Селяни - Реймонт Владислав

Нарешті Рох порушив мовчання.

— Ми прийшли від усього села,— сказав він по-польському, голосно й виразно,— просити вас добром, щоб ви не купували Підлісся.

— Так, так! За цим! Правда! — підхопили ліпецькі, стукаючи палками об землю.

Німці в першу мить остовпіли.

— Що він каже? Чого їм треба? Не розуміємо! — повторювали вони, не вірячи власним вухам.

Рох сказав те саме ще раз, цього разу по-німецькому. Не встиг він скінчити, як Матеуш із запалом гукнув:

— Та щоб ви, галанці, забиралися звідси під три чорти!

Німці відсахнулися, мов обпечені, загомоніли, зацокотіли по-своєму, погрозливо розмахуючи руками, тупаючи від злості ногами. Деякі вже підступали до ліпецьких з кулаками, але ті стояли нерухомо, як мур, свердлили німців суворими поглядами і тільки міцно зціплювали зуби.

— З глузду ви всі з'їхали, чи що? — скрикнув старий німець, підіймаючи руки до неба.— Забороняєте нам купувати землю! Чому? З якого права?

Знову Рох виклав йому все спокійно, докладно. Але німець, почервонівши від гніву, крикнув:

— Земля належить тому, хто за неї заплатить!

— Це по-вашому так, а по-нашому інакше. Вона повинна належати тому, хто має в ній потребу,— сказав Рох урочисто.

— А як же це? Дурно, чи що, візьмуть її, по-розбійницькому? — глузливо спитав німець.

— От добра плата за неї — десять пальців! — тим самим тоном відповів Рох.

— Дурниці! Чого це ми будемо марнувати час на жарти! Підлісся ми купили — воно наше і нашим залишиться. А кому це не до вподоби, нехай іде собі з богом і надалі обминає нас. Ну, чого ви ще чекаєте?

— Чого? А щоб сказати вам: геть з нашої землі! — випалив Гжеля.

— Самі забирайтесь, поки ми вас не витурили!

— Гей, дивіться! Ми поки що просимо по-сусідськи! — заговорили селяни.

— Погрожуєте? А ми на вас у суд подамо. Знайдемо на вас спосіб. Ви ще не відсиділи за ліс, то вам ще набавлять, і вже заодно відсидите,— глузував старий німець, проте, і він уже тремтів від злості, й інші ледве стримувались.

— Розбійники! Бунтівники вошиві!

— Пси смердючі! — гукали німці по-своєму, аж звиваючись від люті, наче розтоптані гадюки.

— Цитьте, німчаї, коли люди з вами говорять! — гримнув Матеуш, але вони кричали чимраз гучніше й натискали всією юрбою.

Рох, побоюючись, щоб не вийшло бійки, відтискав селян і заспокоював їх, але вони його не слухали. Лунали вигуки:

— Дай-но в пику першому скраю!

— Пустити їм юшку!

— Невже піддамося, хлопці? Адже вони з усього народу знущаються!

— Що ж, виходить, не доб'ємося свого? — гукали ліпецькі, підбадьорюючи один одного чимраз грізніше. Відсторонивши Роха, Матеуш вийшов наперед, по-вовчому вишкірив зуби.

— Слухайте, німці! Говорили ми з вами добром, по-людськи, а ви погрожуєте нам тюрмою, глузуєте з нас! Гаразд, тоді заспіваємо вам іншої! Ми прийшли до вас з миром, а ви хочете війни? Що ж, війна, то й війна! Не хочете згоди, то присягаємось вам перед богом і людьми, що на Підліссі вам життя не буде! За вас суд, за вас начальство, і гроші у вас є, а у нас тільки ось ці голі кулаки. Але ми ще подивимось, хто переможе! А ще вам скажу — а ви собі затямте: від вогню горить не тільки солома, він може пожерти і муровані стіни, і весь хліб на пні... Буває теж, що худоба падає на пасовиську... і з кожною людиною може лихо трапитись... Отож пам'ятайте, що я сказав: війна — і вдень і вночі, на кожному кроці...

— Війна! Війна! Помагай нам боже! — гуртом гримнули ліпецькі. Похапавши в руки дрючки, що лежали біля стіни, німці стали проти хлопів, кілька чоловіка повиносили рушниці, інші піднімали з землі каміння. Жінки зняли крик.

— Хай хоч один вистрілить — усі села сюди позбігаються!

— Одного застрелиш, німчаю, а інші тебе дрючками заб'ють на смерть, як пса паршивого!

— Гей, шваби, краще не зачіпайте нас, бо вам хлопів не подужати!

— А вашого м'яса і пес голодний не схоче торкнути!

— Ану, торкни, німчаю, торкни! — погрожували ліпецькі з викликом.

Вони близько підступили до німців, блискаючи очима. Камені й палки так і літали в повітрі, не один аж тремтів, пориваючись до бійки, але Рох вгамував своїх і примусив їх відійти. Селяни відступали неохоче, оглядалися й глузували:

— Залишайтеся з богом, свиняче поріддя!

— Чекайте, швидко вам червоний півень заспіває!

— Заскочимо до вас, потанцювати з вашими дівчатами! Насилу Рох їх утихомирив.

Сонце зайшло, і на землю лягали сутінки... Холодний вітер гуляв по полях, і вони хвилювались, шелестіли колоссям, трава сивіла від роси, з села долинали дитячі голоси й звуки сопілки, кумкали жаби на болотах. Над світом простував тихий, запашний вечір.

Додому ліпецькі йшли повільно, розстебнуті каптани маяли за ними, як білі крила; ішли з гамором, щохвилини зупиняючись; деякі заспівували пісню, і ліс вторував їй, інші весело насвистували, і всі жадібно поглядали на землі Підлісся.

— Тут землю поділити легко! — сказав старий Клемб.

— Ще б пак, можна нарізати ділянки рівнесенько, мов стільники. І в кожного буде і лука, і пасовисько.

— Якби тільки німці відступилися! — зітхнув солтис.

— Ось побачите, що підуть! — запевняв Матеуш.

— Я взяв би он ту землю, що скраю, біля дороги,— сказав Адам Причек.

— А мені сподобалася та, де хрест, посередині,— сказав інший.

— А мені та, що біля Волі.

— Ех, одержати б ділянку на панських городах!

— Дивіться, який розумний, найкращу землю забрати хоче!

— Усім вистачить, усім,— заспокоював їх Гжеля, бо вони вже починали сваритися.

— Якщо пан згодиться віддати вам Підлісся, багато буде роботи! — зауважив Рох.

— Упораємось! З усім упораємось! — радісно загомоніли всі.

— Овва! На своїй землі робота не страшна!

— Ми б і з усіма поміщицькими землями впорались!

— Нехай тільки дадуть — тоді побачите.

— Вріс би чоловік у землю, як дерево, і спробуй його звідти висмикнути!

Так вони розмовляли між собою, чимраз прискорюючи ходу, бо попереду вже маячіла юрба жінок, які бігли з села їм назустріч.

XI

Вже так розвиднілось, що все навколо синіло, мов стигла слива, коли Ганка під'їхала до дому. Всі ще спали, але гучне торохтіння брички збудило дітей, і вони вибігли з криком їй назустріч. Лапа радісно гавкав, вистрибуючи перед кіньми.

— А де ж Антек? — гукнула з порога Юзька, натягаючи спідницю через голову.

— Його тільки через три дні випустять, але тепер вже напевно,— відповіла Ганка спокійно, цілуючи малюків та пригощаючи їх бубликами.

Вибіг і Вітек із стайні, а за ним і лоша, яке одразу ж стало підбиратися до матері. Петрек витягав з брички покупки.

— Вже косять у нас? — спитала Ганка, сідаючи на приступці, щоб погодувати груддю немовля.

— Так, учора опівдні почали вп'ятьох: Філіп, Рафал і Кобусь — за відробіток, а Клембів Адам і Матеуш — за гроші.

— Матеуш? Голуб? Та невже?

— Еге. Я теж здивувалась, але він сам схотів; каже: боюся від теслярського верстата горб нажити, хочу спину випростати за косою.

Відчинила на своїй половині вікна й виглянула Ягна.

— Що, Мацей ще спить? — спитала в неї Ганка.

— Він у саду, ми не вносили його на ніч — в хаті страшенна задуха.

— А як там мати?

— Все так само, а може, трохи легше. Амброжій її лікує, а вчора приходив вівчар з Волі, окурив її і якусь мазь дав. Казав, що тижнів через дев'ять одужає, тільки щоб на світло не дивилася.

— Це, кажуть, найпевніший засіб від опіків,— сказала Ганка і, переклавши дитину до другої груді, стала жваво розпитувати про вчорашній похід до німців. Тим часом уже зовсім розвиднілось, ранкове проміння зарум'янило небо, заграло відблисками в повітрі, з дерев капотіла роса, в гніздах щебетали птахи. На селі лунало мекання овець, рев великої худоби, яку гнали на пасовисько. Хтось клепав косу, і її тонкий, пронизливий дзвін тремтів у повітрі.

Ганка, переодягнувшись з дороги, зараз же побігла до Борини. Він лежав під деревами, вкритий периною, і спав.

— Тату,— зашепотіла Ганка, смикаючи його за руку,— Антек приїде через три дні! Його перевели до губернії, а Рох поїхав туди з грішми — внесе заставу, і вже разом повернуться.

Старий раптом сів, протер очі і, здавалося, слухав її, але знову впав на ліжко, заховавши голову під перину, і начебто заснув.

Марно було з ним говорити. Та й ніколи було, косарі вже були на подвір'ї.

— Вчора викосили луку біля капустяного поля,— сказав Філіп.

— А сьогодні ідіть за річку до пагорків, Юзька вам покаже.

— Це на Качиній ямі? Лука велика!

— І трава до пояса, густа, як ліс. Не така, як там, де вчора косили.

— А там погана?

— Так, майже зовсім висохла,— наче щетину косиш.

— Роса обсохне, то можна хоч і зараз громадити.

Вони незабаром пішли, тільки Матеуш чогось довго закурював цигарку у Ягусі в кімнаті, а коли виходив, все оглядався, мов кіт, якого відігнали від молока.

З інших хат теж багато людей ішло косити.

Сонце встало величезне, червоне, і дихало жаром, віщуючи спеку.

Косарі йшли один за одним, попереду — Юзя з тичкою. Хто бурмотів молитву, хто потягався й протирав заспані очі, лише зрідка озиваючись словом до товаришів. Вийшли за млин. На луках іще лежав ріденький туман, але купи вільх були наче охоплені полум'ям. Крізь синю імлу поблискувала річка. Похилі трави іскрилися росою, десь уже квилили чайки, а в просоченому ранковим промінням повітрі линули пахощі квітів.

Юзя довела косарів до насипу, відміряла батькову луку і, встромивши на межі тичку, побігла додому. А вони поскидали каптани, попідкочували до колін штани і, вишикувавшись у ряд, почали мантачити коси.

— Трава, як баранячий кожух, біля неї нагрієш чуба! — сказав Матеуш, виходячи наперед і розмахнувшись для спроби косою.

— Так, висока, густа, багато вони зберуть сіна! — обізвався другий, стаючи з ним поряд.

— Аби тільки вчасно скосили, щоб дощу не було,— додав третій, глянувши на небо.

— Поки чоловік луку викосить, кожна жінка дощу випросить,— засміявся четвертий.

— Е ні, цього року дощу не буде! Починай, Матеуше!

Всі разом перехрестились, Матеуш затягнув пояс, ширше поставив ноги, нахилився, поплював на долоні, зітхнув на повні груди і, широко розмахнувшись, почав косити. За ним і інші врізались у сповиту туманом луку і рівними, спокійними помахами кіс без упину шмагали траву, пильнуючи, щоб не зачепити ноги сусідові. Здіймалися з посвистом холодні блискучі леза, і важко лягали трави, ронячи росу, ніби сльози.

Вітер злегка ворушив їх, чайки чимраз жалібніше квилили над ними, зрідка з-під ніг косарів пурхали куріпки.