Селяни - Реймонт Владислав

Гуркотіло уже десь удалині, вихор промчав, не накоївши лиха, небо світлішало. Але перед вечірнею линула злива, яка відразу поклала хліба, ріка розлилася, а з усіх ярів, ровів, з кожної борозни помчали спінені потоки.

Злива вщухла тільки навзаході; з-за хмар вогненною кулею викотилося сонце.

Ліпці знов ожили, люди відчиняли двері й виглядали на світ божий, з насолодою вдихаючи прохолодне повітря. Після дощу все віяло пахощами, особливо молоді берізки і м'ята в садках. Мокра земля наче танула на сонці, іскрилися калюжі на вулицях, блищало листя, трава й потоки води, що з веселим дзюрчанням збігали в ставок.

Легкий вітерець перебирав прибите дощем колосся, і чудова живлюща свіжість линула від полів і лісів; діти, щось весело викрикуючи, бродили по канавах і калюжах, птахи щебетали в густому гіллі, цесарки, сидячи на тину в плебанії, зняли крик на всю вулицю. На подвір'ях, дорогах, у хатах лунали голоси, а десь біля млина якась дівчина виводила пісню:

Дощик ллє, і мокну, мокну я,

Ой пусти ж мене, Марисенько моя!

А з поля, разом з муканням корів, чути було верескливу пісню пастушків:

Ти казав, що зараз старостів зашлеш,

Тільки жито та пшеницю ти збереш.

А тепер скосив ти вже й овес —

Значить, брешеш ти, як пес!

Ой дана, да-дана!

Люди, які перечікували грозу, почали роз'їжджатися, але багато хто з близьких сіл залишився погостювати в Ліпцях — це були ті, що свого часу так охоче приїхали допомагати жінкам у польових роботах. Багатші господарі щедро частували їх, не шкодуючи ні наїдків, ні горілки, а бідніші повели своїх благодійників до корчми, бо в гурті і гуляти, й пити веселіше.

Хлопці привели сюди музикантів, і від самої вечірні лунали по селу звуки скрипки, гудіння басів та гупання бубна.

Багато людей зійшлося сьогодні до корчми повеселитись: адже від самісіньких масниць не було жодної вечірки! В корчмі не вистачало місця для всіх, і дехто мусив примоститися на колодах, що лежали біля корчми. Правда, погода була чудова, на небі сяяла золота затока вечірньої заграви, і люди залюбки сиділи на свіжому повітрі, частенько погукуючи на Янкеля, щоб він приніс їм горілки.

У корчмі було повно майже самої тільки молоді, вона з місця пустилася танцювати оберек, аж задвигтіли стіни й підлога. У першій парі, на загальний подив, танцювали Шимек Пачесь з Насткою. Марно менший брат Єнджик тихо умовляв його і пробував вивести,— Шимек так розходився, що й слухати нічого не хотів; весь час пив і силував пити Настку та своїх друзів. Він кидав п'ятаки музикантам і, обнявши Настку, горлав щосили:

— Ану, грайте дужче, хлопці, дужче, по-нашому!

І мчав по корчмі, мов застояний жеребець, хвацько погукуючи та клацаючи закаблуками.

— Устілки, бісова душа, з чобіт повитрушує! — бурчав Амброжій, заздрісно поглядаючи на хлопів, що випивали поруч.— Ач ножищами, як ціпом, молотить, от-от повідлітають! — додав він голосніше, присуваючись до гурту.

— Глядіть, щоб самі чого не загубили! — кинув Матеуш, що стояв з приятелями неподалік.

— Давай зап'ємо з тобою згоду! — сказав, посміхаючись, Амброжій.

— На, пий, тільки чарку не проковтни, п'янице! — Матеуш простяг йому повну чарку й одвернувся, бо саме Гжеля почав щось тихо говорити приятелям. Ті, спершись спинами на прилавок, слухали його уважно, забувши про танці та про горілку, яка стояла перед ними. Було їх шестеро, все хазяйські сини, найперші в селі парубки. Вони про щось гаряче розмовляли, і тим що навколо здіймався чимраз більший галас і ставало дедалі тісніше, швидко перейшли в кімнату до корчмаря, бо за перегородкою сиділи із своїми гостями старі люди.

Комірка в Янкеля була тісна, заставлена ліжками, на яких спали діти. Хлопці насилу вмістились за столом. Одна лойова свічка чаділа в прилаштованому на стіні мідному свічнику. Гжеля пустив кружка пляшку, випили раз і другий, але ніхто не заговорював про те, для чого вони зібрались. Нарешті Матеуш сказав глузливо:

— Починай, Гжелю, чого ви сидите, як ворони на дощі?

Але Гжеля не встиг почати — увійшов коваль і, привітавшись, став шукати, де б йому сісти.

— Ач смола! Завжди там зійде, де його не сіяли! — вилаявся Матеуш. Але відразу ж додав, стримуючи роздратування: — За твоє здоров'я, Міхал!

Коваль випив і сказав удавано жартівливо:

— На чужі таємниці я не ласий. А тут я, видно, зайвий.

— Правда! Тобі з німцями весело щоп'ятниці каву пити, а сьогодні неділя — то буде ще веселіше!

— Мелеш ти, Плошко, хтозна-що, так наче перебрав...— огризнувся коваль.

— Кажу те, що всі знають.— Ти з ними щодня кумаєшся.

— Хто мені роботу дає, на того й роблю, я не перебірливий.

— Роботу! Ні, ти з ними якісь ґешефти крутиш,— сказав Вахнік.

— Так само, як з паном, коли ти йому допомагав наш ліс продавати,— грізно додав Причек.

— Та я, здається, на суд потрапив! І все ви знаєте!

— Дайте йому спокій, він без нас своє робить, то й ми без нього обійдемось,— мовив Гжеля, пильно дивлячись у брехливі очі коваля.

— Якби стражник подивився у вікно й побачив вас, то подумав би, що ви змовляєтесь проти когось! — коваль ніби жартував, але губи в нього тремтіли від люті.

— Може, і змовляємось, але не проти тебе, Міхале, не таке вже ти цабе!

Коваль нацупив шапку і вийшов, хряпнувши дверима.

— Пронюхав щось і прибіг на розвідку!

— Тепер підслуховуватиме під вікном.

— То почує про себе таке, що не схоче й підслуховувати.

— Тихше, хлопці! — почав Гжеля поважно.— Я вже вам казав, що Підлісся німцям ще не продане, але вони щодня з паном можуть купчу підписати. Я чув навіть, що мають це зробити наступного четверга

— Знаємо! Треба цьому запобігти! — нетерпляче перебив Матеуш.

— Порадь, Гжелю, ти грамотний, газети читаєш, тобі легше придумати.

— Бо якщо німці куплять фільварок і за межею від нас житимуть, буде так, як у Гірках: нічим буде дихати в Ліпцях, всі з торбами підемо чи в Америку доведеться тікати.

— Батьки наші тільки потилиці чухають та зітхають, а придумати нічого не можуть.

— А господарство нам не відступають! — хвилювалися хлопці.

— Велике цабе — німці! От жили вони в Липках, і наші у них все відкупили. А в Гірках самі селяни винні — пили, завжди судилися, от і досудилися до торбів.

— А ми можемо відкупити в них Підлісся й витурити їх! — вигукнув Єнджик Борина, Антеків двоюрідний брат.

— Легко сказати! Нам і тепер купити ні за що, хоч пан поклав тільки по шістдесят карбованців за морг, а потім доведеться, може, з тисячу злотих віддати,— а де їх візьмеш?

— Якби батьки виділили кожному його частину, нам легше було б обернутися.

— Звісно! Тоді кожен знав би що робити! — загукали всі гуртом.

— Дурні ви, дурні! У батьків зараз в руках уся земля, та й то вони ледве животіють, а ви думаєте на своїх смужках гроші складати! — перебив їх Гжеля.

Вони замовкли, Гжеля мав рацію, і його слова наче вдарили всіх обухом по голові.

— Не в тому лихо, що батьки не хочуть вас виділити,— провадив він далі,— а в тому, що надто вже мало землі в Ліпцях, а людей дедалі прибуває. Що за дідів наших вистачало на трьох, тепер доводиться ділити на десятьох.

— Свята правда! Все так, як кажеш! — стурбовано шепотіли хлопці.

— То купимо Підлісся й поділимо! — вигукнув хтось.

— Купив би й село, якби грошей прибуло! — буркнув Матеуш.

— Майте терпіння, може й придумаємо щось... Матеуш схопився, грюкнув кулаком по столу і закричав:

— Ну й майте собі терпіння і робіть що хочете, а з мене вже досить. От урветься мені терпець, кину зовсім село й піду в місто, там люди краще живуть.

— Як хочеш. Але інші мусять тут залишитися і якось жити.

— А мені вже терпцю не стає, злість бере дивитися: тіснота скрізь — як тільки хати всіх уміщають та не порозвалюються! Злидні аж гавкають, а тут поруч земля гуляє і сама проситься в руки... А не візьмеш, ні, хоч би й здихав з голоду. І купити її ні на що, і позичити грошей ніде. Трясця його матері з такими порядками!

Гжеля став розповідати, як живуть люди в інших країнах. Хлопці слухали, голосно зітхали, а Матеуш перебив його:

— Що нам з того, що інші добре живуть! Покажи голодному повну миску, а тоді сховай — чи наїсться він самими очима? В інших країнах добре жити, бо про людей дбають; не так, як у нас, де кожен хлоп, як та дичка в чистому полі: чи виросте, чи загине — нікому діла немає. Аби тільки податки платив, у солдати йшов та проти влади не бунтував. Надокучило мені таке життя, аж верне від нього!

Гжеля терпляче його вислухав і знову провадив своє:

— Є тільки один спосіб добитися, щоб Підлісся було наше.

Всі присунулись ближче, щоб не проминути жодного слова. Але тут у корчмі знявся такий галас, що навіть шибки задеренчали, і музиканти покинули грати. Один з парубків вийшов глянути, що трапилось, і, повернувшись, із сміхом розповів, що це Домінікова наробила такого переполоху; прибігла з палкою за синами, хотіла їх бити й примусом вести додому! Але вони не злякалися і витурили матір з корчми. Тепер Шимек п'є напропале, а Єнджик, п'яний, як чіп, реве біля печі.

Хлопці не розпитували далі, бо Гжеля почав викладати свій план: треба помиритися з поміщиком і запропонувати йому віддати замість лісу землю на Підліссі, по чотири морги орної землі за морг лісу!

Всі страшенно здивувались і зраділи такій можливості. А до того ж Гжеля додав, що таку угоду уклало одне село біля Плоцька,— він читав про це в газеті.

— Земля буде наша, хлопці! Гей, Янкелю, горілки! — гукнув Плошка в двері.

— За три морги лісу припало б нам рівно дванадцять моргів поля!

— А нам десять — ціле господарство!

— Хай би дав ще трохи кущів на паливо.

— А за пасовисько міг би дати хоч по моргу луки!

— І будівельного лісу на хати! — говорили хлопці, перебиваючи один одного.

— Ще трохи, і вам захочеться, щоб він накинув іще по коневі з возом та по корові кожному! — глузував Матеуш.

— Тихше! Тепер треба умовити найстарших, щоб пішли до поміщика і пояснили йому, чого ми хочемо; може, й згодиться.

— Якщо його не прикрутить, то не згодиться! — втрутився Матеуш.— Йому гроші сьогодні потрібні, а німці хоч завтра дадуть, аби тільки він захотів. А поки наші потилиці чухатимуть, поки порадяться й домовляться між собою та жінок на свій бік перетягнуть, мине місяць, пан німцям землю продасть — та й по всьому! А маючи гроші, він може чекати, поки скінчиться судова справа з лісом.