Селяни - Реймонт Владислав
Вони прикидалися приятелями, зустрічались, як досі, і навіть частенько ходили разом, обнявшись, до корчми.
Розумніші відразу зміркували, що не за справедливість стоять Плошка й мельник, не про Козла дбають, а про щось інше, може, про війтову посаду.
— Один поживився, тепер інші поживитися хочуть! — говорили, похитуючи головами старі люди.
Минав час, а колотнеча в Ліпцях дедалі зростала. А тут раптом по хатах полинула звістка:
— В корчмі зупинилися німці!
— Певно, на Підлісся їдуть,— казав один.
— Ну й нехай собі їдуть з богом! Вам що до них? — озивався хтось другий.
Але якась тривожна цікавість охопила людей. Переказували цю новину один одному, перегукуючись через садки, стояли біля тинів, обговорюючи її. Дехто вирушив до корчми на розвідку.
Справді, перед корчмою стояло п'ять фургонів, всі на залізних осях, пофарбовані жовтою і блакитною фарбою, з полотняними будами, з яких виглядали жінки й видно було всяке господарське начиння. А в корчмі біля прилавка пили чоловіка з десять німців.
Всі були здоровенні, дебелі, бородаті, в довгих синіх сюртуках, із срібними ланцюжками на товстих животах, а пики аж лисніли від доброї їжі. Вони розмовляли про щось з євреєм своєю мовою.
Хлопи ввійшли юрбою, зупинилися поруч, гукнули Янкелеві, щоб подав горілки, а тим часом дивилися на німців та уважно дослухалися, але не могли зрозуміти жодного слова. Нарешті Матеуш, який умів розмовляти з євреями їхньою мовою, так жваво загомонів до німців, що навіть Янкель обернувся і здивовано глянув на нього. Але німці тільки перезирались і нічого не відповідали. Потім і Гжеля, війтів брат, сказав їм якесь німецьке слово. А вони повернулись спиною до селян і зарохкали щось по-своєму, як свині над коритом.
— Дати б їм по пиці! — сказав обурений Матеуш.
— Помацати палкою боки, то миттю б заговорили! А Клембів Адам, найзапальніший з-між усіх, шепнув:
— От я зараз штурхону в пузо того, що скраю, а як він мене повалить, біжіть на допомогу.
Але його стримали, та й німці, наче відчувши недобре, взяли бочку пива і швидко забралися з корчми.
— Гей, ви, шароварники, не так швидко, бо штани загубите!
— Кодло свиняче! — гукали їм услід ліпецькі.
Коли німці нарешті поїхали, Янкель розповів, що вони вже майже купили в пана Підлісся і їдуть туди розміряти землю під колонію, бо на фільварку оселиться п'ятнадцять родин.
— Ми тут задихаємось на смужках, а німці порозсідаються на тридцяти моргах кожен!
— То ти заплати дорожче, та й купи сам фільварок! Пометикуй, коли розумником себе вважаєш! — гукнув Гжелі Стах Плошка.
— Кепська справа! — Матеуш стукнув кулаком по прилавку.— Якщо вони засядуть на Підліссі, погано нам буде в Ліпцях! — запевняв він, як людина бувала, що добре знає німців.
Йому не дуже вірили, а проте, село захвилювалось. Всі міркували й думали, чим таке сусідство може зашкодити Ліпцям.
А тут пастухи і всякі перехожі щодня розповідали, що на Підліссі вже розміряють землю, звозять камінь і копають колодязі.
Але як насправді стоїть справа з купівлею Підлісся довідатись ніяк не щастило. Питали в коваля, який устиг знюхатися з німцями і кував їм коней, але коваль крутив і не говорив нічого певного.
Нарешті війтів брат Гжеля вирушив на розвідку і, повернувшись, розказав усе достеменно.
Було так. Поміщик заборгував одному німцеві п'ятнадцять тисяч карбованців, а повернути не міг. Німець хотів за борг взяти Підлісся, а різницю заплатити готівкою. Поміщик начебто згодився, але все-таки шукав інших покупців, бо німець пропонував тільки по шістдесят карбованців за морг. Отож пан зволікав, як міг.
— Але, видно, доведеться йому німцям продати! В маєтку повно євреїв, яким пан заборгував, і кожен своє вимагає! Казав мені лісник, що вже й корів описали за несплату податків. Звідки ж йому взяти, коли в нього й хліб на пні проданий? Ліс рубати не дозволять, поки він з нами судиться. Ніяк йому не викрутитись,— продасть Підлісся, хоч би й за безцінь! — стверджував Гжеля.
— За таку землю й по сто карбованців за морг недорого!
— Що ж, купуй! Він продасть, та ще й ручку в тебе поцілує.
— Еге, дорога й копійка, коли її нема!
— Німці поживляться, а ти тільки облизуйся!
Так говорили ліпецькі, важко зітхаючи. Жаль їх брав, шкода було впускати таку землю — і родюча, і лежить поряд з їхніми полями. Кожному придалися б кілька моргів! Тісно їм було на своїх смужках, працювали з ранку до вечора, як мурашки, а ледве перебивалися від жнив до жнив. Такий шматочок чудової землі був би дуже до речі — можна було б виділити синів і зятів. Збудували б Підліссі нове село,— там і луки добрі, і вода поруч... Але нічого не вийде. Німці землю загарбають, будуть на ній панувати, а ви, селяни, здихайте!
— І де ми їх усіх подінемо? — зітхали старі люди, дивлячись на молодь, яка гуляла вечорами на вулицях. А було її багато, так багато, що вже і в хатах місця не вистачало. Та як тут землю купувати, коли на життя ледве вистачає?
Журилися хлопи, навіть до ксьондза ходили за порадою. Але й він нічого не міг придумати: з порожнього не наллєш!
— Хто не має гроша, не вмочить носа! Біднякові завжди вітер в очі!
Та наріканнями й ремствуваннями нічому не зарадиш.
А тут іще почалася спека. Був тільки кінець травня, а пекло, наче в липні. Дні прокидалися тихі й задушливі, розпечене сонце сходило в чистому небі й припікало так, що на високих місцях і пісках ярина вже пожовкла й прив'яла, на перелогах трава геть вигоріла, струмки пересихали, а картопля, що спочатку сходила добре, тепер тільки ледь-ледь вкривала землю кволенькими пагінцями.
Тільки озимині не дуже завадило — колосиста, висока, вона ще добре підіймалась, так що навіть заслоняла хати, які, здавалося, припали до землі. Тільки стріхи виднілися над лісом колосся.
Ночі теж були задушливі. Всі ночували в садках, бо в кімнатах нічим було дихати.
Ця спека, клопоти, нещастя, таємна боротьба Плошки з війтом, тяжкий, як ніколи, переднівок — усе разом зробило людей у Ліпцях на диво дражливими й неспокійними.
Всі ходили сердиті, тільки й пантруючи, кого б шмагонути гострим словом або й побитися, кожен радий був зачепити іншого, і село стало пеклом: щодня з самого світанку аж гуло від сварок і лайок. Раз у раз траплялося щось нове: то Кобусь з жінкою побився, і довелося ксьондзу їх мирити й присоромлювати, то Бальцеркова зчепилася з Гульбасом за порося, яке підрило моркву, то Плошкова погризлася з солтисом за підмінених гусенят. Причіпкою для колотнечі були діти, спаш, будь-які сусідські шкоди. Чіплялися до всякої дрібниці, аби тільки покричати та полаятись. Наче пошесть охопила село — стільки було сварок, бійок та судових позовів.
Навіть Амброжій у розмовах з чужими жартував:
— Непогану весну послав мені господь! Ніхто не помирає, ніхто не народжується, не одружується, а мене щодня хтось горілочкою частує та у свідки запрошує. Якби вони ще так років зо два сварились, я зовсім би розпиячився.
Так, негаразд було в Ліпцях. А найгірше, мабуть, було в хаті Домінікової.
Шимек разом з іншими повернувся з тюрми, Єнджик одужав, нужда Пачесям не дошкуляла, як іншим, і все, здавалося, мусило б іти по-давньому. Але хлопці зовсім забули про послух, грубіянили матері, сперечалися з нею, бити себе не давали і ніякої домашньої жіночої роботи не хотіли робити.
— Наймичку візьміть або самі все робіть! — сказали вони їй рішуче.
Домінікова мала залізні руки й тверду, непохитну вдачу. Ще б пак! Стільки років вона всім керувала, стільки років ніхто не зважувався перечити її волі! А тепер хто проти неї повставав? Хто насмілювався суперечити їй? Власні діти!
— Господи! — волала вона в нестямі, раз у раз хапаючи палицю та кидаючись на синів, хотіла їх приборкати, примусити слухатись. Але вони затялись не менше, ніж мати, і не хотіли поступатися. І мало не щодня можна було бачити, як Домінікова з ціпком ганяється за синами навколо хати та репетує не своїм голосом, так що сусіди збігалися.
Навіть ксьондз, якого, мабуть, підмовила Домінікова, покликав Шимека й Єнджика до себе й умовляв слухатися матері та жити з нею у згоді. Хлопці терпляче його вислухали, поцілували йому руку і в ноги вклонились, як годиться, але поведінки своєї не змінили.
— Ми — не діти, знаємо, що нам робити. Нехай мати поступиться! — виправдувались вони перед людьми.— Бо з нас же все село сміється!
Домінікова навіть пожовкла від злості й досади. Замість сидіти щодня в костьолі чи в гостях у кумась, вона мусила тепер робити всю хатню роботу. Вона раз у раз кликала Ягусю допомагати, але й дочка завдавала їй чимало турбот і сорому. Домінікова була на боці війта і навіть згодилася виступити свідком проти Козла,— вона бачила, як вони бились, і потім перев'язувала рани війту та його дружині. Пйотр часто вечорами заходив до неї, начебто порадитись про позов, але передусім для того, щоб викликати потім Ягусю й піти з нею десь у город.
На селі від людських очей нічого не приховаєш, всі добре знають, що в кого діється. Ягусина поведінка викликала загальне обурення, і добрі люди вже не раз застерігали стару.
Але як вона могла запобігти цьому, коли Ягна, незважаючи на її докори й благання, робила все, наче на злість? Найтяжчий гріх та людська обмова лякали її менше, ніж перебування в остогидлій чоловіковій хаті. Якийсь злий вихор підхопив Ягну й ніс, і ніхто не мав сили, щоб стримати її.
А Ганці це було навіть на руку, вона часто казала іншим:
— Нехай собі бавляться, поки війтові не заборонять марнувати громадські гроші. Адже він нічого для неї не шкодує, що тільки не привозить їй з міста — в золото ладен би її вбрати! Нехай собі тішаться, поки цьому не прийде кінець. Що мені до них?
Їй і справді було не до них. Хіба мало гризло її власних турбот? Вона не шкодувала грошей на адвоката, але й досі невідомо було, коли розглядатимуть Антекову справу та що його чекає. А він, бідний, нидів у тюрмі та чекав божого милосердя. Господарство теж починало занепадати. Хіба могла вона сама всього доглянути? Наймита теж, мабуть, під'юджував коваль — хлопець зовсім знахабнів, робив усе, що йому заманеться, і частенько, коли вона їхала в місто, цілими днями вештався по селу. Ганка якось пригрозила йому, що коли повернеться Антек, він з ним розрахується.
— Повернеться, як же! Ще цього не бувало, щоб розбійників випускали! — зухвало гукнув він їй у відповідь.
Ганка заніміла від гніву.
