Селяни - Реймонт Владислав

Там сиділо кілька небагатих господарів. Він почастував їх горілкою раз і другий, і коли вони вже трохи захмеліли, знову почав своє:

— Війт наш що виробляє, чули?

— Хіба це йому первина! — ухильно зауважив Кобусь.

— Я про нього свою думку маю, та при собі тримаю,— бурчав захмелілий Сікора, важко навалюючись грудьми на прилавок.

— Ну й тримай хоч би і у зубах: ніхто в тебе не видере! — розсердився Плошка і вже обережніше заходився підбурювати їх проти війта: що от, мовляв, який він поганий приклад подає людям, яка ганьба через нього на все село, і таке інше.

— Я й про тебе своє думаю, та не скажу,— торочив своє Сікора.

— Одне тільки — скинути його з посади, тоді він одразу вгамується,— говорив Плошка, поставивши їм ще одну пляшку.— Ми його на війта обрали, ми й скинути можемо. Те, що він сьогодні зробив,— ганьба для всього села, але за ним є й гірші справи: він завжди з паном заодно, на шкоду громаді. Ось тепер хоче російську школу в Ліпцях будувати! Та й німців на Підліссі посадити, кажуть, теж він панові нараяв. І все п'є, гуляє, клуню онде собі нову збудував, коня прикупив, щотижня м'ясо їдять і чай п'ють, а на чиї це гроші, га? Ясна річ, не на свої, а на громадські.

— Я так думаю, що війт — свиня, але й ти не від того, щоб сунути свій писок у громадське корито! — перебиваючи його, бурмотів Сікора.

— Ач налигався і меле хтозна-що!

— Я своє кажу: не оберемо тебе на війта!

Мужики відсунулись від п'яного і довго ще радилися про щось.

А на другий день на селі ще голосніше заговорили про війтові подвиги, бо ксьондз заборонив ставити вівтар біля його хати, як це бувало щороку. Війт, звісно, зараз же про це довідався і вдосвіта послав по Домінікову, яка майже опівночі повернулась додому, і був такий лихий, вилаяв органіста, а Амброжія навіть ударив чубуком.

В день свята тіла господнього погода була така ж гарна, як і перед тим, але на диво задушлива й тиха, найменший повів не линув з полів, сонце з самого ранку припікало немилосердно і в сухому, розпеченому повітрі в'яло листя, знесилено хилилося колосся. Пісок пік ноги, а на стінах виступала краплями розтоплена живиця.

Господь бог дав сьогодні сонцю волю, і воно пекло, як вогонь, але на нього ніхто не звертав уваги: вже з самого світанку знялась на селі метушня, біганина. Всі збиралися до костьолу. Дівчата, які мали нести ікони в процесії та посипати квітами дорогу ксьондзу, бігали одна до одної приміряти убрання, зачісуватись та базікати про всякі дрібниці, а старші поспіхом ставили вівтарі. Один — біля мельникової хати, другий — біля плебанії, третій — біля хати Борини. Тут Ганка з самого ранку працювала усією сім'єю, а Рох їм допомагав.

Вони скінчили майже перші і так гарно прибрали свій вівтар, що всі дивувались і запевняли, що він кращий, ніж у мельника.

І це була правда: біля ґанку стояла сплетена з березового гілля та всякої іншої зелені, наче справжня, капличка, прибрана клаптями вовняної тканини, такими яскравими, що аж очі вбирало, а посередині, на помості, височів вівтар, прикритий тонким білим полотном, заставлений свічками й квітами у горщиках, які Юзька обгорнула золотим папером.

Над вівтарем повісили великий образ божої матері, а поряд — менші, стільки, скільки вмістилось.

І нарешті, як найбільшу прикрасу, над самим вівтарем підвісили клітку з дроздом, яку принесла Настуся. Дрозд виспівував на все подвір'я, а Вітек тихенько йому підсвистував.

Все подвір'я від ґанку до воріт було обсаджене ялинками й берізками й густо посилане жовтим піском та аїром.

Юзя принесла оберемки волошок, сокирок, польового горошку й прикрашала ними стіни каплички, образи, свічники, все, що тільки можна було, навіть землю перед вівтарем посипала квітами. Не забула вона й хати: стін і вікон не видно вже було під клечанням, а стріха була обтикана високими стеблами аїру.

Працювали всі, крім Ягусі, яка раненько втекла з дому і досі не поверталась.

Хоча в Борин і впоралися раніше від інших, але сонце стояло вже високо над селом, коли вони скінчили. Чимраз більше возів торохтіло на дорозі — це їхали до костьолу люди з сусідніх сіл.

Всі стали поспіхом одягатись.

Вітека залишили стерегти двір, бо дітлахи збігалися юрбою дивитися на вівтар і підсвистувати дрозду. Вітек відганяв їх гіллякою, а коли це не допомагало, випускав на них свого лелеку... Лелека, видно, привчений, підкрадався до них, націляючись гострим дзьобом у босі ноги, і пустуни з криком розбігались.

Вдарили у маленький дзвін, коли всі вийшли з двору. Юзька бігла попереду, в білій сукенці й черевичках, зашнурованих червоною тасьмою, з молитовником у руці.

— Вітеку, як я тобі подобаюсь, га? — спитала вона, крутячись перед ним на підборах.

— Гарненька! Достоту біле гусенятко! — відповів він із захватом.

— Розумієш ти стільки, скільки й твій лелека! Ганка каже, що ні в кого з дівчат немає такої сукенки! — цокотіла Юзя, обсмикуючи надто коротку спідницю.

— Еге, а колінця в тебе червоніють з-під спідниці, мов гусячі лапи!

— Дурню! Лапі заглянь під хвіст! Та краще лелеку свого заховай! Ксьондз прийде з процесією, ще побачить його і впізнає! — застерігала Юзя, виходячи.

— А й правда, гарненька вона і чепурна така! Та й хазяйка сьогодні теж вичепурилась — достоту індик,— пробурмотів Вітек, дивлячись їм услід. Але тут-таки, згадавши Юзину пересторогу, схопив лелеку й заховав його в порожню картопляну яму. Він залишив Лапу біля вівтаря, щоб стеріг його від дітей, а сам побіг до Мацея, що, як завжди, лежав у саду. У селі було вже зовсім тихо, всі проїхали і пройшли, вулиці збезлюдніли, тільки на подвір'ях де-не-де бавилися діти та вигрівались на сонці собаки. Над ставом у розпеченому повітрі шугали ластівки. В костьолі почалась відправа, ксьондз вийшов до служби й заграв орган, а тільки-но він закінчив казання, задзвонили в усі дзвони й залунав такий спів, що голуби позлітали з дахів, люд посунув з костьолу. Над головами маяли корогви, мерехтіли свічки, вбрані в біле дівчата несли образи, останнім виплив з дверей пурпурний балдахін, під ним ксьондз із золотою дароносицею в руках поволі сходив по приступках.

Коли всі поставали рядами, утворивши ніби довгу вулицю, облямовану палаючими свічками, ксьондз знову заспівав:

Перед твоєю брамою стою, господи!..

А весь люд відповів йому могутнім хором:

Уповаю на твоє милосердя...

Процесія рушила із співом, товплячись у цвинтарній брамі, бо людей з усієї парафії з'їхалося безліч. Прибули пани з усіх маєтків. Двоє з них вели ксьондза під руки, а балдахін над ним несли господарі, тільки, мов на злість, не ліпецькі, а з інших сіл.

З тінистого цвинтаря процесія вийшла на майдан, здавалося, аж білий і блискучий від спеки; сонце било в очі, пекло вогнем, і люди йшли повільно під калатання дзвонів і спів, оповиті димом кадильниць та хмарами куряви. Горіли свічки, під ноги ксьондзу сипалися квіти.

Дійшли до першого вівтаря праворуч, на подвір'ї Борини. На вулиці одразу зчинилася така тиснява, що тріщали тини й дехто попадав у став з високого берега. Від натиску людей тремтіли на узбіччях дерева. Юрба, що голосно співала гімн, нагадувала ріку, що виграє всіма барвами, а посеред цієї ріки, мов човен на хвилях, плив пурпурний балдахін, маяли корогви, похитувалися ікони й статуї святих, прибрані тюлем і квітами.

Люди сунули плече в плече, ледве дихаючи від спеки й тисняви, але співали від щирого серця, на повні груди. Здавалося — весь світ разом з людом співає хвалу богові — і гіллясті липи, і чорні вільхи, і стрункі берізки, і води, що іскрилися на сонці, і тінисті сади, і зелені поля, і неозора далечінь — все радісно вторує гімну, що лине в бліде небо, до самого сонця.

Аж листя тремтіло на гілках і останній цвіт з дерев осипався на землю.

Біля вівтаря Борин ксьондз прочитав перше Євангеліє і, трохи перепочивши, повів усіх до мельникового вівтаря.

Спека дужчала, люди знемагали, курява забивалася в горло. По блідому небу простяглися довгі білясті смуги, а розпечене повітря мерехтіло й переливалось: збиралася гроза.

Вже десь із годину тривала процесія, всі змучились, ксьондз, червоний, як буряк, раз у раз витирав піт, але обходив вівтарі не поспішаючи, біля кожного читав Євангеліє і співав щоразу нові молитви.

А часом, коли втомлений хор на мить змовкав і чути було тільки тупіт ніг, у раптовій тиші дзвеніли пісні жайворонків на полях; десь невтомно кувала зозуля.

А дзвони все гули без упину, протяжно й голосно. І хоча хор виспівував щосили — чоловіки не шкодували горлянок, жінки виводили тонесенькими голосами, й навіть дітвора пищала щось по-своєму, а від важкого тупоту стугоніла висохла земля,— над усім здіймалися голоси дзвонів — чисті й високі, пройняті радістю, і такі дзвінкі, наче хто бив молотом у сонце і весь світ тремтів і видзвонював луною.

Коли обійшли всі вівтарі, довелося ще відстояти довгу відправу в костьолі. І тільки-но люди стали виходити на майдан, щоб трохи постояти в холодку, подати милостиню старцям та погомоніти із знайомими, як раптом потемніло, прокотився далекий гуркіт, сухий гарячий вітер загойдав дерева і звихрив на дорогах пилюгу.

Люди з найближчих сіл стали поквапно роз'їжджатися.

Спочатку пішов тільки дрібний дощик, теплий і ріденький; стало іще задушливіше, сонце палило немилосердно, жаби кумкали сонно, чимраз тихше. Та от далечінь потемніла знову, загримотів грім, і на чорно-синьому небі замигтіли бліді блискавки.

Гроза йшла із східного боку. Звідти серпом тяглися важкі сині хмари, напоєні дощем або градом, а поривчастий шумливий вітер, випереджаючи їх,свистів у кронах дерев, шарпав колосся; птахи з криком ховалися під стріхи, собаки — в хатах, а худоба тікала з поля. На дорогах кружляли стовпи куряви, грім лунав дедалі ближче.

Не минуло й кількох хвилин, як сонце стало потопати в рудій скаламученій імлі і світило, мов крізь закурене скло. Гримотіло вже над селом. Налетів такий вихор, що мало не виривав з корінням дерева. Він ламав гілля, зривав солому зі стріх і ніс її хтозна-куди. Грім ударив десь над лісом, і небо вмить потемніло; сонце померхло від громових ударів, що лунали один за одним, двигтіла земля, тремтіли хати, і вогні блискавок розтинали захмарене небо. Все живе причаїлося, охоплене жахом.

На щастя, гроза пройшла стороною.