Селяни - Реймонт Владислав

Тоді вона плакала ще жалібніше, ще болючіше, скаржилась, мов пташка із зламаним крилом, покинута зграєю.

Так без змін минали дні за днями. Ганка, як і всі на селі, була зайнята косовицею і тільки на третій день зранку залишилася вдома.

— Субота, сьогодні вже Антек напевно повернеться! — говорила вона радісно, прибираючи хату до чоловікового повернення.

Минув полудень, а його все не було. Ганка виходила за костьол, аж на тополеву дорогу, але там було безлюдно й тихо.

Люди поспішали звезти сіно з поля, бо за всіма ознаками погода от-от мала змінитися: кричали півні, сонце припікало ще дужче, на обрії висіли важкі градові хмари, здіймався й кружляв по дорозі вихор.

Чекали грози й зливи, але пішов лише короткий, хоча й рясний дощ. Вмить випила його пересохла земля — тільки й радості, що відсвіжив повітря.

Проте увечері було вже трохи прохолодніше, пахло сіном і мокрою землею, на дорогах стелився густий морок, бо місяць ще не зійшов і темне небо було тільки де-не-де поцятковане зорями. Крізь зелень садів мигтіли вогні і, мов світлячки, виблискували в ставку; всі вечеряли біля хат, лунав сміх, десь виспівувала сопілка. Незабаром і пташки заспівали в садках, і поля загомоніли тихим стрекотанням коників, голосами перепілок та деркачів.

У Борин теж вечеряли надворі; під вікном було гамірно й людно, бо, коли скінчили косити, Ганка запросила всіх косарів на ситну вечерю: смачно пахтіла яєчня з зеленою цибулею, щохвилини щось вигукувала Ягустинка, і жарти її викликали вибухи сміху. Ганка раз у раз підкладала усім страви та припрошувала їсти, а сама тим часом напружено ловила кожен звук на дорозі й щоразу вибігала подивитись, чи не їде чоловік.

Але Антека не було, наткнулася тільки на Терезку, що, видно, дожидала когось біля тину.

Матеуш і слова не міг добитися від Ягусі, вона була сьогодні похмура й дражлива. Спересердя він засперечався про щось із Петреком, аж тут прибіг по сестру Єнджик, сказав, що мати її кличе.

Після вечері всі порозходились, тільки Матеуш чогось довго барився і пішов після інших.

Слідом за ним вийшла й Ганка, марно вдивляючись у темряву, коли це з-над ставу до неї долинув Матеушів сердитий голос:

— Чого за мною бігаєш, як собака? Не втечу! Мало про нас пащекують! — він додав щось іще прикріше, і у відповідь почулися слова, переривані схлипуваннями, й жалібний плач.

Ганку це не зворушило, чекала Антека, байдуже їй було до чужих кривд!

Полишивши всю вечірню роботу на Ягустинку, вона взяла на руки дитину, яка чогось плакала, і, заколисуючи її, зайшла до хворого.

— Антек зараз приїде! — гукнула вона йому з порога.

Борина лежав, задивившись на лампу, що блимала на припічку.

— Сьогодні його випустили, і Рох його чекає,— казала вона в нього над вухом, щасливими очима ловлячи його погляд, щоб упевнитися, чи він зрозумів. Але, видно, й ця новина не здатна була пробудити мозку хворого, він навіть не поворухнувся, не глянув на неї.

"Може, Антек уже заходить у село... Може, зараз..." — думала Ганка, щохвилини вибігаючи за ворота. Вона була впевнена, що він приїде, і від хвилювання ніби стеряла глузд, сміялась, розмовляла сама з собою, похитувалась, мов п'яна, звіряла темряві свої надії, навіть коровам, коли доїла їх, розповіла, що хазяїн повернеться.

І чекала, чекала з хвилини на хвилину, збираючи рештки сил і терпіння.

Насувалася ніч, на селі вже полягали спати, Ягуся, прийшовши від матері, одразу лягла, та й весь дім швидко заснув. Ганка ще довго чекала біля хати, але нарешті й вона, знесилившись і наплакавшись, погасила світло й уклалася в ліжко.

Весь світ поринув у глибоку тишу; згасали один за одним на селі вогні, мов очі, зімкнуті сном. На високе темно-синє небо, забризкане миготливим сяйвом зір, вийшов місяць і здіймався чимраз вище, линув мов птах, розкинувши срібні крила. Згорнувшися пухнатими білими клубками, де-не-де спали хмарки.

А долі на землі все живе, змучене спекою, поринуло в тихий сон. Тільки якісь пташки ще виспівували свою пісню, води шепотіли щось крізь сон, та дерева, купаючись у місячному сяйві, інколи здригалися, наче їм снився день. Часом гавкав собака чи кажан, пролітаючи, лопотів крильми, і знову наставала тиша. А низький туман повільно й турботливо вкривав землю, наче заснулу, зморену матір.

Біля стін, ледве видних у мороці, та в садках чути було тихе дихання — люди спали просто неба, спокійно довіряючись ночі.

І в Мацеєвій кімнаті панувала сонна тиша, тільки цвіркун сюркотів під грубкою та Ягусині зітхання тріпотіли в повітрі, мов крила метелика.

Було, мабуть, уже дуже пізно, заспівали перші півні, коли Борина раптом заворушився на ліжку, прокидаючись. В цю хвилину місяць ударив у вікно і хлюпнув йому в обличчя струмком срібного світла.

Він сів на ліжку і, хитаючи головою, силкувався щось вимовити, але замість слів чулося лише якесь булькання.

Сидів досить довго, водячи по кімнаті безтямним поглядом, часом перебираючи пальцями в повітрі, наче хотів зібрати в пригорщу мерехтливу хвилю місячного сяйва, що била йому в очі.

— Розвидняється... Пора! — пробурмотів нарешті старий, спускаючи ноги долі.

Подивився у вікно, наче прокидаючись від тяжкого сну. Йому здавалось, що надворі давно вже ранок, що він заспав і його чекає якась негайна робота.

— Пора вставати, пора! — повторював він, часто хрестячись і починаючи шепотіти молитву, водночас він шукав одежу, сягнув за чобітьми на те місце, де вони завжди стояли, але, не знайшовши нічого, забув, що хотів одягнутись, і безпорадно мацав руками навколо себе. Він ніяк не міг скінчити молитву, шепочучи уривчасті слова самим подихом.

В голові в нього плуталися спогади про якісь роботи, давні справи, відгомони того, що діялось навкруги за весь час його хвороби й проникало у його свідомість невиразними уривками, блідими образами, стертими, мов грудки землі на стерні. Зараз усе це раптом збудилося, клубочило в мозку, рвалося назовні, і він щохвилини гнався за якимсь новим привидом думки, але раніше ніж устигав його спіймати, той розповзався в пам'яті, мов гнила пряжа, і хвора свідомість тремтіла, мов полум'я, якому немає поживку.

Так ранньої весни сниться, може, всохлому дереву, що прийшла пора прокинутись від зимового заціпеніння, пора випустити соковиті пагінці, зашуміти з вітром і заспівати радісну пісню життя. Але не знає воно, що мрії його марні й даремні всі зусилля.

Все, що Мацей робив цієї ночі, він виконував підсвідомо, за звичкою,— так кінь, який багато років ходив у коловороті, опинившись на волі, ще довго кружляє на одному місці.

Старий відчинив вікно і подивився в сад. Потім зазирнув до комори, подумавши, пошукав у печі і, як був, босоніж, у самій білизні, вийшов з хати.

Двері на ґанок були розчинені навстіж, стіни залиті місячним сяйвом, за порогом, згорнувшись клубком, спав Лапа. Шарудіння кроків збудило його, він загарчав, але, впізнавши хазяїна, пішов за ним.

Мацей зупинився на ґанку і, чухаючи за вухом, силкувався пригадати, які ж це негайні роботи його чекають.

Собака радісно стрибав йому на груди, він звично погладив його і стурбовано оглядався навкруги.

Було видно наче вдень, місяць стояв уже над самою хатою, з білих стін сприснули блакитні тіні; виблискував, мов дзеркало, став, глибоке безгоміння оповило село, тільки птахи заливалися на гілках.

Щось пригадавши, Мацей раптом поспіхом вийшов у двір. Всі двері були відчинені навстіж, біля клуні хропли Петрек з Вітеком. Борина заглянув до стайні, поплескав коней по шиях, і вони, впізнавши його, заіржали. Потім мимохідь зазирнув у хлів — до корів. Вони лежали долі, тільки важкі рогаті голови чорніли проти світла. Спробував витягти з-під повітки воза, взявся вже був за дишель, але побачив плуг, що блищав за хлівом, хутко пішов до нього і, не дійшовши, забув про свій намір.

Стояв посеред двору, повертаючись на всі боки, бо йому вчувалося, що його кличуть.

Просто перед ним, відкидаючи довгу тінь, здіймався колодязний журавель.

— Ну, чого треба? — спитав Мацей і прислухався, чекаючи відповіді.

Йому заступив дорогу сад, покраяний смугами світла, про щось тихенько шепотілось посріблене місяцем листя.

"Хто мене кличе?" — думав він, торкаючи рукою стовбури.

Лапа, що невідступно ходив за ним, раптом заскавучав. Мацей зупинився, глибоко зітхнув і сказав весело:

— Правда твоя, песику, сіяти час!

Але в ту ж мить забув про це. Все розсипалося в пам'яті, мов сухий пісок крізь пальці, але зринали чимраз нові спогади і штовхали його кудись уперед. Уривчасті думки намотувалися в мозку, мов нитка на веретено: вона наче тікає, а тим часом залишається на одному місці.

— Авжеж, авжеж... пора сіяти...— промовив він знову і швидко рушив повз повітку, стежкою, яка вела в поле. Дорогою наткнувся на злощасний сінник, спалений взимку і вже заново відбудований. Хотів був його обминути і раптом відсахнувся — на мить прояснилася свідомість, блискавкою повернулася назад у минуле. Він висмикнув з тину кілок і, тримаючи його обіруч, як вила, з перекривленим люттю обличчям кинувся до стовпів сінника, ладен битися на смерть; але перш ніж устиг вдарити, безсило впустив кілок.

За сінником, біля картоплища, від дороги тяглася довга смуга зораного поля. Мацей, дійшовши до нього, зупинився і довго озирав усе навкруги здивованим поглядом.

Місяць плив уже посеред неба. Земля, залита його блідим сяйвом, вся в перлинах роси, здавалося, заслухалась чогось у мовчанні.

В імлистій далечині зливалися небо й земля, з лук повзли білі тумани, тяглися над нивами, обмотуючи їх теплим вологим хутром.

Високою стіною стояло жито, хилячись над межею під тягарем колосся, схожого на жовті дзьобики пташенят.

Пшениця вже достигла, стояла горда, поблискуючи темними вусами, а овес і ячмінь ледве починали кущитися й зеленіли, мов луки у жовтій імлі туману й місячного сяйва.

Співали вже другі півні, була пізня ніч, поля, оповиті глибоким сном, наче дихали — тихий шелест звучав луною денного клопоту й праці. Так дихає мати, відпочиваючи серед дітей, які довірливо припали їй на груди.

Борина раптом став на коліна і почав набирати землю в пелену сорочки, наче з мішка зерно для посіву. Набрав стільки, що ледве підвівся, і, перехрестившись, розмахнувся й почав сіяти.

Зігнувшись під тягарем, він ходив поволі, нога за ногою, і благословляючим округлим рухом руки сіяв землю на поле.