Селяни - Реймонт Владислав

Сонце вже червоніло, опускаючись чимраз нижче, і по всьому світу — і по схвильованих нивах, і по садах, що шарпалися під вітром, мов худоба на прив'язі, поволі розливалося багряне світло пригаслого дня.

Був переддень свята, і люди раніше поверталися з поля. Жінки на ґанках плели вінки для вівтарів, діти приносили оберемки клечання. Перед будинками Плошки й мельника лежали молоді берізки і ялинки, їх укопували в землю там, де мали ставити вівтарі. Де-не-де дівчата вже прибирали клечанням хати, вирівнювали дорогу, засипаючи вибоїни. Біля ставу кілька жінок ще прало, лунав стукіт праників і ґелґотіння сполоханих гусей.

Рох мав уже йти від Веронки, аж тут на тополеву дорогу в хмарі куряви вилетів хтось верхи на коні. Дорогу йому перепинили вози з деревом для Стаха, і він звернув, збираючись об'їхати полем.

— Гей, ти! Коня заженеш, куди так поспішаєш? — гукали йому возії.

Але він якось обминув їх і щодуху помчав до села, аж у коня кевкала селезінка.

— Гей, Адаме, почекай-но! — гукнув йому Рох. Клембів син зупинився на мить і закричав:

— А ви й не знаєте — в лісі якісь убиті лежать! Господи, аж дух перехопило!.. Пас я коня на межі, і ми з Єндреком Гульбасовим їхали вже додому, аж тут біля Борининого хреста кінь як шарпнувся вбік, я аж на землю беркицьнувся! Дивлюсь, який це чорт коня наполохав! А там у ялівці якісь люди лежать... Ми гукаємо, а вони мовчать, лежать, як мертві.

— Дурню, чого ти людей морочиш! — загукали на нього з усіх боків.

— Ідіть, самі подивіться! І Єндрек теж бачив, тільки він від страху в ліс помчав, туди, де халупниці сушняк збирають... Кажу вам, неживі лежать!

— В ім'я отця й сина! То мчи швидше, скажи війтові!

— Війт ще з міста не повернувся,— сказав хтось.

— Тоді солтису треба сказати! Він біля кузні дорогу з хлопцями рівняє,— гукали вслід Адаму, який шаленим галопом помчав далі.

Звичайно, звістка про вбитих у лісі вмить облетіла все село. Знявся зляканий галас і біганина, люди хрестилися від жаху. Ще не зайшло сонце, як півсела висипало на дорогу. Хтось сповістив ксьондза, і він вийшов з плебанії, щоб розпитати людей. Біля костьолу зібралася ціла юрба. Молодь побігла вперед, на тополеву дорогу, а інші нетерпляче дожидалися солтиса, який поїхав у ліс возом, взявши з собою Клемба й хлопців.

Чекали довго, бо солтис повернувся тільки смерком і, на загальний подив, війтовою бричкою. Він був чогось страшенно сердитий, раз у раз лаявся й шмагав коней, і навіть не подумав зупинитися біля юрби, що зустрічала його. Але хтось схопив коней за вуздечки, і Шимону хоч-не-хоч довелося зупинитись.

— Паскудники ці хлопці, вигадали все для забави! Ніяких вбитих у лісі не було,— просто хтось там спав під кущами. Спіймаю я цього Адама — покажу йому, як людей лякати! А війта я зустрів дорогою і пересів до нього в бричку... От вам і все! Вйо, малята!

— Що ж це, війт, може, захворів? Чому лежить, як лантух? — спитав хтось, заглянувши в бричку.

— Сон його зморив, і все! — солтис шмагнув коней, і вони побігли риссю.

— От шибеники поганії Вигадати таке!

— Це Гульбасові штуки, він на всякі витівки мастак!

— Відшмагати б їх ременем, щоб не тривожили людей задарма! — обурювались усі, поволі розходячись по хатах.

Біля почервонілого в призахідному сонці ставу ще стояли невеличкі купки людей, коли на дорозі з'явились халупниці з в'язками хмизу на спинах. Попереду йшла Козлова, зігнувшись мало не до землі під своєю ношею. Побачивши людей, вона зупинилась і сперлась в'язкою на дерево.

— Добре вас солтис обдурив! — сказала вона, ледве дихаючи від утоми.— Вбитих у лісі не було, це правда, зате було дещо гірше!

І коли, почувши її голос, навколо зібралося багато цікавих, Козлова розпустила язика: — Поверталися ми дорогою мимо лісу, до хреста, аж тут мчить на нас Гульбасів хлопчисько і гукає злякано: "Під ялівцем убиті лежать!" — "Вбиті чи ні,— думаю собі,— а подивитися варто". Пішли ми туди... Вже здалека бачимо: і справді лежать якісь люди, мов неживі... Тільки ноги стирчать з-під кущів. Філіпка мене тягне — тікай, мовляв! Гжелиха вже молитву бурмоче, підходжу ближче, дивлюсь — а це наш пан війт лежить без каптана, а біля нього Ягуся Боринина і сплять собі міцно! Нажлуктилися в місті, жарко їм стало, от вони й надумали відпочити в холодочку та побавитись. А горілкою від них так і тхне! Ми їх будити не стали: нехай свідки прийдуть, нехай все село побачить, що в нас діється! Сором сказати, як вона була роздягнена; вже Філіпка її пожаліла та хусткою прикрила. Чистий содом! Я до старості дожила, а про такий страм не чула! Солтис зараз же приїхав і розбудив їх. Ягна втекла в поле, а пана війта ледве в бричку втягли — п'яний, як свиня!

— Господи милостивий, такого в Ліпцях ще не бувало,— простогнала одна з жінок.

— Коли б то хлопець з дівчиною, а то господар, жонатий чоловік, війт!

— Борина на смертному ложі, йому води нікому подати, а ця...

— Я б її з села геть вигнала! Я б таке стерво батогами на майдані відшмагала! — знов зняла крик Козлова.

— Гріх сам за себе кричить, що вже тут додавати! — заспокоювали її жінки.

— А Домінікова де?

— Вони її навмисне в місті залишили, щоб не заважала.

— Боже мій, подумати страшно, що в світі діється!

— Такий гріх, таке паскудство — адже ганьба на все село ляже!

— Ягна слави не боїться, завтра знов те ж саме робитиме.

Так гомоніли в хатах, а деякі жінки навіть плакали і ламали руки від обурення й жаху, побоюючись суворої кари божої на все село. Ліпці аж гули від розмов і галасу.

Тільки хлопи, зібравшись на мосту, розпитували Гульбаса про подробиці й реготали, аж лягали з реготу.

— От так півень наш війт! Ну й хват! — сміявся Адам Вахнік.

— Він ще заплатить за цю гульню: жінка йому голову відірве!

— І з півроку до себе не підпускатиме!

— Ну, після Ягусі він не дуже буде до неї квапитись.

— Бісова душа! Для Ягни кожен на все зважиться.

— Ще б пак! Молодиця — як лань! Такої красуні і серед панночок не знайдеш: тільки гляне на чоловіка — так його до неї й потягне!

— Не жінка — мед! Не диво, що й Антек Борина...

— Годі вам! Єндрек бреше одне, Козлова — інше, а жінки із заздрості ще й своє додають, а якщо правду сказати, то ми не знаємо, як воно було. У нас ладні знеславити й найчеснішу жінку...— мовив Матеуш якимсь смутним і схвильованим голосом, але не докінчив, бо до них підійшов війтів брат Гжеля.

— Ну що, Петро ще спить? — запитали в нього цікаві.

— Хоч він мені рідний брат, та зараз для мене гірший, ніж пес! Але винна в усьому ця хвойда!

— Неправда! — крикнув раптом Боринин наймит Петрек, підступаючи до Гжелі з кулаками.— Хто так каже, сам бреше, як пес!

Всіх здивував цей несподіваний захист, а Петрек кричав, розмахуючи кулаками:

— Війт в усьому винен! Хіба це вона йому корали привозила? Вона його до корчми тягала? Вона його цілими ночами в саду підстерігала? Я добре знаю, як він її силував та спокушав! А може, їй і крапель якихось підлив, щоб вона йому не опиралась!

— Ач заступник який! Не стрибай так, штани загубиш!

— От довідається, що ти її захищав, то платню тобі збільшить.

— Або старі Мацеєві штани подарує! Глузували, аж за боки хапалися від реготу.

— Ні чоловік, ні хто інший за неї не заступиться, то хоч я її боронитиму. Не дам її кривдити! А коли ще почую погане слово, кулаків не пошкодую... Сучі ви сини, пліткуни паскудні! Коли б це з котроюсь із ваших сестер або жінок трапилось, то, либонь, язики не розпускали б!

— І ти язика прикуси, наймите! Не твоє це діло, гляди свої кінські хвости! — гримнув на нього Стах Плошка.

— Та дивись, щоб тобі самому раніше не попало,— додав Вахнік.

— А до господарів тобі зась, кудлатий! — кинув хтось, повертаючись, щоб іти.

— Подумаєш, господарі! Поміщики які! Я роблю та потай до Янкеля мішків не тягаю, не краду з батькової комори! Я вам покажу! Ви ще мене не знаєте! — кричав Петрек їм услід, бо вони поспіхом стали мовчки розходитися — їм раптом стало ніяково.

Був уже вечір — вітряний і на диво ясний. Захід давно догорів, але на небі ще виблискували затоки багряної заграви, схожі на розриті мурашники, і поволі напливали великі хмари. Якась тривога розливалась над світом, вітер віяв високо і тільки найвищі дерева хитали верхів'ями. З гомоном пролітали десь птахи, не знати чого тривожно ґелґотіли на подвір'ях гуси, собаки гавкали, мов скажені, забігаючи навіть на поля. Така ж невиразна тривога мучила й людей. Після вечері ніхто не сидів удома, не відпочивав на порозі, як звичайно. Всі йшли до сусідів і, збираючись біля тинів, стиха гомоніли.

Село наче завмерло — не чути було ні сміху, ні співу, як звичайно теплими вечорами. Всі перешіптувалися, щоб не чули діти й дівчата, про те, що трапилося в лісі, і всіх поймав однаковий жах і обурення.

У Ганки на подвір'ї теж зібралося кілька кумась — прибігли висловити їй співчуття та довідатись щось нове про Ягну. Вони так і сяк починали розмову, але Ганка тільки сказала сумно:

— Ганьба це і гріх, але й велике нещастя.

— Ну, ще б пак! Завтра вся парафія про це знатиме.

— Говоритимуть, що таке тільки в Ліпцях може трапитись.

— І на всіх ліпецьких жінок ганьба впаде!

— А молодиці в нас такі вже святі та божі!.. Кожна, якби до неї хто-небудь так в'язнув, зробила б те ж саме, що й Ягна,— насмішкувато кинула Ягустинка.

— Покиньте, зараз не до жартів! — суворо перебила її Ганка і більше вже ні словом не згадувала про це.

Її ще палив сором, але гнів проти Ягни вже зник. Коли кумасі порозходились, вона заглянула на другу половину, нібито до Мацея, і, побачивши, що Ягна спить одягнена, зачинила двері, й навпомацки дбайливо роздягла її.

"Нехай бог боронить від такої долі!" — думала вона з незбагненним жалем і того вечора ще кілька разів заглянула до неї.

Ягустинка, мабуть, щось зміркувала і, ніби нехотячи, сказала:

— Ягна, звісно, не без гріха, але найбільше винен війт.

— Правда, він і повинен за все відплатити! — погодилася Ганка так гаряче, що Петрек з вдячністю глянув на неї.

Не тільки вона так думала. До пізньої ночі старий Плошка і Козел з жінкою бігали по селу, підбурюючи людей проти війта. Плошка заходив у хати й починав начебто жартома:

— Оце так війт у нас, в усьому повіті другого такого хвата не знайти!

Йому щось не дуже охоче підспівували, і він вирішив піти до корчми.