Селяни - Реймонт Владислав
Кінець кінцем Ягустинка не стрималася і сказала глузливо:
— Глядіть, щоб ви не знайшли там чогось засохлого! А знайдете, тримайте міцніш, щоб не вислизнуло!
— Кого не пече, від того нічого не втече! — буркнув коваль і став шукати вже одверто, де тільки міг, не соромлячись навіть органістового небожа Міхала, який, задихавшись, прибіг за Амброжієм.
— Ідіть до костьолу, там чотирьох немовлят привезли хрестити.
— Почекають. Не покину я небіжчика необрядженим.
— Я сам зроблю все за вас, ідіть, Амброжію! — умовляв коваль, видно, хочучи його позбутись.
— Ні, я взявся, то сам упораюсь. Не швидко доведеться мені на смерть такого господаря обряджати. Зроби там, що потрібно, Міхале, виручи мене! Нехай хрещені батько й мати обійдуть навколо вівтаря із запаленими свічками... І тобі від них дещо капне.
— На органіста вчиться, а на звичайних хрестинах прислужувати не вміє! — зневажливо кинув він навздогін Міхалові.
Ганка привела Матеуша, щоб зняв мірку для труни.
— Гляди, дерева йому не шкодуй, нехай хоч після смерті бідоласі просторо буде,— смутно сказав Амброжій.
— Боже ти мій, за життя тісно йому було і на влуках, а тепер у чотирьох дошках вміститься! — пошепки промовила Ягустинка, а Агата перестала молитися й заскиглила:
— От господар був, то й поховають його як слід, по-хазяйськи, а бідна людина не знає навіть, під яким тином конатиме...
Матеуш тільки головою кивнув, обміряв тіло, проказав молитву і вийшов. Хоч була неділя, він одразу ж узявся до роботи.
В домі знайшовся весь потрібний столярний інструмент, а сухі дубові дошки давно вже лежали на горищі. Матеуш спорудив собі верстат у саду й почав робити домовину, суворо підганяючи Петрека, що його прислали йому на допомогу.
День настав давно, сяяло веселе, гаряче сонце. Від самісінького ранку дуже припікало, і сади, й поля, здавалося, поволі поринали в білястий булькотливий окріп розпеченого повітря.
Розімлілі дерева зрідка ворушили листям, як ворушить крилами птах, ширяючи в гарячому повітрі. На селі було по-святковому тихо, тільки ластівки завзято щебетали й кружляли над ставом, мов шалені, а дорогами, в сірій хмарі куряви вже торохтіли вози — це їхали до костьолу люди з найближчих сіл. Раз у раз хто-небудь притримував коней або зупиняв їх перед ґанком Борини, на якому голосила небіжчикова сім'я, вітався і, співчутливо зітхаючи, заглядав у відчинені двері й вікна.
Амброжій так метушився і поспішав, що з нього градом лив піт. Коли вже й ліжко Мацеєве винесли в садок, і постіль розвісили на тину, він гукнув Ганці, щоб та принесла ялівцевих ягід — обкурити в хаті.
Але Ганка не чула. Втираючи сльози, що самі лилися з очей, вона не відривала погляду від дороги, якою щохвилини міг приїхати Антек.
Проте минали години, а його все ще не було. Вона хотіла вже була послати Петрека в місто довідатися, що трапилось.
— Він тільки коня дурно ганятиме, а довідатися — нічого не довідається,— умовляв її Билиця, який щойно прийшов з Веронкою.
— Але ж у канцелярії мусять щось знати!
— Звісно, знають... та, по-перше, сьогодні неділя, все зачинено, по-друге — не підмазавши, нікуди не дістанешся!
— Я вже змучилась чекати, сил моїх нема! — скаржилася Ганка сестрі.
— Встигнеш ще натішитися, він ще тобі покаже! — просичав коваль, поглядаючи на Ягусю, що сиділа на призьбі.
— Хай би тобі язик відсох! — пробурмотіла Ганка.
— Від колодок, мабуть, ноги затерпли, не легко поспішати! — ущипливо додав коваль, розлючений марними розшуками грошей.
Ганка не відповіла — дивилася на дорогу.
Задзвонили на обідню, і Амброжій зібрався йти, наказавши Вітеку, щоб він змастив смальцем Мацеєві чоботи, бо вони так зсохлися, що ніяк було натягти їх на ноги небіжчикові.
Коваль і Матеуш пішли разом; трохи згодом пішли Билиця і Веронка, забравши з собою Ганчиних дітей, і в хаті залишились самі жінки та Вітек, який ліниво мастив чоботи, нагріваючи їх біля пічки, та щохвилини бігав глянути на хазяїна і на Юзьку, яка схлипувала дедалі тихше.
Вулиці збезлюділи, всі вже пройшли до костьолу. Тихо стало і в хаті в Борини, з відчинених вікон і дверей лунав тільки схожий на пташине щебетання голос Агати, яка проказувала заупокійну молитву, і разом з ним линули на подвір'я клубки запашного диму — це Ягустинка обкурювала ялівцем хату і сіни.
Мабуть, почалась відправа, бо з костьолу чути було спів і далекі, ніжні, тремтячі звуки органа.
Ганка не могла знайти собі місця й вийшла з чотками молитися аж до перелазу.
"От і помер! Помер!" — думала вона сумно, перебираючи чотки, але молитва весь час уривалась, бо в голові, мов сплутаний клубок, крутилися найрізноманітніші думки й побоювання.
"Тридцять два морги, та пасовиська, та ліс, та будівлі, та худоба — таке господарство!" — вона зітхнула, з любов'ю дивлячись на поле, що простяглося ген-ген у далечінь.
"Якби виплатити іншим їхню частку і залишитись господарювати на цій землі — от як батько господарювали!"
Її раптом охопила пиха, вона гордо глянула на сонце, багатозначно всміхнулась і з серцем, сповненим солодких надій, зашепотіла слова молитви.
— Менш як піввлуки не візьму! Половина хати теж моя, і молочних корів з рук не випущу! — провадила далі вона вже вголос з деякою досадою.
Знов почала молитися й молилася довго, обводячи заплаканими очима поля, оповиті сонячним промінням, наче золотим укривалом. Шаруділо рудими кучерями буйне жито, темний ячмінь мигтів, мов глибока вода, ясно-зелений овес, рясно поцяткований жовтими квітами свиріпи, купався в тихому гарячому повітрі. Якийсь великий птах ширяв над квітучою конюшиною, яка закривавленою хусткою лежала на схилі пагорба. Де-не-де боби тисячами білих очей стерегли картоплю, а в низинах голубіли, мов примружені від яскравого світла дитячі очі, бліді квіти льону.
Так гарно було навкруги: сонце пригрівало дедалі дужче, і тепле повітря, напоєне пахощами квітів, які пломеніли скрізь між колоссям, віяло з полів такою солодкою, живлющою силою, що серце сповнювалося радістю, і сльози мимоволі набігали на очі.
— Свята, рідна! — прошепотіла Ганка, схиливши голову. Пташкою защебетав у повітрі маленький дзвін.
— Твоє це творіння господи Ісусе! Твоє! — гаряче шепнула Ганка, знов беручись до молитви.
Неподалік щось хруснуло, і вона оглянулась: під вишнями, спершись на пліт, стояла й сумно зітхала Ягуся.
"Ні хвилини спокою немає!" — з досадою подумала Ганка, і спогади вжалили її, мов кропива.
"А в неї ж є запис! Цілих шість моргів! Грабіжниця!" — у Ганки аж під грудьми засмоктало від люті. Вона повернулась до Ягусі спиною, але не могла вже молитися — старі кривди й ревнощі гризли її, мов злі собаки.
Було вже за полудень, від хат і дерев поповзли короткі тіні, а в хащі схиленого у бік сонця колосся тихо стрекотіли коники, зрідка гули джмелі та кричали перепілки.
Спека дедалі дужчала, ставала вже нестерпною.
Відправа в костьолі скінчилась, і жінки, повертаючись додому, раз у раз сідали на березі ставка, щоб скинути черевики. На вулицях зароїлися люди, заторохтіли вози, і Ганка поспіхом пішла до хати.
Борина вже був обряджений в останню путь.
Лежав посеред кімнати на широкій, накритій полотном лаві, навколо нього горіли свічки. Він був вимитий, зачесаний, гладенько поголений: тільки на одній щоці знати було слід Амброжієвої бритви, заліплений папірцем. Небіжчик був у святковому одязі — білий каптан, який він справив собі на весілля, коли брав шлюб з Ягусею, смугасті штани і майже нові чоботи. В натруджені висохлі руки йому вклали образок матері божої Ченстоховської.
Під лавою стояло корито з водою, щоб зволожувати повітря, а на глиняних покришках курилися ягоди ялівцю, сповнюючи кімнату блакитним туманом, в якому ще дужче відчувалася моторошна велич смерті.
Так лежав у мертвій тиші Мацей Борина — чоловік справедливий і мудрий, щирий християнин, господар з діда-прадіда і перший багач на селі. Востаннє прихилив він втомлену голову під батьківською стріхою, наче птах, перше ніж злетіти в піднебесся і полинути туди, куди споконвіку відлітають усі.
Він був готовий до прощання з рідними і знайомими, готовий у свою далеку путь.
Вже душа його покірно чекала суду божого, а покинута нею тлінна людська оболонка, цей жалюгідний труп, лежав із застиглою на обличчі легкою усмішкою, оточений сяйвом свічок і хмарами диму, а над ним безупинно лунали слова молитов.
Люди йшли і йшли нескінченною валкою. Хто зітхав, хто бив себе в груди і палко молився, а хто стояв, замислившись, сумно похитуючи головою й витираючи важку сльозу скорботи. Шепіт молитов, приглушені ридання, тихий, мов зітхання, гомін, лунали навколо небіжчика, нагадуючи тужливий плескіт осінніх дощів. Люди без упину заходили і виходили — ішли господарі й халупники, жінки й дівчата, старі й молоді. Все село юрмилося в хаті й сінях, а до вікон тиснулося стільки дітвори і зняла вона такий гамір, що Вітек, якому не щастило розігнати цікавих, навіть став цькувати на них Лапу. Але пес не послухався, він сьогодні не відходив від Юзі, а часом бігав навколо хати й вив.
Над усім селом тяжіла Боринина смерть. День був чудовий, сонячний, запашний, а тим часом смуток огорнув хати, дивна тиша стояла на всіх вулицях. Люди ходили мляві, сумні, глибоко пригнічені, тужно зітхали, розводили руками й замислювались над тяжкою людською долею.
Багато небіжчикових друзів сиділо біля хати; жінки втішали Ганку, Магду і Юзьку, плакали разом з ними і голосно вболівали над осиротілими.
Тільки до Ягусі ніхто не підходив з ласкавим словом розради. Хоч вона й не любила, коли її жаліли, але від цього загального презирства їй стало так боляче, що вона втекла в сад і, заховавшись у хащу, сиділа там цілими годинами, дослухаючись, як стукотить молоток та шурхає Матеушева пилка.
— Вона ще сміє з'являтися людям на очі! — просичала їй вслід війтова жінка.
— Покиньте, не час тепер дорікати! — сказала інша молодиця.
— Хай її бог судить! — лагідно додала Ганка.
— За ваші докори війт її винагородить! — засміявся коваль.
На щастя, за ним саме прислали від мельника,— війтиха вже надулась, мов індичка, і ладна була почати сварку.
Коваль пішов, посміюючись, а жінки розмовляли ще про всяку всячину, але дедалі лінивіше і тихше, втомлені чи то хвилюваннями цього дня, чи то спекою, яка ставала вже геть нестерпною.
