Селяни - Реймонт Владислав
навіть кулаками махав... Ганьбити на людях і каменем кидати в інших — це кожен зуміє!.. А от перешкодити гріху ніхто не поспішає! — Ганка була дуже схвильована і зла.— Війта, бачте, ні словом не зачепив, а він тут найбільш винен,— додала вона тихше.
Матеуш голосно вилаявся і хотів іще щось запитати, але не вистачило сміливості. Вони йшли мовчки. Ганку вся ця історія глибоко вразила.
"Звісно, Ягна грішила, і її треба б покарати, але дорікати їй з амвона, привселюдно, мало не називаючи ім'я,— це вже занадто! Адже вона Боринина жінка, а не якась там хвойда,— думала вона з досадою.— Що там між ними було — то їхнє діло, а іншим втручатися зась!"
— Ні Магди, ні мельникових наймичок він не згадував, а всі знають, що вони виробляють! І двірським з Волі теж не погрожує з амвона кулаками... Про глухівську поміщицю весь світ знає, що вона з наймитами гуляє, а проти неї ксьондз голосу не піднесе! — говорила вона з глибоким обуренням.
— А правда, що він і Терезку згадував? — ледь чутно спитав Матеуш.
— Двох згадував, і всі одразу здогадалися, про кого він каже.
— Хтось його, певно, підмовив! — Матеуш ледве стримував хвилювання.
— Кажуть, це Домінікової робота, а може, і Бальцеркової. Одна мститься тобі за Шимека з Насткою, друга хоче перетягти тебе до своєї Марисі.
— Так от воно що! А мені навіть на думку не спало!
— Чоловіки тільки те й бачать, що в них під носом.
— Даремно Бальцеркова старається, даремно! Коли б ще їй не попало від Терезки... А Домініковій на злість, Шимек неодмінно одружиться з Насткою,— вже я за цим простежу! Підле кодло!
— Їм ідеться про свої оборудки, а через них невинуваті страждають! — сумно мовила Ганка.
— Так уже одні одних цькують, що не сила далі витримати в Ліпцях.
— Коли Мацей був здоровий, він все залагоджував, люди його слухалися...
— Так, а війт цей — базікало, йому не те в голові. Як можуть його люди шанувати, коли він таке витіває! Коли б хоч Антек швидше повернувся!
— Повернеться він, швидко повернеться! Але хто його стане слухатись? — очі в Ганки заблищали.
— А ми з Гжелею й хлопцями вже про це говорили. Тільки-но він повернеться, ми разом дамо лад на селі. Ось побачите!
— Так, уже час, бо усе розпадається, мов колесо без люшні. Вони пішли разом до Борининої хати; на ґанку вже зібралася ціла юрба.
Вирішили, що піде кілька господарів та найбільш метких хлопців, хоча несподівано все село захотіло піти, як тоді в ліс. Ті, хто зібрався, з нетерпінням чекали інших.
— Війт теж повинен піти з нами! — сказав один з парубків, обстругуючи ціпок.
— Його у повіт викликали, до начальства; писар каже, наче Наказали скликати збори й ухвалити будувати школу в Ліпцях і в Модліці.
— Нехай скликають — однаково не ухвалимо! — засміявся Клемб.
— Тоді відразу накладуть новий податок з морга, як у Долах.
— Неодмінно накладуть. Але ж як начальник накаже, мусимо послухатись,— сказав солтис.
— А з якої речі він буде нам наказувати? Нехай краще своїм стражникам наказує, щоб разом із злодіями не крали!..
— Надто ти вже зухвалий, Гжелю! — перебив його солтис.— Вже не одного язик завів далі, ніж йому хотілося!
— А я говоритиму, бо закони знаю і не боюсь начальства! Це тільки у вас, темних, жижки тремтять від страху перед усяким лахмітником! — гукнув Гжеля, і всі аж злякалися такої сміливості; у багатьох навіть мороз побіг по спині. А Клемб сказав:
— По правді кажучи, ця школа нам ні до чого. Мій Адам аж два роки ходив у Волю, возив я вчителю картоплю корцями, жінка йому до свята масла та яєць давала, а що з того? Вчився хлопець, вчився, а досі молитов по книжці прочитати не вміє і по-російському теж нічого не тямить! Менші тільки одну зиму провчилися в Роха — і вже навіть писане розбирають і панські книжки прочитати вміють!
— То треба з Рохом домовитись, нехай усіх навчає, а школа дітворі потрібніша, ніж черевики,— втрутився Гжеля.
Солтис зайшов у юрбу і сказав півголосом:
— Кращого, ніж Рох, звісно, не знайти, він і моїх навчав... але не можна! Начальство, видно, вже щось пронюхало і має його на оці... Урядник зустрів мене в канцелярії і довго розпитував про нього. Я там не дуже йому розказував — то він навіть на мене розгнівався і став говорити, що йому, мовляв, добре відомо, що Рох у нас дітей навчає і дає людям польські книжки й газети... Треба буде Роху сказати, щоб був обережніший.
— Кепське діло! Чоловік він добрий, побожний, але через нього лихо може впасти на все село... Треба щось придумати... І швидше,— сказав старий Плошка.
— А ви від страху вже й виказати його ладні, га? — ущипливо буркнув Гжеля.
— Якби він бунтував народ проти влади, на шкоду всім, кожен зробив би це. Ти ще молодий, а я добре пам'ятаю, що діялось, коли пани воювали: вони воювали, а хлопів за кожну дрібницю батогами шмагали! Не наше діло.
— Війтом хочете бути, а голова у вас, мов дірявий чобіт! — спалахнув Гжеля.
Розмова припинилась, бо з хати вийшов Рох, оббіг усіх поглядом і, перехрестившись, гукнув:
— Пора! Ходімо з богом!
Він пішов попереду, за ним висипали на дорогу чоловіки, а похід замикали кілька жінок і дітей.
Спека вже спадала, саме дзвонили до вечірньої. Сонце перекотилося до лісу, небо було таке ясне і обрій такий прозорий, що навіть найдальші села видно було, як на долоні, і серед зелених лісових хащ око розрізняло жовті стовбури сосон, білі сорочки берізок і сірі могутні дуби.
За млином жінки відстали, а чоловіки, не поспішаючи, простували далі. За ними здіймалася хмара куряви, в якій тільки коли-не-коли білів чий-небудь каптан.
Йшли мовчки. Обличчя суворі, в очах — вираз виклику й непохитної рішучості.
Часом, підбадьорюючи себе, дехто стукотів об землю дубовою палицею, а інші попльовували в долоні й випростувались, наче готуючись до стрибка.
Ішли статечно, урочисто, наче це була процесія, і якщо в когось вихоплювалося слово, він відразу ж замовкав під докірливими поглядами інших: не час було розмовляти, кожен зосереджувався і, заглибившись у себе, збирався з силами.
На межових пагорках під хрестом посідали, Щоб трохи відпочити, але й тут ніхто не вимовив і слова, всі мовчки поглядали навкруги. Вже ліпецькі хати ледь виднілися з-за садків, золота баня костьолу виблискувала на сонці, скрізь, куди не глянь, зеленіли вруна, а на вигонах під лісом паслася худоба. З розпаленого на узліссі вогнища блакитною стрічкою здіймався в небо дим, дзвінкі пісні дітей і звуки сопілки линули в далеч: на землі панувала весна, радість, дивний спокій. І не в одного з них серце стискалося від невиразної туги й побоювань, не один тяжко зітхав і з тривогою поглядав у бік Підлісся.
— Ну, ходімо, це ж неабияка справа! — квапив їх Рох, добре розуміючи, що вони вже починають вагатися.
Звернули просто до підліських будівель і пішли старою, зарослою бур'яном дорогою, яка, мов барвиста стрічка, звивалася серед зелених ланів.
Злиденне жито рясно синіло волошками, запізнілий овес жовтів од свиріпи, у спаленій сонцем пшениці червоніли маки, а картопля тільки-но почала сходити. На кожному кроці тут впадали в око занедбаність і недбальство.
— Оце так господарство! Дивитися боляче! — буркнув хтось з чоловіків.
— Найледачіший наймит краще обробить!
— Оце так пан! Навіть землі святої не шанує.
— Доїть і доїть її, мов голодну корову,— не диво, що вона перестала родити.
Вийшли на переліг. Обгорілі й позавалювані зруби виднілися вже неподалік: навколо двірських будівель з попровалюваними дахами та закіптюженими коминами стояв, волаючи чорними гілками до неба, мертвий сад, а під стінами руїн, у затінку, купками сиділи люди. То були німці. Бочка пива стояла перед ними на камені, на ґанку хтось грав на флейті, а вони сиділи, порозлягавшись на лавах і траві, в самих сорочках, з люльками в зубах і пили з глиняних кухлів. Біля будинку бавилися діти, а неподалік паслися відгодовані корови й коні.
Німці, певно, побачили селян — вони посхоплювалися і, приклавши долоні до очей, придивлялися, щось гукаючи. Але один з них, найстарший, сердито забелькотів щось, і всі знову спокійно посідали й узялися за свої кухлі. Флейта засвистіла ще ніжніше, жайворонки дзвеніли мало не над головами, з поля лунало безугавне сюрчання коників, а часом і крик перепелиці.
Незважаючи на те, що суха земля стугоніла під ногами в селян, а підбиті залізні підбори брязкали об каміння чимраз ближче, німці не поворухнулися, ніби нічого не чули. Сиділи, як і до того, смакуючи пиво та розкошуючи надвечірньою прохолодою. А селяни вже підходили, ступаючи дедалі повільніше й важче, стримуючи подих і стискаючи в руках палиці. Серця в усіх стукотіли, гарячий дрож окропом пробігав по спині, горлянки пересохли, але вони тримались прямо, блискучими очима дивилися на німців з виразом суворого завзяття і впертої сили.
— Доброго здоров'я! — по-німецьки сказав Рох і зупинився, а за ним півколом стали всі, тісно, плече до плеча.
Німці гуртом відповіли на привітання, але не рушили з місць. Підвівся тільки сивобородий дід, і, пополотнівши, обвів поглядом юрбу.
— Прийшли ми до вас у справі,— почав Рох.
— Що ж, сідайте, господарі! Ви, я бачу, з Ліпців. Поговоримо по-сусідськи. Йоганн, Фріц, принесіть лави для сусідів.
— Дякуємо, справа недовга, постоїмо.
— Хіба може вона бути недовга, коли вас он скільки прийшло! — сказав старий уже по-польському.
— Бо всіх однаково стосується.
— Ще вдома втроє більше люду залишилося,— з притиском сказав Гжеля.
— Раді вам від щирого серця. Вже якщо прийшли до нас перші, то, може, пива з нами вип'єте?.. За сусідську згоду... Налийте-но, хлопці!
— Сам пий! Ач який щедрий! Не на пиво ми прийшли! — загукали найзапальніші.
Рох поглядом зупинив їх, а старий німець сказав сухо:
— Ну, то ми слухаємо!
В тиші чути було сопіння, важке уривчасте дихання, ліпецькі ще тісніше збилися до гурту, німці теж підвелися, всі, як один, і стали навпроти них щільними рядами. Вони втопили люті очі в селян і, нетерпляче поскубуючи бороди, щось бурмотіли.
З вікон виглядали стривожені жінки, діти поховалися в сінях, величезні руді собаки гарчали біля стін, а німці хвилин з десять стояли проти ліпецьких мовчки, мов отара баранів, що, повитріщавши налиті кров'ю очі, уже б'є землю ратицями і, напруживши спини, нахиливши голови, ладна щохвилини кинутись на супротивників.
