💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Селяни - Реймонт Владислав

Читаємо онлайн Селяни - Реймонт Владислав

Лапа бігав за ним, коли якийсь птах, випурхнувши з-під ніг Мацея, летів геть, пес гнався за ним з хвилину, потім знову повертався до господаря.

А Борина, дивлячись перед себе в зачарований світ весняної ночі, ходив полем безшелесно, мов привид, який благословляє кожну грудку землі, кожну стеблину, і сіяв, сіяв без утоми.

Він спотикався об скиби, застрягав у вибоїнах, інколи навіть падав, але нічого не помічав, нічого не відчував, крім невиразної, але нездоланної потреби сіяти.

Він дійшов до самого краю поля. Коли не вистачало землі, набирав нової і сіяв, а коли дорогу йому заступали купи каміння й колючі кущі, він повертався назад.

Він заходив далеко, туди, де вже й не чути було пташиних голосів, у тумані зникало з очей село, а навколо стелилося неозоре жовте море колосся. Він губився серед цих просторів, мов заблуканий птах, мов душа, що відлітає з землі, потім знову, виринувши ближче до села, повертався в коло пташиного щебетання і замовклого на деякий час гамору людської праці, винесений на берег живого світу шелесливими хвилями нив.

— Пускай борону, Кубо, та легше! — гукав часом старий на уявлюваного наймита.

Так минала ніч, а він усе сіяв, не знаючи втоми. Зрідка зупинявся, щоб перепочити і розім'яти кістки, й знову брався до своєї марної, нікому не потрібної роботи.

А коли скаламутилась ніч, зблідли зорі й, віщуючи світанок, заспівали півні, Мацеєві рухи стали повільніші, він дедалі частіше зупинявся і, забуваючи набрати землі, сіяв з порожньої жмені — наче вже самого себе розсівав до останку на ці дідівські поля; сіяв усі прожиті дні, все життя своє, яке дістав колись і тепер повертав цим священним нивам й одвічному богу.

І в ці останні хвилини його життя дивне щось діялось навкруги: небо посіріло, мов цупке полотно, місяць зайшов, і весь навколишній світ наче раптом осліп, потонув у каламутній безодні. Здавалося, щось невідоме звелося десь і важкою ходою йшло в мороці, з тупотом, від якого двигтіла земля.

Протяжний, зловісний шум долинув з лісу.

Затремтіли на межах самотні дерева, дощ сухого листя з шелестом сипнув на колоски. Заколивалися хліба й трави, і з схвильованого поля під ногами Мацея знявся тривожний жалібний шепіт:

— Господарю! Господарю!

Зелені вуса ячменю тремтіли, наче від ридань, і гарячими поцілунками припадали до натруджених ніг старого.

— Господарю! — здавалося, благали жита, заступаючи йому дорогу й ронячи рясні сльози-росинки.

Сумно заквилили якісь птахи, вітер заридав над головою, туман оповив його мокрою пряжею, а голоси дедалі гучнішали, звучали з усіх боків жалібно, не вгаваючи:

— Господарю! Господарю!

Він почув нарешті і, оглядаючись навкруги, тихо мовив:

— Та тут я! Чого вам? Чого?

Все одразу ж змовкло, і аж коли тільки він знову рушив уперед, все так само сіючи обважнілою порожньою рукою, вся земля загомоніла одним могутнім хором:

— Зостанься! Зостанься з нами! Зостанься!

Він завмер на місці, вражений. Йому здавалося, що все рушило йому назустріч: повзли трави, пливли розколихані ниви, змикалися навколо нього поля, весь світ підводився і сунув на нього. Страх охопив Мацея, він хотів крикнути, але із стиснутого горла не вихопилося жодного звуку; хотів тікати, але не стало сил; земля хапала за ноги, колосся обплутувало його, борозни затримували, скиби не пускали далі, дерева, заступивши дорогу, погрожували, шматували тіло колючки, ранило каміння, лютий вітер гнав його, лякала ніч і ці голоси, що лунали навколо:

— Зостанься! Зостанься!

Він раптом помертвів, і все замовкло й застигло на місці. Блискавка розітнула перед його очима смертну імлу: небо розкрилося, і в сліпучому сяйві він побачив на троні із снопів бога-отця, який простягав до нього руки і лагідно промовив:

— Іди до мене, душе людська! Іди, натомлений трударю! Захитався Борина і здійняв до неба руки, наче підносячи дароносицю:

— Хвала тобі, господи! — відповів і впав ниць перед тією божественною величчю.

Упав і вмер у цю хвилину божого милосердя...

*******

Над ним займався світанок, а Лапа вив довго й жалібно.

Літо.

I

Так судилося вмерти Мацеєві Борині.

Була неділя, і в домі всі трохи заспали. Розбудив усіх Лапа — він так вив, дряпався в двері, а коли його впустили, так смикав за одежу то того, то іншого, вибігаючи, оглядався, чи йдуть за ним, що Ганку вкололо недобре передчуття.

— Вийди-но, Юзько, подивись, чого собака хоче.

Юзька побігла за Лапою, весело пустуючи дорогою.

Лапа привів її до батькового трупа.

На її страшний крик всі збіглися в поле, задубілий уже Мацей лежав ницьма, як упав у хвилину смерті,— розкинувши руки, наче в останній гарячій молитві.

Його принесли до хати, силкувалися привести до пам'яті.

Але всі намагання були марні — це був труп, холодний труп.

В хаті знялося розпачливе голосіння, несамовито ридала Ганка, Юзька з плачем билася головою об стіну. Вітек ревів так само голосно, як Ганчині малюки, і навіть Лапа вив і гавкав у дворі. Тільки Петрек покрутився сюди-туди, глянув на сонце і пішов до стайні спати.

А Мацей лежав на своєму ліжку, нерухомий і випростаний, з розкритим ротом, схожий на купу засохлої на сонці землі чи спорохнілий стовбур старого дерева. У закляклій руці стискав він пригорщу піску, в широко розплющених очах застиг вираз захвату, і вони дивилися кудись далеко, наче в небо, що розкрилося перед ними.

Жахом смерті, крижаним холодом віяло від нього, і тіло поквапилися прикрити рядном.

Звістка вмить рознеслася по селу, і тільки-но з-за дахів виглянуло сонце, як до хати стали збігатися люди. Раз у раз заходив хто-небудь, підіймав край рядна, заглядав небіжчикові в очі, потім, уклякнувши долі, проказував молитву. Дехто, ламаючи в розпачі руки, стояв біля ліжка в сумному мовчанні, пригнічений думкою про владу божу над людським існуванням.

І тільки жалібне голосіння осиротілої сім'ї не змовкало ні на хвилину, линучи по всьому селу.

Прийшов Амброжій, вигнав усіх з хати, замкнув двері і разом з Ягустинкою й Агатою, що припленталась помолитися над небіжчиком, почав його обряджати. Робив це завжди залюбки і сипав при цьому примовками, але сьогодні в нього чомусь було тяжко на серці.

— От вона, доля людська! — бурмотів він, роздягаючи вмерлого.— Схопить тебе костомаха за горло, коли їй схочеться, потягне на кладовище — спробуй-но їй опиратися.

Навіть Ягустинка засмутилася і сказала тужно:

— Мучився тільки, бідолаха, на цьому світі — може, й краще, що вмер.

— Отакої! Погано йому жилося, чи що?

— Ну, і добра він теж небагато бачив.

— А в кого ж саме добро в житті буває! Хоч би це був найбільший пан, навіть і сам король, то й у нього буде свій клопіт, турботи і страждання.

— Тільки й того, що голоду та холоду він не знав.

— Ех, тітонько, що там голод! Турбота гризе людину найбільше.

— Правда, хіба я цього не знаю? А небіжчикові Ягуся дуже допікала, та й діти не жаліли.

— Діти в нього добрі, ніякої кривди йому від них не було! — урвавши молитву, втрутилась Агата.

— Ви б краще молилися! Ач молитву проказує, а сама вуха наставляє, щоб новини почути! — пробурчала Ягустинка.

— Погані діти не побивалися б так! Чуєте, як плачуть?

— Якби вам хтось стільки залишив, то й ви б до сьомого поту голосили, не шкодуючи горлянки!

— Тихо ви, Ягуся біжить! — зацитькав їх Амброжій.

Ягуся вбігла в кімнату й зупинилась наче вкопана, не можучи й слова вимовити. Мацея в цю мить обрядили в чисту сорочку.

— Помер! — зойкнула вона, нарешті втопивши в нього безтямні злякані очі. Страх схопив її за горло, заледенив серце, вона ледве переводила подих.

— А ви не знали? — лагідно спитав Амброжій.

— Ні. Я в матері була, а Вітек тільки зараз прибіг сказати... Справді, він мертвий? — спитала вона раптом, підходячи ближче.

— Та вже ж не до шлюбу його вбираємо, а в могилу.

Але Ягуся начебто нічого не тямила й тулилася до стіни; почувала себе, мов людина, яку душить тяжкий кошмар, а вона ніяк не може прокинутись і з жаху вся обливається потом. Вона щохвилини виходила з кімнати й поверталась, не маючи сили відірвати очей від мерця, раз у раз поривалася кудись бігти, але залишалася на місці; виходила за хату до перелазу і, нічого не бачачи, дивилась на поля або сідала на призьбу поруч з Юзею, яка, плачучи, рвала на собі волосся й жалібно голосила:

— Ой татусю мій єдиний! Ой татусю!

На дворі і в хаті чути було схлипування, ридання, жалібне голосіння, тільки Ягуся не пролила жодної сльози, не могла голосити, хоча кожна кісточка в ній тремтіла і тяжкий біль стискав груди; ходила наче в нестямі, в очах застиг вираз жаху.

Добре, що Ганка опанувала себе, і хоча й плакала ще, але вже порядкувала й пильно слідкувала за всім. Коли прибігли коваль з жінкою, вона була вже зовсім спокійна.

Магда розридалась, а коваль став розпитувати про подробиці.

Ганка розповіла, як усе трапилось.

— Добре, що господь послав йому легку смерть! — прошепотів коваль.

— Чимало в житті стерпів, то й заслужив її!

— Бідолаха! Навіть у поле втік від костомахи!

— Я вчора ввечері до нього заходила — він лежав так, як завжди.

— І нічого не говорив? — спитав коваль, втираючи сухі очі.

— Ні словечка. Я йому перину поправила, дала попити й пішла.

— І він сам устав! Може б, він ще й не вмер, якби біля нього хтось був! — плачучи, простогнала Магда.

— Ягуся була в матері, бо старій погіршало.

— Так уже йому судилося! Адже скільки хворів — понад три місяці! А якщо вже людина не одужає, то найкраще для неї — швидка смерть. Треба богу дякувати, що він уже не мучиться,— сказав коваль.

— Сам знаєш, скільки грошей коштували лікарі та ліки, а все ні до чого!

— Такий господар, такий розумний, господи милосердний! — плакала Магда.

— А мені найбільше шкода, що Антек його живим не застане.

— Антек — не дитина, плакати не буде... Треба про похорон подумати.

— Авжеж, а тут, мов на злість, Роха немає!

— Без нього впораємося. Не турбуйтеся, я все влаштую,— коваль робив сумне обличчя, зітхав і наче втирав сльози, але таїв у собі зовсім інше й не дивився Ганці у вічі. Він почав допомагати Амброжію і, вибираючи одежу для Мацея, довго порпався в коморі серед прядива й усякого мотлоху, шукав чогось по кутках і навіть на горище лазив — наче за чобітьми, які там висіли. Зітхав, паскудник, мов ковальський міх, молитви бурмотів голосніше від Агати, вихваляв небіжчикову добрість, а очі весь час нишпорили по хаті, руки самі лізли під подушки, жадібно мацали в соломі, під периною.

Відгуки про книгу Селяни - Реймонт Владислав (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: