Селяни - Реймонт Владислав
Лапа, згорнувшись клубком, примостився у нього в ногах, а поміж деревами з кумедною поважністю походжав, наче вартовий, Вітеків лелека.
Сад був старий, тінистий, високі гіллясті дерева зовсім заслоняли небо, і внизу, на траві, тільки де-не-де золотими павучками бігали сонячні плями.
Мацей лежав горілиць. З тихим шелестом гойдалися над ним дерева, вкриваючи його тінню, і тільки коли вітер розсував суцільне гілля, відкривався клаптик блакитного неба, сонце било йому просто в очі.
Рох присів біля нього.
Шелестіло листя, часом Лапа клацав зубами на муху чи ластівки з голосним щебетанням шугали поміж чорними стовбурами й линули на зелені поля.
Хворий раптом повернув голову до Роха.
— Пізнаєте мене, Мацею? Пізнаєте?
Слабенький усміх пробіг по обличчю Борини, очі закліпали. Він заворушив синіми губами, але не міг вимовити ні слова.
— Як бог дасть, ще, може, одужаєте!
Борина, мабуть, зрозумів,— він похитав головою і невдоволено відвернувся від нього. Знову задивився на гілки, що похитувалися над головою, на сонячні бризки, що просочувалися крізь листя.
Рох тільки зітхнув, перехрестив його й пішов.
— Батькові начебто краще, правда? — спитала в нього Ганка. Він довго міркував, потім сказав тихо й поважно:
— Отак лампа, перш ніж згаснути, спалахує наостанку яскравим полум'ям. Здається мені, що Мацей доживає останні дні. Навіть дивно, що він ще живий,— висох, як тріска.
— Адже він нічого не їсть, навіть молоко не завжди п'є.
— Ти мусиш бути готова до того, що він кожної хвилини може вмерти.
— Господи, я й сама бачу, що це так. Те ж саме учора казав і Амброжій; радив навіть не чекати, а вже тепер замовляти труну.
— А таки замовляй, довго вона не стоятиме, ні... Коли душі час піти зо світу, нічим її не втримаєш, навіть сльозами... А коли б не це, дехто навіки залишався б жити у світі,— сумно сказав Рох.
Він не поспішаючи пив молоко, яке подала йому Ганка, і розпитував про все, що діється в селі.
Вона переказала те, що він уже чув дорогою від інших, а потім почала квапливо й докладно розповідати про свої турботи.
— Де ж це Юзька? — нетерпляче перебив він.
— На полі, картоплю підгортає разом з Ягустинкою й халупницями. А Петрек возить для Стаха дерево з лісу.
— То Стах хату будує?
— Будує. Адже пан Яцек дав йому десять сосон.
— Справді? Мені щось про це казали, та я не вірив.
— Бо важко повірити. Ніхто спочатку не хотів цьому йняти віри. Він обіцяв, правда, та обіцянка — цяцянка, а дурневі радість, як то кажуть. Але пан Яцек дав Стахові листа і наказав іти з ним до нашого пана. Веронка навіть пускати Стаха не хотіла. Каже: "Нащо дурно підметки збивати? Ще глузуватимуть з тебе, що повірив недоумкуватому..." Але Стах затявся і пішов. Розказував потім, що не довелося йому чекати й десяти хвилин після того, як віддав листа. Пан відразу ж до кімнати його покликав, почастував горілкою і сказав: "Приїжджай з возами, лісник тобі вибере десять штук будівельних сосон". Дав йому Клемб своїх коней, дав і солтис, а я відпустила з ним Петрека. Пан уже чекав їх на порубі, зараз же сам вибрав найкращі дерева з тих, що взимку рубали для купців. Тепер возять їх з лісу,— разом з гіллям возів з тридцять буде! Добру хату Стах собі поставить! Нічого й казати, як він пану Яцеку дякував та як його перепрошував. Правду сказати, всі його за жебрака вважали, за дурника, бо він не знати з чого живе і все по полях блукає та під хрестами грає на скрипці... Часом, бува, таке щось недоладне верзе, наче він не сповна розуму... А виявилось: він такий пан, що його сам поміщик слухає! Хто б міг подумати!
— Не дивися на людину, а на її вчинки.
— Стільки лісу віддати! Матеуш вважає, що буде на тисячу злотих — і все дурнісінько, за спасибі! Такого ще не чувано!
— Казали мені, що він за це бере собі стару Стахову хату у довічне володіння.
— Ціна їй така, як оцьому стоптаному черевику! Вже ми, правду кажучи, думали, чи немає тут якого підступу. Веронка навіть до ксьондза ходила радитись, то він її дурною обізвав.
— Правда! Дають — бери і богові за ласку дякуй!
— Не звикли ми задурно одержувати, та ще й від панів! Коли це хто давав селюкові що-небудь дурно? Хоч би за якою дрібничкою прийшов — всі тобі одразу ж в руки зазирають. До волосної канцелярії без грошей і не потикайся, скажуть — приходь завтра або й за тиждень. Через цю Антекову справу я добре взнала, які порядки в світі. Скільки я грошей перевела...
— Добре, що ти мені нагадала про Антека. Я був у місті...
— Бачили його?
— Ні, часу не було.
— А я недавно їздила, та мене до нього не пустили. Тільки бог святий знає, коли я його побачу!
— Може, раніше, ніж думаєш,— сказав Рох, усміхаючись.
— Та ви що! Господи!
— Правду кажу. В головному управлінні мені сказали, що Антека можуть і до суду випустити, якщо його візьмуть на поруки або внесуть у суд заставу — п'ятсот карбованців.
— Те ж саме й коваль сказав!
І Ганка слово в слово переповіла Роху всі ковалеві поради.
— Поради добрі, та Міхал людина небезпечна, є в нього тут якісь свої розрахунки. Землю продавати не поспішай! Від неї дехто їде баскими кіньми, а повертається навкарачки... Треба щось інше придумати. Може, хтось за нього поручиться? Поспитай-но в людей... Звісно, якби були гроші...
— Гроші, може, і знайдуться,— пошепки сказала Ганка.— У мене є трохи, тільки полічити не вмію... Може, й вистачить...
— Ану покажи, разом полічимо.
Ганка зникла десь у глибині подвір'я і, повернувшись за кілька хвилин, взяла двері на засув і поклала Рохові на коліна вузлик з грішми.
Були в ньому й паперові гроші, і срібні, навіть кілька золотих монет і шість разків коралів.
— Це покійної свекрухи корали, він їх спершу віддав був Ягні, та, видно, потім забрав! — сказала вона стиха, присівши навпочіпки перед лавою, на якій Рох лічив гроші.
— Чотириста тридцять два карбованці і п'ять злотих. Це від Мацея?
— Так... Він мені після свят дав...— пробурмотіла Ганка, червоніючи.
— На заставу не вистачить... Але можна що-небудь продати.
— Я можу продати свиню... та й ялівку теж... обійдемось без неї. Янкель вже запитував... І ще кілька корців зерна...
— От бачиш, так зернятко до зернятка й збереться мірка. І викупимо Антека без чужої допомоги. Знає хто про ці гроші?
— Мені їх батько дали, щоб я Антека врятувала, і наказали про це нікому не казати й слова. Я вам першому призналась. Якби Міхал...
— Не розкажу нікому, не бійся! Коли повідомлять тебе, що можна, поїдемо разом за Антеком. Все вийде на добре, от побачиш, голубко! — сказав Рох, цілуючи її в голову, коли вона з вдячністю обняла його коліна.
— Рідний батько не зробив би для нас стільки! — плачучи, скрикнула вона.
— Повернеться чоловік, тоді подякуєш богові. А де ж Ягуся?
— Вона ще затемна поїхала з матір'ю і війтом до міста. Кажуть, Що до нотаріуса — стара хоче всю землю на дочку записати.
— Все Ягні? А хлопці?
— Та це вона їм на злість — за те, що поділу вимагають. У них там справжнє пекло, дня не минає без бійки. А війт за Домінікову стоїть. Він ще після смерті Домініка опікуном був над сиротами.
— А я думав — тут щось інше, мені різне говорили...
— Говорили вам чистісіньку правду. Він опікується тільки Ягною, але так, що й розповісти сором. Бо ж Мацей ще дихає, а вона, як сука... Я б не стала чужі плітки переказувати, якби сама не заскочила їх у садку...
— Покажи мені, де можна відпочити,— перебив її Рох, підводячись.
Вона хотіла постелити йому на Юзиному ліжку, але він сказав, що піде в клуню.
— Гроші заховай добре! — застеріг він її ще раз, виходячи. Рох знову зайшов до хати тільки після полудня, пообідав і хотів був піти на село, але Ганка несміливо попросила:
— Може, ви допоможете мені вівтар прикрасити?
— Правда, завтра ж свято тіла господнього. А де ж ти вівтар поставиш?
— Там, де щороку — біля ґанку. Петрек зараз привезе з лісу глицю, а Ягустинку з Юзею я після обіду вирядила, щоб назбирали квітів для вінків.
— Ну, а свічки й свічники в тебе є?
— Амброжій обіцяв принести рано-вранці з костьолу.
— А в кого ще будуть ставити вівтарі?
— На нашому кутку — ще у війта, а на тому — в мельника й у Плошків.
— Гаразд, я тобі допоможу, піду тільки спочатку до пана Яцека і ще завидна повернусь.
— Скажіть там Веронці, щоб прийшла вранці допомагати! Рох кивнув головою і пішов до зруйнованої Стахової хати.
Пан Яцек, як завжди, сидів на порозі, курив і поскубував борідку та, блукаючи поглядом по нивах, спостерігав птахів, що летіли в далеч.
Біля хати, під черешнями, вже лежало кілька могутніх сосон і купа зрізаних гілок. Навколо них блукав старий Билиця, вимірював топорищем, обрубував іноді якийсь сук і бурмотів собі під ніс:
— І ти прийшла на наше подвір'я. Ну, да... Бачу, що хороша. Спасибі! Зараз тебе Матеуш обтеше... на сволок підеш... Сухо тобі буде, не бійся.
— Наче з живою людиною говорить! — здивувався Рох.
— Сідайте. Це в нього від радощів розум помутився. Цілі дні отак розмовляє з деревами. Ось послухайте...
— І ти, бідолахо, настоялася в лісі, зате тепер відпочинеш. Ніхто вже тебе не займе! — говорив старий, ласкаво погладжуючи жовту облуплену кору сосни.
Потім підійшов до найгрубшої, що лежала на стежці, присів навпочіпки перед розрізом і, дивлячись з любов'ю на жовті, налляті живицею кільця, бурмотів:
— Ось яка ти здоровезна, а подужали й тебе, га? Були б тебе євреї повезли в місто, аж ні: господь бог інакше розсудив — залишишся у своїх, у господарів, образи на тебе повісимо, свяченою водою тебе ксьондз покропить... Он як!..
Пан Яцек слухав і ледь помітно усміхався. Поговоривши з Рохом, він узяв скрипку під пахву і пішов межею до лісу. А Рох посидів ще трохи у Веронки і послухав новини.
Наближався вечір, і спека поменшала, з лук навіть війнуло прохолодою. Після полудня розгулявся вітер, і молоде, вже трохи побуріле жито на полях коливалося, мов хвилі на воді. Здавалось, воно, це бурхливе море колосся, от-от завирує і рине на дороги й межі, затопить їх, як повінь, але воно тільки хльоскало жовтими гривами об землю і відступало назад, мов табун здиблених жеребців. Вітер налітав з усіх боків, шарпав, наче для забави, і знову хвилював ниви, з їхніми жовтими пагорками, зеленими затоками, іржавими смугами, сповнені шелесту й тремтіння.
А над ними у височині видзвонювали жайворонки, часом пролітала зграя ворон, то кружляючи в повітрі, то сідаючи відпочити на розколихані дерева.
