Селяни - Реймонт Владислав

Вдарити б по цій нахабній пиці, та хіба вона здужає? Ще поб'є її, і хто її захистить, хто підтримає? Ні, треба терпіти, ховати в собі образу до слушної пори, бо ще піде, і все господарство звалиться на її руки. Вона вже й так ледве може впоратися з роботою, здоров'я дедалі гіршає. Адже й залізо кінець кінцем роз'їдає іржа, і камінь може витримати до часу,— а що вже говорити про немічну жінку!

Якось в один з останніх днів травня ксьондз з органістом поїхали на храмове свято, а Амброжій так напився з німцями,— ті частеньхо навідувалися до корчми,— що нікому було дзвонити до вечірньої й відімкнути костьол. І от люди пішли молитися в капличку біля цвинтаря, де стояла статуя діви Марії. Щороку в травні дівчата прикрашали цю статую паперовими стрічками, сухозліткою та польовими квітами. Капличка була дуже стара, вже вся потріскалась і обсипалась, навіть птахи не звивали у ній гнізд, і тільки під час осінньої сльоти пастух іноді ховався тут від дощу. Старі липи, стрункі берези і похилі хрести трохи захищали її від зимових завірюх.

Людей зібралось чимало, нашвидку прикрасили капличку клечанням і квітами, повимітали сміття, посипали долівку жовтим піском, а лампади й свічки примостили біля ніг статуї.

Люди повклякали долі, попереду, біля порога, засипаного тюльпанами й рожевими квітами шипшини, став на коліна коваль і перший заспівав молитву.

Сонце давно зайшло. Смеркало, але небо на заході ще палало, ніжно-зелене, залляте золотом. У безвітряній тиші коси беріз важко звисали до землі, а колосся, здавалося, заслухалось дзвінкого белькотіння річки й тихого стрекотання польових коників.

Вже останні череди поверталися з пасовиська. Від села, з полів, уже не видних у присмерку, долинали пронизливі співи пастухів і довге протягле мукання. А люди в каплиці співали, задивившись у ясне обличчя богоматері, яка наче простягала, благословляючи, руки над усім світом.

На добраніч, цвіт-леліє.

На добраніч!..

З цвинтаря віяло пахощами молодих беріз, і солов'ї вже починали випробовувати голоси: вони, наче набираючи сил, брали окремі уривчасті ноти, і нарешті полинули, мов золоті, пінисті струмки, ніжні трелі, тьохкання, ніжний, манливий свист. А в полі неподалік озвалася скрипка пана Яцека, вторуючи молитві так солодко, тихо й ніжно, ніби це дзвеніло жовте колосся жита, стикаючись стеблинами чи стукаючись об золоте небо, або суха від спеки земля славила піснею травень.

І вже всі співали гуртом — люди, птахи й скрипка. А коли на мить завмирали солов'їні співи і струни скрипки наче переводили подих, чути було монотонне і протягле кумкання безлічі жаб.

Так вони співали, вторуючи одне одному.

Відправа тривала довго. Коваль нарешті заквапився і, обертаючись, погукував на тих, хто відставав:

— Ану, швидше, люди!

А раз навіть гримнув на Мацюса Клемба:

— Не дери горлянку, паскудо, не за коровами йдеш!

І голоси людей, кружляючи, мов голуби, поволі линули в потемніле небо:

На добраніч, цвіт-леліє,

На добраніч!

Непорочная Маріє,

На добраніч!

Морок густішав, тепла, тиха ніч уже обіймала світ і на небі іскристою росою сяяли зорі, коли всі почали розходитися з каплиці. Дівчата йшли, обнявшись, і співали.

Ганка з дитиною на руках ішла сама, глибоко замислившись, Її наздогнав коваль і пішов поруч.

Вона всю дорогу мовчала. І тільки біля самої хати, побачивши, що він не відстає, спитала:

— Зайдеш до нас, Міхале?

— Сядьмо на призьбі, я тобі щось скажу,— мовив він пошепки. Ганка аж затерпла вся, гадаючи, що почує зараз про якесь нове лихо.

— Ти, здається, була в Антека? — почав він.

— Їздила, але мене до нього не пустили.

— Саме цього я й боявся.

— Кажи, що знаєш! — мороз пробіг по спині Ганки.

— Що я можу знати? Тільки те, що пощастило в стражника випитати.

— Що ж?

Вона прихилилась до стовпа і міцніше притулила до себе дитину.

— Він каже, що Антека до суду не випустять.

— Чому? — вся тремтячи, насилу вимовила Ганка.— Таж адвокат казав, що можуть випустити.

— Еге, щоб він утік! Так просто не випустять. Слухай, Ганко! Прийшов я до тебе сьогодні, як друг. Що там між нами було, те було. Колись сама зрозумієш, що я мав рацію... Ти мені не вірила — твоє діло... Але зараз послухай, а я, мов ксьондзу на сповіді, всю правду тобі скажу... З Антеком погано. Його, напевне, посадять надовго, може, на десять років. Чуєш?

— Чую, але не вірю! — Ганка раптом заспокоїлась

— Кожен не вірить, поки не пересвідчиться; а я тобі щиру правду сказав.

— Ти завжди таку правду кажеш,— зневажливо всміхнулася Ганка.

Коваля аж пересмикнуло, але він став її гаряче запевняти, що цього разу прийшов, як щирий друг, допомогти їй порадою. Ганка слухала, блукаючи очима по подвір'ю, і вже кілька разів нетерпляче підводилась. Корови, не видоєні, ревли в хліву, гусей досі не загнали на ніч, лоша бігало по подвір'ю наввипередки з Лапою, а Петрек і Вітек сиділи в клуні й базікали.

Вона не вірила жодному слову з того, що казав коваль. "Нехай собі говорить може, і викаже, навіщо прийшов",— думала вона, дослухаючись до його слів.

— Що ж робити? Що? — спитала вона, аби тільки щось сказати.

— Засіб є,— відповів коваль тихо. Вона повернулась до нього.

— Якщо внести заставу, його випустять до суду, а потім вже він сам що-небудь надумає... Хоч і в Америку втече... Не спіймають його...

— Пресвята діво Маріє! В Америку! — мимохіть скрикнула Ганка.

— Цить! Бог мені свідок, що так пан радив. "Нехай тікає, каже, бо найменше — десять років! Загине чоловік!" Вчора він мені це сказав.

— Втікати з села... від землі... від дітей... Господи! — Ганка збагнула тільки це.

— Ти внеси заставу, а решту Антек сам зміркує.

— Звідки ж я візьму?.. Боже мій, втекти так далеко... від усього...

— Вони правлять п'ятсот карбованців! У тебе ж є ті... батькові гроші... Віддай їх у заставу... Потім будемо рахуватися, тут аби тільки його врятувати...

Ганка схопилася.

— Ти, як пес, завжди одне гавкаєш! — відрубала вона.

— Чого кидаєшся, як дурна? — розсердився коваль.— Це я так тільки сказав... Ще буде тут прискіпуватися до кожного слова, а чоловік у тюрмі гниє. От я йому розкажу, як ти хочеш його визволити!

Ганка знову сіла, не знаючи, що й думати.

А коваль почав розповідати про Америку, про знайомих людей, які туди поїхали й пишуть листи, навіть гроші присилають рідним. Як там добре, як вільно, як багатіють люди. Антек міг би відразу й поїхати: він сам знає людину, яка багатьох уже туди переправила. Мало хіба таких, як Антек, втекло туди! А вона, Ганка, може поїхати згодом, щоб людям очі замилити. Гжеля повернеться з військової служби і виплатить їм їхню частину спадщини, а як не схоче, то покупця знайти недовго.

— Порадься з ксьондзом. Побачиш, він тобі те ж саме скаже. Тоді ти зрозумієш, що моя правда і що я від щирого серця раджу тобі, а не для своєї користі. Тільки дивись мені — ні пари з уст, щоб ніхто з начальства не довідався, бо тоді ні за які тисячі його не випустять, та ще й у кайдани закують! — закінчив він поважно.

— Звідки ж мені взяти на заставу? Такі гроші! — простогнала Ганка.

— Знаю я одного чоловіка в Модліці... Він дав би під добрі проценти... знаю й інших... Гроші знайдуться. Це вже мій клопіт... я допоможу...

Довго він ще радив їй та переконував.

— То ти поміркуй, треба вирішувати швидше.

Коваль тихенько пішов, Ганка й не помітила, як він зник у темряві.

Було вже пізно, в хаті всі спали, тільки Вітек сидів під стіною, наче стеріг хазяйку. На селі теж усі полягали, навіть собаки не гавкали, лише вода плескотіла в ставку та заливалися пташки в садках. Зійшов місяць і срібним серпом поплив у темній моторошній безодні неба; білий туман низько стелився по луках, а над ланами жита хмарою висів квітковий пилок; між деревами, мов крижина, поблискував став. Аж у вухах дзвеніло від тиші та від солов'їного тьохкання.

Ганка, мов прикута, сиділа все на тому самому місці. Одна думка снувалася в неї в голові:

"Господи, втекти з села, від землі, від усього!"

Жах охопив її і зростав щохвилини, невимовний смуток гнітив серце.

Раптом солов'ї змовкли, пролинув, сумно завиваючи, вітер, на стіні заколивалися якісь тіні, й одразу жалібно заскавучав Лапа.

— Виє! Це він Кубину душу почув! — прошепотів Вітек і злякано перехрестився.

— Дурню! Спати йди!

— Адже він приходить, до коней заглядає, корму їм підкладає... Хіба це вперше?

Ганка його не слухала. Тиша знову залягла навколо, співали солов'ї, а вона сиділа, мов заціпеніла, повторюючи іноді з мукою й жахом:

— Поїхати на край світу! Назавжди! Господи милосердний! Назавжди!..

IX

Ще не зовсім зів'яло клечання, яким прибрані були хати на зелені свята, коли одного дня вранці несподівано з'явився Рох.

На село він пішов тільки після обідні та довгої розмови з ксьондзом. По хатах було мало людей, бо в ці дні саме підгортали картоплю, але тільки-но пролинула звістка, що приїхав Рох, всі вибігли на дорогу зустрічати його. А він ішов, як завжди, поволі, спираючись на ціпок, усе в тому ж сірому каптані, з чотками на шиї; вітер розвівав сиве волосся, худе обличчя сяяло лагідністю й тихим щастям.

Піднявши обличчя, він обводив поглядом хати й сади, весело усміхався всьому, вітався з кожним окремо, гладив по голові дитинчат, які тулились до нього, перший заговорював з жінками, задоволений, що тут все по-давньому.

— Я в Ченстохов ходив на богомілля,— відповідав він цікавим, які розпитували його, де це він так довго був.

Всі щиро раділи його поверненню і тут-таки на дорозі поспішали розповісти йому ліпецькі новини. Дехто вже й поради питав або, відвівши його вбік, скаржився і викладав перед ним всі свої турботи, наче приховані про чорний день гроші.

— Змучився я зовсім, відпочину днів зо два,— казав Рох, намагаючись їх позбутись.

Всі навперебій запрошували його до себе.

— Поки що поживу в Мацея,— я вже обіцяв Ганці. А там, якщо мене хто прийме, у того оселюся надовго.

І він хутко пішов до Борин.

Ганка теж йому зраділа й стала частувати від щирого серця. Але він, тільки-но скинув з плечей торбу і віддихався, спитав про старого.

— Ідіть подивіться на нього, він у садку лежить, у хаті задуха. А я вам тим часом молока зварю. А може б, і яєчню з'їли, га?

Але Рох був уже в саду й тихо пробирався попід гілками до недужого, що лежав у знятому з брички кузові, на перині, укритий кожухом.