Селяни - Реймонт Владислав

Петрек, розпустивши пасок, потягався на ґанку. Ранок був теплий, але свіжий, ластівки кулями розтинали повітря. Сонце щойно підвелося з-за хати, в затінку ще поблискували росою важкі трави, прохолодний вітерець приносив з полів запах жита.

В хаті було тихо, як завжди в неділю, жінки прибирали, діти сиділи на призьбі навколо миски і їли собі помаленьку, з писком захищаючись ложками від Лапи, який уперто ліз до миски. Попід стіною розляглась на сонці свиня й рохкала, бо поросята тикалися в неї головами, добираючись до молока. Лелека розганяв курей і бігав за лошам, яке вибрикувало на дворі. В саду час від часу шелестіли дерева, а з поля долинало тільки дзижчання бджіл, що летіли за медом, та дзвінкий спів жайворонків.

Така ж святкова тиша стояла в усьому селі. Часом тільки заквокче курка, скликаючи курчат, долине від ставу дитячий сміх та плескіт води або закричать качки.

Вулиці були безлюдні, залиті сонцем. Ніде нікого не видно було, лише подекуди дівчата заплітали на порогах коси та хтось тихо награвав на сопілці.

Рох перебирав чотки, ловив вухом усі звуки, а думки його щоразу поверталися до Ягусі. Він чув, як вона ходила по хаті, іноді виходила на ґанок і стояла за його спиною або йшла на подвір'я і, проходячи мимо, опускала очі, а кривавий рум'янець заливав її схудле обличчя. Роху стало шкода її.

— Ягусь! —покликав він, лагідно глянувши на неї.

Вона зупинилась і, затаївши подих, чекала, що він скаже, але Рох, не знаходячи слів, тільки пробурмотів щось і замовк.

Ягуся знову пішла до себе в кімнату, сіла біля відчиненого вікна і, спершись на підвіконня, сумно задивилась на залите сонцем село, на хмарки, які, мов білі гуси, блукали по небу. Важкі зітхання рвалися з її грудей, а часом і сльози капотіли з почервонілих очей і поволі текли по змарнілому обличчю. Хіба мало вона пережила за ці дні? Все село цькувало її, мов шолудивого пса. Жінки поверталися до неї спиною, а деякі плювали вслід, подруги не помічали її, чоловіки зневажливо всміхались, а вчора наймолодший Гульбасів хлопчик жбурнув у неї грудкою і крикнув:

— Війтова полюбовниця!

Наче ножем різонули її по серцю! Ще й досі від самого спогаду її душив сором.

"Господи, та хіба вона винна? Війт напоїв її так, що вона нічого не тямила. Хіба могла вона опиратися? А тепер усі на неї, все село відвертається, мов від зачумленої, і ніхто й слова не скаже на її захист.

Куди їй піти? Всі зачинять перед нею двері та ще, мабуть, і собаками нацькують! Навіть до матері йти нема чого: вона її майже вигнала з дому, незважаючи на сльози й благання... Якби не Ганка, вона б смерть собі заподіяла. Так, одна тільки Антекова дружина не відвернулася, жаліла її та ще й захищала від людей!

Я не винна, ні! Війт винен, він мене спокусив і присилував до гріха... А найбільше винен оцей старий шкарбан! — подумала вона раптом про чоловіка.— Це він світ мені зав'язав! Була б я дівчиною, не дали б мене скривдити... І яка радість мені з ним була! Ні життя не бачила, ні світу!"

Такі думки гарячково снували у Ягни в голові. На зміну смутку і каяттю прийшов страшний гнів, і вона збуджено забігала по кімнаті. "Все через нього! І з Антеком не вийшло б так... і війт не зважився б...— скаржилася вона сама собі.— Жила б я спокійно, як колись, як усі живуть. Нечистий поставив його в мене на дорозі і матір спокусив його моргами, а тепер я повинна мучитись... О, щоб тебе черви сточили!"

Її охопила така злість, що вона навіть кулаки стиснула. Побачивши у вікно Мацея, який лежав під деревом у кузові старої брички, вона кинулась туди, нахилилась над ним і просичала з ненавистю:

— Хоч би ти здох швидше, пес старий!

Недужий витріщив на неї очі й щось пробурмотів, але вона вже побігла. Їй полегшало — було на кому помститися за свою кривду.

Коли вона поверталась до хати, на ґанку стояв коваль, удаючи, що не помічає її, він голосніше заговорив з Рохом:

— Чув я від Матеуша, що ви поведете їх на німців...

— Авжеж, просять мене, щоб я пішов з ними до сусідів,— сказав Рох з притиском.

— Нові кайдани собі готують! Зовсім подуріли хлопи, думають, що коли знову підуть юрбою з кілками та криком, то німці перелякаються і не куплять Підлісся! — Він ледве стримував злість.

— А може, й відмовляться від купівлі, хто знає?

— Як же, чекайте! Вони вже й землю розміряли і родини перевезли, копають колодязі, возять камінь на фундамент.

— Мені добре відомо, що вони ще не підписали в нотаріуса купчої.

— А мені вони божились, що все зроблено!

— Кажу те, що знаю. І якщо панові трапляться кращі покупці...

— Адже ліпецькі не куплять, ні в кого й копійки за душею нема.

— Гжеля щось надумав, і здається мені...

— Гжеля! — нетерпляче перебив коваль.— Гжеля завжди наперед пхається, а сам дурень неприторений, тільки людей баламутить та на всяке зло штовхає...

— Побачимо, що вийде, побачимо,— мовив Рох, з легким усміхом спостерігаючи коваля, який з люті так смикав вуса, наче хотів їх вискубти зовсім.— Яцек іде! — гукнув він раптом, побачивши сторожа, який заходив на подвір'я.

— Повідомлення з канцелярії Ганні Матвіївні Борині,— об'явив Яцек, діставши з сумки конверт.

Ганка, що вибігла надвір, стурбовано крутила в руках папірець, не знаючи, що з ним робити.

— Дай-но я прочитаю,— сказав Рох.

Коваль спробував заглянути йому через плече, але Рох швидко згорнув листа і спокійно сказав:

— Суд повідомляє, Ганко, що тобі раз на тиждень дозволяють побачення з Антеком.

Ганка, давши сторожеві на горілку, повернулася до хати, а Рох тільки після того, як пішов коваль, зазирнув до неї і радісно сказав:

— Тут зовсім не те написано, я не хотів говорити при ковалеві! Суд повідомляє, що Антека випустять, якщо ти привезеш заставу — п'ятсот карбованців або коли хтось поручиться за нього... Що з тобою?

Ганка не відповідала — їй відібрало голос. Вона стояла, наче остовпіла, обличчя її спалахнуло рум'янцем, потім зблідло, мов крейда, на очі набігли сльози. Раптом вона сплеснула руками і з важким зітханням впала ниць перед іконами.

Рох тихо вийшов і, сівши на ґанку, ще раз перечитав повідомлення, радісно усміхаючись. Трохи згодом він знову зайшов до хати.

Ганка ще стояла на колінах і молилася; їй здавалося — серце в неї розірветься від радості та вдячності. Уривчасті зітхання й гарячий шепіт наповнювали хату, блискавками линули до ніг богоматері, стікаючи живою кров'ю. Вона майже вмирала від щастя; сльози текли струмками, змиваючи спогади про давній біль та кривди.

Нарешті вона підвелась і, втираючи сльози, сказала Роху:

— Тепер я готова до нового горя. Яке б воно не було, а гірше від пережитого не буде!

Рох навіть здивувався, як вона змінилась: очі її сяяли, на блідому обличчі заграв рум'янець, вона випросталась, наче десять років з плечей скинула.

— Продай швидше все, що хотіла, збери гроші й поїдемо з тобою за Антеком — завтра чи у вівторок.

— Антек повернеться! Антек повернеться! — безтямно повторювала вона.

— Не кажи поки що нікому! Повернеться — однаково всі довідаються. Та й тут треба буде всім казати, що його випустили без застави — тоді коваль не буде до тебе прискіпуватись,— півголосом радив їй Рох.

Ганка урочисто обіцяла мовчати і довірила таємницю тільки Юзі. Вона ледве стримувала величезну радість, ходила, мов п'яна, раз у раз цілувала дітей, розмовляла з лошам, із свинею, дражнила лелеку, а Лапі, який, скиглячи, ходив за нею і заглядав у вічі, ніби розуміючи щось, шепнула в саме вухо:

— Тихо, дурний, хазяїн повернеться!

Сміючись і плачучи, вона довго розповідала про це Мацеєві, а він злякано витріщав на неї очі і щось белькотів. Ганка забула про все на світі, і Юзька мусила нагадати їй, що час іти до костьолу. Щастя наче підіймало її на крилах: їй хотілося співати, летіти кудись, кричати колоскам, які з шелестом вклонялися їй в ноги, деревам, усій землі:

— Хазяїн повернеться! Антек повернеться!

Вона з радощів навіть запропонувала Ягні піти разом до костьолу, але та не схотіла і залишилася вдома.

Ягні ніхто не сказав, що Антек швидко повертається, але вона легко догадалася про це з натяків та Ганчиної поведінки. Ця новина і її схвилювала, збудила в серці якусь несміливу тиху надію. Забувши про все, вона побігла до матері.

І прийшла невчасно, натрапивши якраз на люту сварку.

Було ось як: Шимек після сніданку сидів біля вікна з цигаркою, цвіркав на підлогу, довго міркував, збирався з силами, поглядав на брата і нарешті сказав:

— Мамо, дайте мені грошей, треба в костьолі за оклик платити. Ксьондз сказав, щоб я прийшов перед вечірнею.

— З ким же ти надумав одружитися? — глузливо запитала мати.

— З Настусею Голуб.

Домінікова більш нічого не сказала і далі поралася собі біля печі. Зляканий Єнджик підкинув дров у піч і, хоча вогонь аж гудів у комині, став його роздмухувати. Почекавши кілька хвилин, Шимек обізвався знову, вже рішучіше:

— Цілих п'ять карбованців мені дайте — треба й заручини справити.

— А ти вже й старостів засилав? — спитала вона тим самим тоном.

— Так, ходили Клемб і Плошка.

— І вона згодна? — У Домінікової аж підборіддя сіпалось від сміху.

— Аякже! Ясна річ, згодна.

— Ще б пак, така затіпанка та не згодилася б! Трапилося сліпій курці зерно!

Шимек насупився, але чекав, що вона скаже далі.

— Принеси води із ставу, а ти, Єнджику, випусти порося — чуєш, кувікає.

Хлопці майже машинально виконали її накази, коли Шимек знову сів біля вікна, а менший брат став щось майструвати біля печі, стара суворо скомандувала:

— Шимеку, неси пійло телиці!

— Самі несіть, а я вам не наймичка! — відповів він зухвало, ще дужче вивернувшись на лаві.

— Чув? Не доводь мене до гніву — сьогодні свята неділя!

— Ви теж чули, що я сказав: давайте гроші, швидше!

— Не дам. І женитися,не дозволю!

— А я й без вашого дозволу обійдусь.

— Шимеку, отямся і мене не дратуй.

Він раптом покірно вклонився їй в ноги, обняв за коліна.

— От я вас прошу, мамо, скавчу, як пес! Сльози підступили в нього до горла.

Єнджик теж заплакав і почав цілувати в матері руки, обіймати коліна, благаючи разом з братом. Вона сердито відіпхнула обох.

— Не смій мені суперечити — вижену під усі чотири вітри! — гукнула вона, погрожуючи кулаком.

Але Шимек не злякався — материні слова його наче батогом шмагнули.