Селяни - Реймонт Владислав

Гжелин спосіб розумний, але, на мою думку, треба з іншого кінця починати.

— Як це? Кажи, Матеуше, порадь нам!

— Не радитись та міркувати треба, а зробити так, як тоді, коли ліс відстоювали!

— Інколи так можна, а інколи — ні! — невдоволено сказав Гжеля.

— А я тобі кажу, що можна, тільки трохи інакше, а вийде те ж саме. До німців треба йти всією громадою і спокійненько їм сказати, щоб не думали купувати Підлісся...

— Ще б пак, такі вони дурні, що відразу ж злякаються й відступлять!

— А ми їм скажемо, що коли вони куплять, ми не дамо їм ні сіяти, ні будуватися, кроку не дозволимо ступити за межу! Побачите, злякаються чи ні! Викуримо, як лиса з нори!

— Не думай, вони знають, що робити! Ось побачиш, посадять нас знову до острогу за такі погрози! — крикнув Гжеля.

— Посадять і випустять, не вік же нам там сидіти! А коли нас випустять, німцям іще гірше буде... Вони не дурні і спочатку добре розміркують, чи їм варто воювати з нами. Та й пан іншої заспіває, коли ми його покупців порозганяємо... А якщо ні...

Але тут вже й Гжеля не витримав, схопився з місця і почав із запалом відраджувати їх від таких зухвалих намірів, пояснював, які через це почнуться судові справи, які збитки для всіх, який занепад... Говорив, що їх за постійні бунти можуть посадити на кілька років, що краще, коли вони залагодять все тихо й мирно з самим паном.

Він богом заклинав і благав хлопців не накликати на село нового лиха, навіть цілував кожного, благаючи отямитись. Говорив з півгодини, аж почервонів увесь, але марна річ, слова відскакували від них, мов горох від стіни. Нарешті Матеуш перебив його:

— Що ти нам казання читаєш, мов ксьондз? Нам інше щось потрібне!

Тут усі заговорили разом, посхоплювалися з місць і, грюкаючи кулаками по столу, весело загукали:

— На наше вийде! Ходімо на німців, розженемо шароварників! Матеуш добре радить, треба його слухати, а хто полохливий, нехай під перину сховається.

Вони були такі збуджені, що марна річ була говорити з ними. Тим часом Янкель приніс їм пляшку. Послухав-послухав і, витираючи зі столу розлиту горілку, несміливо сказав:

— Матеуш — голова! Розумно радить.

— Дивіться-но, і Янкель проти німців! — здивовано загомоніли хлопи.

— Я завжди за своїх! Бідую, як і всі, але якось із божою допомогою жити можна! А де тільки оселяться німці, там не те що бідному єврею поживитися буде нічим,— а й собаці нічого їсти! Щоб вони повиздихали, щоб їх... тьху! холера вхопила!

— Єврей — а за хлопів стоїть! Чули, га? — дедалі більше дивувалися хлопці.

— Я — єврей, але мене не в лісі знайшли; я тут народився, так само, як ви, мій дід і мій батько тут народилися... За кого ж мені стояти? Хіба я вам не свій? Адже як вам буде ліпше, то й мені буде ліпше! Коли станете господарями, я буду з вами торгувати, як мій дід торгував з вашими дідами, хіба не так? А за те, що ви так розумно з німцями придумали, я вам цілу пляшку рисової ставлю! За ваше здоров'я, господарі підліські! — гукнув Янкель, цокаючись з Гжелею.

Ліпецькі пили чарку за чаркою, і така радість їх охопила, що вони мало не цілували Янкеля в бороду; посадовили його з собою за стіл, стали розповідати все з самого початку і радитися з ним. Навіть Гжеля перестав хмуритись і приєднався до них, щоб про нього, бува, не подумали злого.

Але нарада тривала недовго, Матеуш устав і гукнув:

— Досить на сьогодні! До корчми, хлопці, треба ноги розім'яти! Всі гуртом перейшли до корчми. Матеуш одразу ж відбив у когось Терезку і пустився в танець, а за ним й інші витягали дівчат з кутків, погукували на музикантів і кружляли, як вихор.

Музика заграла шпаркіш, музиканти знали, що з Матеушем жартувати ніяк, він платить щедро, але може й побити.

Розтанцювалася корчма! Не один уже був добре напідпитку, гамір, тупіт, музика, задерикуваті вигуки аж кипіли й линули з розчинених навстіж дверей і вікон. А біля корчми, на колодках та на призьбі, теж непогано розважались: дзвеніли чарки, чоловіки раз у раз цокались і говорили дедалі голосніше, заплітаючи язиками.

Був пізній вечір, зірки сяяли, тихо шуміли дерева, з боліт долинало кумкання жаб, часом кричав бугай, у садках заливалися співом солов'ї. Люди втішалися відпочинком у вечірній прохолоді. З корчми час від часу виходила, обнявшись, якась пара і зникала в тіні... А надворі ставало дедалі гамірніше, говорили всі разом і важко було хоча б щось розібрати.

— Тільки-но я порося випустила, не встигло воно писок у картоплю стромити, а вона як заверещить!

— Вигнати її з села! Вигнати!

— Пам'ятаю, коли я ще молода була, зробили так з одною... Відшмагали біля костьолу до крові, відвезли коровами за околицю, і спокійніше стало...

— Гей, Янкелю, кварту міцної!

— Зурочила вона мою Сивулю, пропало в неї молоко...

— Оберемо нового, кожен не згірш від нього впорається...

— Зло треба корчувати, поки воно глибше коренів не пустило!..

— Полоти поле, поки бур'яном не заросло...

— Вип'ємо, куме, я вам щось скажу...

— Бери бика за роги й не відпускай, поки не звалиш!

— Два морги та один — три морги. Три морги й один — буде чотири.

— Пий, куме! І рідний брат для тебе стільки не зробить! Лунали в мороці уривки розмов, і не можна було зрозуміти, хто і з ким говорить. Тільки грубий голос Амброжія вирізнявся серед інших і лунав то тут, то там, бо Амброжій переходив від гурту до гурту, зазирав і до корчми й скрізь канючив по чарочці. Він був уже такий п'яний, що ледве тримався на ногах. Біля прилавка схопив когось за комір і став плаксиво благати:

— Я ж тебе хрестив, Войтеку, і по жінці твоїй так дзвонив, аж руки в мене розпухли. Почастуй чарочкою, голубе. А поставиш півкварти, то я їй ще подзвоню на вічний спочинок, а тобі іншу посватаю. Молоду, кріпку, як ріпа! Постав, голубе, півкварти...

Молодь завзято танцювала. Корчма повнилась вигуками, маяли спідниці, каптани, танцюристи підспівували музикантам і кружляли чимраз швидше, мов охоплені шаленством. Навіть немолоді жінки верескливо погукували, поводили плечима й притупували, а Ягустинка, протиснувшись до середини кола, взялася в боки і, притупуючи, хрипко заспівала:

Що мені ті звірі!

Хоч би й вовки сірі!

Що мені ті хлопи,

Хоч би й цілі копи!

X

Ці дні — від свята тіла господнього до неділі — нелегко минули для Матеуша, Гжелі та їх товаришів. Матеуш покинув будувати Стахові хату, інші теж занехаяли свою роботу і з ранку до вечора ходили з хати до хати, підбурюючи людей проти німців та підмовляючи вигнати їх з Підлісся.

Корчмар зі свого боку теж не шкодував слів, а для впертих і горілки — кого просто так частуючи, а кому даючи в борг,— але справа посувалася мляво. Старі люди тільки тяжко зітхали і, не висловлюючись ні за, ні проти, оглядалися на інших, а головне на жінок, які всі, мов одна, і слухати не хотіли про похід на німців.

— Ще чого! Що це їм у голову вдарило! Мало хіба горя через той ліс? Ще за те не відсиділи, а вже нове лихо на село накликають! — репетували вони, а солтисова жінка, завжди така тиха, навіть мітлою замахнулась на Гжелю.

— Як будеш людей до нового бунту підбурювати, я тебе стражникам викажу! Ледацюги прокляті, працювати не хочуть, тільки б їм гуляти! — репетувала вона на всю вулицю.

А Бальцеркова наскочила на Матеуша.

— Собаками вас нацькую, нероби! Окропом ошпарю!

Всі вони стіною стали проти умовлянь, глухі до всіх пояснень і прохань, і не було ніякої змоги втовкмачити хоча б щось їм. Жінки верещали, як несамовиті, а дехто починав голосити:

— Не пущу свого! Вчеплюся за каптан, і нехай хоч руки мені відрубає — не пущу! Досить уже ми набідувалися!

— Щоб вас грім побив, дурепи безмозкі! — лаявся Матеуш.— Кричать і кричать, мов сороки на дощ! Теля швидше зрозуміє людську мову, ніж жінка розумне слово! — додавав він з глибоким презирством.— Облиш, Гжелю, їх розуму навчиш хіба що тільки кулаками! Якби вона твоя була, тоді ще, може, і послухала б,— сумно казав він Гжелі.

— Що вдієш, такі вже вони є, їх силою не переробиш. З ними треба інакше — не сперечатись, а підтакувати, і потроху перетягати на свій бік,— пояснював йому Гжеля.

Щоправда, і він з самого початку був проти походу на німців, та коли зважив, що іншого способу немає, став обстоювати це від щирого серця.

Хлопець він був упертий і непоступливий: коли вже за щось брався, то неодмінно доводив до кінця, хоч би йому не знати що на заваді стояло. І тепер він ні на що не зважав. Зачиняли в нього перед носом двері, він говорив у вікно. Жінки йому погрожували, лаяли,— він не сердився, навіть погоджувався з ними; де треба — підспівував, заговорював про дітей, хвалив порядок в їхньому господарстві, а під кінець знову звертав на своє. Не щастило — ішов далі. Цілих два дні його можна було бачити скрізь — в хатах, на городах, навіть у полі; спочатку він говорив з людьми про те, про се, потім переходив до справи. Тим, хто не міг зрозуміти, креслив паличкою на землі план підліських полів, показував ділянки і терпляче пояснював, яка кожному буде користь від цього. Проте, даремні були б усі заходи й намагання, якби не допоміг Рох.

Якось у суботу після обіду хлопці, зрозумівши, що їм села не підняти, викликали Роха за Боринину клуню й призналися йому в усьому.

Вони боялися, що він буде проти. Але Рох поміркував трохи й сказав:

— Спосіб, правда, розбійницький, але придумати щось інше — часу нема; я радо допоможу вам.

Він одразу ж пішов до ксьондза,— той сидів на городі і наглядав за наймитом, що косив конюшину. Наймит потім розповідав, що спочатку ксьондз розсердився на Роха, кричав, затикав вуха, не хотів навіть слухати, а потім обидва, сидячи на межі, довго про щось говорили. Видно, Рох переконав ксьондза: смерком, коли люди почали повертатися з поля, він пішов на село, наче прогулятися на свіжому повітрі, і, заходячи на подвір'я, розпитував хазяїв про всяку всячину, а більше розмовляв з жінками і наостанку тихо казав кожній:

— Хлопці добре надумали. З цим треба поспішати, поки не пізно. Ви своє зробіть, а потім я до пана поїду і буду його умовляти.

Він добився того, що жінки вже не перечили Матеушевому плану, а чоловіки розміркували, що коли сам ксьондз радить, то, мабуть, варто так зробити.

Цілий вечір радились, а раптом, у неділю, дійшли згоди й вирішили діяти.

Іти на Підлісся збиралися після вечірні, на чолі з Рохом, який умів говорити з німцями по-їхньому.

Заручившися Роховою обіцянкою, хлопці пішли задоволені, радісно перемовляючись, а він усе сидів на ґанку Борининої хати, перебирав намистини чоток та про щось міркував.

Було ще рано, щойно прибрали зі стола після сніданку, і запах затірки з салом лоскотав ніздрі.