Селяни - Реймонт Владислав

Стояла задуха, не чути було найменшого подиху вітерця, жоден листок, жодна стеблинка не ворушились, і хоча давно вже звернуло за полудень, сонце пекло вогнем, стіни плакали живицею, і блякли прив'ялі квіти й трави.

Раптом залунав протяжний, тужний рев; якийсь чоловік вів корову по той бік ставу.

— Напевно, до ксьондзового бугая,— обізвалась Плошкова, проводячи очима корову, яка шарпала налигач.

— Мельник, мабуть, зараз ще дужче реве від злості,— не втрималась Ягустинка, але їй ніхто не відповів.

Жінки сиділи нашорошені, мов квочки на піску, ледве дихаючи від спеки. Їх зморила задуха, тиша і плаксивий голос Агати, яка без упину читала над небіжчиком.

Тільки коли задзвонили на вечірню і всі порозходилися, Ганка послала по коваля — він мав іти з нею до ксьондза домовлятися про похорон.

Вітек повернувся дуже швидко, але сам, без коваля.

— Я й підступитись побоявся, бо Міхал сидить з паном у мельника — чай п'ють! — сповістив він задихавшись.

— З паном?

— Еге, я ж його знаю! Чай п'ють з пирогом, я добре бачив. А коні стоять у холодку і тільки ногами перебирають.

Здивована Ганка не стала чекати коваля; після вечірні вона одяглась і пішла в плебанію з Магдою.

Ксьондза вдома не було, хоча всі вікна й двері були повідчинювані навстіж, довелося чекати. Через деякий час служниця сповістила, що ксьондз на подвір'ї і наказав їх покликати.

Ксьондз сидів у холодку біля тину, а посеред двору, навколо великої корови, яку хазяїн тримав на короткому налигачі, з ревом крутився здоровезний рябий бугай. Ксьондзів наймит ледве втримував його на ланцюгу.

— Валеку! Зажди трохи, нехай він ще більше набереться охоти! — гукнув ксьондз і, витираючи спітнілу лисину, підкликав до себе Ганку й Магду. Докладно розпитував їх про Мацеєву смерть, ласкаво втішав і підбадьорював, а коли жінки заговорили про похорон і спитали, скільки це коштуватиме, він гостро й нетерпляче перебив їх:

— Про це потім. Я з людей шкури не деру! Мацей був перший господар на селі, значить, і похорон повинен бути неабиякий. Кажу, неабиякий! — мовив іще раз, з притиском.

Жінки, не сміючи нічого сказати, тільки вклонилися йому в ноги.

— От я вам дам! Бачили ви їх, безсоромники! — гримнув раптом ксьондз на органістових дітей, які підглядали з-за тину, і знов повернувся до Магди й Ганки.— Ну, як вам подобається мій бичок? Га?

— Красень! Кращий від мельникового! — підтакнула Ганка.

— Так той на мого схожий, як віл на карету. Подивіться-но на нього! — він підвів їх ближче і поплескав по спині бугая, що рвався до корови, мов шалений.— Шия яка! А спина! А груди! Диявол — не бик! — вихваляв він, а сам аж кректав від задоволення.

— Правда, я такого ще не бачила!

— То ж то! Чистокровний голландець, триста карбованців коштує!

— Стільки грошей! — дивувалися жінки.

— Копійка в копійку! Пускай його, Валеку!.. Та обережніш, корова не дуже міцна... З одного разу покриє... Звісно, заплатив я за нього дорого, але беру лише по карбованцю і двадцять грошів з корови — хочу, щоб у Ліпцях були хороші телята! Мельник на мене гнівається, та мені вже обридло дивитися на тих кошенят, що народжуються від його бугая. Тримай корову біля самої морди, гаво, бо вирветься! — гримнув він на дядька. Потім, побачивши, що жінки соромливо відвернулись, сказав: — Ну, йдіть собі з богом!.. А завтра — винос до костьолу! — гукнув він уже вслід і почав допомагати дядькові, який не міг один втримати корову.

— Подякуєш мені за теля — таких ти ще ніколи не бачив! Валеку, проведи-но бугая, нехай прохолоне... Хоча, що такому дияволу одна корова? Як муха! — хвастав ксьондз.

Ганка й Магда пішли від нього до органіста — з ним треба було окремо домовитися про похорон. Органістова жінка почастувала їх кавою, а за столом вони трохи заговорились і повернулися додому, коли сонце вже хилилося до заходу і худобу гнали з пасовиська.

Біля ґанку, попихкуючи люлькою, стояв пан Яцек і розмовляв з Матеушем,— вони домовлялися, що Матеуш розпиляє дерево для Стахової хати.

Матеуш відповідав ухильно, наче й не радий був цій роботі.

— Дерево я розпиляю, невелика річ, а от чи ставитиму хату — того ще не скажу напевно. Може, піду куди-небудь... Остогидло мені село! Ще не знаю, як буде,— говорив він, поглядаючи на Ягусю, яка доїла біля хліва корову.— От скінчу вранці труну, тоді поговоримо,— швидко додав він і пішов.

А пан Яцек зайшов попрощатися з небіжчиком і проказав довгу щиру молитву, витираючи сльози.

— Хоч би сини в нього вдалися! — сказав він потім Ганці.— Хороший був чоловік і справжній поляк! Під час повстання добровільно вступив до нашого загону і життя не шкодував — бачив я його в бою. Та й загинув він через нас... Прокляття тяжіє над нами!..— докінчив він, наче сам до себе. А Ганка, хоч і не все зрозуміла, була вдячна йому за добрі слова про небіжчика і вклонилася в ноги.

— Облиште! Я така ж людина, як і ви! — гукнув він гнівно.— Дурненька! Пан — не святий!

Він ще раз глянув на Мацея, запалив від свічки свою люльку і вийшов, не відповівши на привітання коваля, з яким здибався в сінях.

— Ач який гордий став! Лахмітник чортів! — ущипливо кинув йому вслід коваль. Але він був чимось дуже вдоволений і, відразу ж сівши біля дружини, зашепотів їй на вухо:

— Наше зверху, Магдусю! Знаєш, пан хоче миритися з селянами. Просить, щоб я йому допоміг. Звісно, мені тут перепаде чимало! Тільки гляди, жінко — ні пари з уст! Справа ця неабияка!

Він заглянув до небіжчика, покрутився й пішов у село скликати людей на нараду.

Смеркало, вечірня зоря згасла, і небо нагадувало іржаву, присипану попелом бляху — лише де-не-де, пронизані золотистим сяйвом заходу, ще горіли хмарки.

А коли настав вечір, і скінчені були всі господарські роботи, рідня знову зібралась навколо Мацея. Ясно горіли свічки, Амброжій раз у раз підрізав ґноти, не перестаючи проказувати молитви, які слідом за ним повторювали інші, перериваючи їх плачем і голосінням.

В кімнаті набилось повно людей, була задуха, і через те сусіди стояли навколішки у дворі під вікнами і теж тягли сумну мелодію заупокійної молитви. Здавалось, що співає весь сад. А ніч уже поволі оповила весь світ, у селі лягали спати, в садах біліли постелі, згасали один за одним вогні. Порушуючи вогку й задушливу тишу, яка буває перед зміною погоди, неспокійно кукурікали півні.

До пізньої ночі співали над Бориною, а коли всі порозходились, біля нього залишились тільки Амброжій і Агата, щоб до ранку проказувати молитви.

Обоє співали спочатку голосно, потім, коли змовк найменший рух і над селом запала глибока тиша, їх стало хилити на сон, спів перейшов у невиразне бурмотіння, і вони задрімали і не прокинулися навіть тоді, коли приходив Лапа і, тихо скавулячи, лизав змащені смальцем чоботи небіжчика.

Опівночі густий морок укрив землю, згасли зірки, небо запнулося хмарами, і стало наче ще тихше, лише іноді здригалося якесь дерево, і сипався тихий, полохливий шелест або зривався звідкілясь дивний звук — чи то крик, чи то далекий поклик — і зникав невідомо де.

Поринувши у глибокий сон, село наче лежало на дні темного колодязя, тільки Боринина хата блідо світилася в мороці, а у відчинене вікно видно було Мацея серед жовтих вогників свічок та блакитної хмари диму. Амброжій і Агата, припавши до нього головами, хропли на всю кімнату.

А коротка літня ніч минала швидко, наче їй треба було до перших півнів кудись устигнути. Догоряли свічки, згасали одна за одною, мов очі, що втомилися дивитись на небіжчика, і до світанку залишилась тільки одна, найгрубша, яка золотим вістрям мигтіла в темряві.

Та от сірий, імлистий світанок ліниво посунув з полів і зазирнув у вікно, просто в обличчя Борині, і обличчя це наче трохи ожило,— здавалося, мрець прокинувся від тяжкого сну і, слухаючи перше щебетання птахів у гніздах, дивився крізь почорнілі повіки на далеке ще сяйво ранкової зорі.

Світало, ранок розгулявся, наче снігова завірюха. Небо яснішало, мов пригріте сонцем полотно, яке простелили вибілювати на луці. З полів потягло прохолодою, сонно зітхнув став, з-під темної завіси ночі виринули, мов чорні хмари, обриси лісів, а самотні дерева розкинули в світлі ранку свої крони, мов пучки чорного пір'я. Вже й перший вітер пролинув, захитав сади, війнув у обличчя людям, що спали під призьбами.

Але мало хто прокинувся і розплющив очі. Всі ще ніжилися в солодкій лінивій дрімоті, як завжди буває після свята чи ярмарку.

Швидко настав і день, але якийсь імлистий і похмурий. Сонця ще не було, та жайворонки вже виспівували свої молитви, голосніше дзюрчали струмки, захвилювали, зашелестіли ниви, хльоскаючи колоссям об межі й дороги. З кошар чути було сумне мекання овець, десь сердито ґелґотіли гуси, горлали півні. Де-не-де лунали голоси, рипіли ворота, іржали коні, починався рух і гамір, як завжди буває ранком. Село прокидалось і потроху бралося до щоденної праці.

Тільки в Борин було ще тихо. Після пережитої туги й хвилювань всі спали так міцно, що хропіння чути було аж надворі.

Вітер залітав у відчинені вікна й двері, з протяжним посвистом кружляв по кімнатах, гойдав полум'я останньої свічки. Але даремно шарпав він волосся небіжчика — не ворухнувся Борина, не прокинувся, не схопився, щоб узятися до роботи, не підганяв інших. Лежав мертвий, тихий, холодний, мов камінь, глухий до всього.

Вітер війнув з раптовою силою, кинувся в сад — і все загойдалося, зашелестіло, зашуміло. Все наче намагалося заглянути в посиніле обличчя Борини: дивився на нього імлистий день, дивилися розпатлані вітром дерева, а стрункі, гнучкі троянди за вікном, мов дівчата, низько вклонялися йому. Знадвору раз у раз залітала бджола, метелик летів просто на вогонь свічки чи із зляканим криком ненароком влітала заблукана ластівка, кружляли мухи, заповзали жуки і всякі інші божі створіння, і з ними линуло до кімнати тихе дзижчання, дзенькіт, шелест крил і щебетання, зливаючись в один голос щирого смутку:

"Умер! Умер! Умер!"

Все живе тремтіло і ридало, захлинаючись плачем, та раптом запала тривожна тиша — вітер ущух, все наче затаїло подих і впало ниць, бо в сірих сутінках підводилося величезне червоне сонце, стало над світом, окинуло його владним, живлющим поглядом і зникло в переплутаних хмарах.

Посутеніло, і не минуло й п'яти хвилин, як рясно полив теплий дощик, і одразу ж усі поля й сади залопотіли невпинним плескотом і шелестом.

Помітно похолодало, на дорогах запахло мокрою землею, голосніше заспівали птахи, а в сірій хисткій дощовій куряві, що запнула далечінь, жадібно пили хліба, пило прив'яле листя, пили дерева, і висохлі русла струмків, і опалена земля — пили довго, з насолодою, вдячно зітхаючи:

"Спасибі, брате дощику! Спасибі, сестрице хмаро! Спасибі!"

Плескіт дощу збудив Ганку, яка спала біля самого вікна.