Селяни - Реймонт Владислав
Лапа бігав за ним, коли якийсь птах, випурхнувши з-під ніг Мацея, летів геть, пес гнався за ним з хвилину, потім знову повертався до господаря.
А Борина, дивлячись перед себе в зачарований світ весняної ночі, ходив полем безшелесно, мов привид, який благословляє кожну грудку землі, кожну стеблину, і сіяв, сіяв без утоми.
Він спотикався об скиби, застрягав у вибоїнах, інколи навіть падав, але нічого не помічав, нічого не відчував, крім невиразної, але нездоланної потреби сіяти.
Він дійшов до самого краю поля. Коли не вистачало землі, набирав нової і сіяв, а коли дорогу йому заступали купи каміння й колючі кущі, він повертався назад.
Він заходив далеко, туди, де вже й не чути було пташиних голосів, у тумані зникало з очей село, а навколо стелилося неозоре жовте море колосся. Він губився серед цих просторів, мов заблуканий птах, мов душа, що відлітає з землі, потім знову, виринувши ближче до села, повертався в коло пташиного щебетання і замовклого на деякий час гамору людської праці, винесений на берег живого світу шелесливими хвилями нив.
— Пускай борону, Кубо, та легше! — гукав часом старий на уявлюваного наймита.
Так минала ніч, а він усе сіяв, не знаючи втоми. Зрідка зупинявся, щоб перепочити і розім'яти кістки, й знову брався до своєї марної, нікому не потрібної роботи.
А коли скаламутилась ніч, зблідли зорі й, віщуючи світанок, заспівали півні, Мацеєві рухи стали повільніші, він дедалі частіше зупинявся і, забуваючи набрати землі, сіяв з порожньої жмені — наче вже самого себе розсівав до останку на ці дідівські поля; сіяв усі прожиті дні, все життя своє, яке дістав колись і тепер повертав цим священним нивам й одвічному богу.
І в ці останні хвилини його життя дивне щось діялось навкруги: небо посіріло, мов цупке полотно, місяць зайшов, і весь навколишній світ наче раптом осліп, потонув у каламутній безодні. Здавалося, щось невідоме звелося десь і важкою ходою йшло в мороці, з тупотом, від якого двигтіла земля.
Протяжний, зловісний шум долинув з лісу.
Затремтіли на межах самотні дерева, дощ сухого листя з шелестом сипнув на колоски. Заколивалися хліба й трави, і з схвильованого поля під ногами Мацея знявся тривожний жалібний шепіт:
— Господарю! Господарю!
Зелені вуса ячменю тремтіли, наче від ридань, і гарячими поцілунками припадали до натруджених ніг старого.
— Господарю! — здавалося, благали жита, заступаючи йому дорогу й ронячи рясні сльози-росинки.
Сумно заквилили якісь птахи, вітер заридав над головою, туман оповив його мокрою пряжею, а голоси дедалі гучнішали, звучали з усіх боків жалібно, не вгаваючи:
— Господарю! Господарю!
Він почув нарешті і, оглядаючись навкруги, тихо мовив:
— Та тут я! Чого вам? Чого?
Все одразу ж змовкло, і аж коли тільки він знову рушив уперед, все так само сіючи обважнілою порожньою рукою, вся земля загомоніла одним могутнім хором:
— Зостанься! Зостанься з нами! Зостанься!
Він завмер на місці, вражений. Йому здавалося, що все рушило йому назустріч: повзли трави, пливли розколихані ниви, змикалися навколо нього поля, весь світ підводився і сунув на нього. Страх охопив Мацея, він хотів крикнути, але із стиснутого горла не вихопилося жодного звуку; хотів тікати, але не стало сил; земля хапала за ноги, колосся обплутувало його, борозни затримували, скиби не пускали далі, дерева, заступивши дорогу, погрожували, шматували тіло колючки, ранило каміння, лютий вітер гнав його, лякала ніч і ці голоси, що лунали навколо:
— Зостанься! Зостанься!
Він раптом помертвів, і все замовкло й застигло на місці. Блискавка розітнула перед його очима смертну імлу: небо розкрилося, і в сліпучому сяйві він побачив на троні із снопів бога-отця, який простягав до нього руки і лагідно промовив:
— Іди до мене, душе людська! Іди, натомлений трударю! Захитався Борина і здійняв до неба руки, наче підносячи дароносицю:
— Хвала тобі, господи! — відповів і впав ниць перед тією божественною величчю.
Упав і вмер у цю хвилину божого милосердя...
*******
Над ним займався світанок, а Лапа вив довго й жалібно.
Літо.
I
Так судилося вмерти Мацеєві Борині.
Була неділя, і в домі всі трохи заспали. Розбудив усіх Лапа — він так вив, дряпався в двері, а коли його впустили, так смикав за одежу то того, то іншого, вибігаючи, оглядався, чи йдуть за ним, що Ганку вкололо недобре передчуття.
— Вийди-но, Юзько, подивись, чого собака хоче.
Юзька побігла за Лапою, весело пустуючи дорогою.
Лапа привів її до батькового трупа.
На її страшний крик всі збіглися в поле, задубілий уже Мацей лежав ницьма, як упав у хвилину смерті,— розкинувши руки, наче в останній гарячій молитві.
Його принесли до хати, силкувалися привести до пам'яті.
Але всі намагання були марні — це був труп, холодний труп.
В хаті знялося розпачливе голосіння, несамовито ридала Ганка, Юзька з плачем билася головою об стіну. Вітек ревів так само голосно, як Ганчині малюки, і навіть Лапа вив і гавкав у дворі. Тільки Петрек покрутився сюди-туди, глянув на сонце і пішов до стайні спати.
А Мацей лежав на своєму ліжку, нерухомий і випростаний, з розкритим ротом, схожий на купу засохлої на сонці землі чи спорохнілий стовбур старого дерева. У закляклій руці стискав він пригорщу піску, в широко розплющених очах застиг вираз захвату, і вони дивилися кудись далеко, наче в небо, що розкрилося перед ними.
Жахом смерті, крижаним холодом віяло від нього, і тіло поквапилися прикрити рядном.
Звістка вмить рознеслася по селу, і тільки-но з-за дахів виглянуло сонце, як до хати стали збігатися люди. Раз у раз заходив хто-небудь, підіймав край рядна, заглядав небіжчикові в очі, потім, уклякнувши долі, проказував молитву. Дехто, ламаючи в розпачі руки, стояв біля ліжка в сумному мовчанні, пригнічений думкою про владу божу над людським існуванням.
І тільки жалібне голосіння осиротілої сім'ї не змовкало ні на хвилину, линучи по всьому селу.
Прийшов Амброжій, вигнав усіх з хати, замкнув двері і разом з Ягустинкою й Агатою, що припленталась помолитися над небіжчиком, почав його обряджати. Робив це завжди залюбки і сипав при цьому примовками, але сьогодні в нього чомусь було тяжко на серці.
— От вона, доля людська! — бурмотів він, роздягаючи вмерлого.— Схопить тебе костомаха за горло, коли їй схочеться, потягне на кладовище — спробуй-но їй опиратися.
Навіть Ягустинка засмутилася і сказала тужно:
— Мучився тільки, бідолаха, на цьому світі — може, й краще, що вмер.
— Отакої! Погано йому жилося, чи що?
— Ну, і добра він теж небагато бачив.
— А в кого ж саме добро в житті буває! Хоч би це був найбільший пан, навіть і сам король, то й у нього буде свій клопіт, турботи і страждання.
— Тільки й того, що голоду та холоду він не знав.
— Ех, тітонько, що там голод! Турбота гризе людину найбільше.
— Правда, хіба я цього не знаю? А небіжчикові Ягуся дуже допікала, та й діти не жаліли.
— Діти в нього добрі, ніякої кривди йому від них не було! — урвавши молитву, втрутилась Агата.
— Ви б краще молилися! Ач молитву проказує, а сама вуха наставляє, щоб новини почути! — пробурчала Ягустинка.
— Погані діти не побивалися б так! Чуєте, як плачуть?
— Якби вам хтось стільки залишив, то й ви б до сьомого поту голосили, не шкодуючи горлянки!
— Тихо ви, Ягуся біжить! — зацитькав їх Амброжій.
Ягуся вбігла в кімнату й зупинилась наче вкопана, не можучи й слова вимовити. Мацея в цю мить обрядили в чисту сорочку.
— Помер! — зойкнула вона, нарешті втопивши в нього безтямні злякані очі. Страх схопив її за горло, заледенив серце, вона ледве переводила подих.
— А ви не знали? — лагідно спитав Амброжій.
— Ні. Я в матері була, а Вітек тільки зараз прибіг сказати... Справді, він мертвий? — спитала вона раптом, підходячи ближче.
— Та вже ж не до шлюбу його вбираємо, а в могилу.
Але Ягуся начебто нічого не тямила й тулилася до стіни; почувала себе, мов людина, яку душить тяжкий кошмар, а вона ніяк не може прокинутись і з жаху вся обливається потом. Вона щохвилини виходила з кімнати й поверталась, не маючи сили відірвати очей від мерця, раз у раз поривалася кудись бігти, але залишалася на місці; виходила за хату до перелазу і, нічого не бачачи, дивилась на поля або сідала на призьбу поруч з Юзею, яка, плачучи, рвала на собі волосся й жалібно голосила:
— Ой татусю мій єдиний! Ой татусю!
На дворі і в хаті чути було схлипування, ридання, жалібне голосіння, тільки Ягуся не пролила жодної сльози, не могла голосити, хоча кожна кісточка в ній тремтіла і тяжкий біль стискав груди; ходила наче в нестямі, в очах застиг вираз жаху.
Добре, що Ганка опанувала себе, і хоча й плакала ще, але вже порядкувала й пильно слідкувала за всім. Коли прибігли коваль з жінкою, вона була вже зовсім спокійна.
Магда розридалась, а коваль став розпитувати про подробиці.
Ганка розповіла, як усе трапилось.
— Добре, що господь послав йому легку смерть! — прошепотів коваль.
— Чимало в житті стерпів, то й заслужив її!
— Бідолаха! Навіть у поле втік від костомахи!
— Я вчора ввечері до нього заходила — він лежав так, як завжди.
— І нічого не говорив? — спитав коваль, втираючи сухі очі.
— Ні словечка. Я йому перину поправила, дала попити й пішла.
— І він сам устав! Може б, він ще й не вмер, якби біля нього хтось був! — плачучи, простогнала Магда.
— Ягуся була в матері, бо старій погіршало.
— Так уже йому судилося! Адже скільки хворів — понад три місяці! А якщо вже людина не одужає, то найкраще для неї — швидка смерть. Треба богу дякувати, що він уже не мучиться,— сказав коваль.
— Сам знаєш, скільки грошей коштували лікарі та ліки, а все ні до чого!
— Такий господар, такий розумний, господи милосердний! — плакала Магда.
— А мені найбільше шкода, що Антек його живим не застане.
— Антек — не дитина, плакати не буде... Треба про похорон подумати.
— Авжеж, а тут, мов на злість, Роха немає!
— Без нього впораємося. Не турбуйтеся, я все влаштую,— коваль робив сумне обличчя, зітхав і наче втирав сльози, але таїв у собі зовсім інше й не дивився Ганці у вічі. Він почав допомагати Амброжію і, вибираючи одежу для Мацея, довго порпався в коморі серед прядива й усякого мотлоху, шукав чогось по кутках і навіть на горище лазив — наче за чобітьми, які там висіли. Зітхав, паскудник, мов ковальський міх, молитви бурмотів голосніше від Агати, вихваляв небіжчикову добрість, а очі весь час нишпорили по хаті, руки самі лізли під подушки, жадібно мацали в соломі, під периною.