Селяни - Реймонт Владислав

Томаш навіть очі примружив, з насолодою перебираючи їх, такі вони були новенькі й чисті, і важко зітхав, борючися зі спокусою. Але кінець кінцем відвернувся і пробурмотів:

— Заховайте їх гарненько, бо ще підгледить хтось і вкраде. Агата ще просила його тихенько, але більше для годиться; він не відповідав нічого, і вона поспіхом стала зав'язувати у хусточку свій скарб.

— Чого це ви не живете у нас? — запитав Клемб трохи згодом.

— Як же, робити я не можу, навіть гусей доглядати не здужаю... Навіщо ж я дурно ваш хліб їстиму? Слаба я стала, з дня на день кінця чекаю. Звісно, хотілося б у рідних померти... Хоча б навіть у тій загорожі, де телиця стояла... та де там... вам такий клопіт і турбота! А на похорон у мене є цілих сорок злотих! І на панахиду вистачить... щоб усе, як у людей... І перину б я вам віддала. Не бійтесь, я тихенько засну, ви й незчуєтесь... Швидко вже, швидко...— несміливо бурмотіла Агата, з тремтячим серцем чекаючи, що він згодиться і скаже: "Залишайтесь".

Але Томаш не обізвався й словом, наче не розумів, до чого вона хилить. Потягався, позіхав, потім тихцем став пробиратися повз хату до клуні — полежати на сіні.

— Такий господар... звісно... А я жебрачка...— тихо й скорботно шепотіла Агата, заплаканими очима дивлячись йому вслід.

Поволі почапала вона з двору, часто кашляючи і сідаючи перепочити на березі ставу. Знову, як щодня, пішла по селу питатися, де б можна було вмерти, де її поховають "по-хазяйськи", без обману.

Блукала, шукаючи таких добрих людей, снувала між хатами, як легке осіннє павутиння, що летить і не знає, де зачепиться.

Людей це тішило, і вони для розваги переконували бідну старчиху, що вона повинна залишитися в родичів, а Клембам, нібито по-дружньому, говорили:

— Адже рідня вона вам... Та й гроші на похорон у неї є, і довго вона у вас не прогостює. Де ж їй іще притулитися?

Всі ці міркування спали на думку Клембовій, коли чоловік розповідав їй про сьогоднішню Агатину пропозицію. Вони вже лежали в ліжку. Коли діти заснули, вона пошепки стала умовляти Томаша:

— Місце знайдеться. Вона в сінцях може полежати, а гусей під повітку виженемо... Скільки там вона з'їсть! Довго не протягне... На похорон у неї є... І люди не будуть судити. Та й перину не треба буде віддавати... Така на дорозі не валяється!..

Але Клемб тільки захропів у відповідь. І тільки вранці сказав:

— Якби в Агати не було ні копійки, я б її прийняв до хати — нічого не вдієш, на те воля божа! Ну, а так люди скажуть, що ми на оті її кількоро злотих знадились... І так уже пащекують, що вона для нас жебрати ходить... Не можна!

Клембова звикла в усьому слухатися чоловіка. Вона тільки з жалем зітхнула, згадавши про перину, і пішла квапити дочок, щоб ішли садити капусту.

День, так само, як і вчора, був гарний, сонячний — справжній травневий день. Тільки вітер свавільно пустував на полях, та колосся хвилювалося, мов розколихані води. В садках шуміли дерева, рясно посипаючи землю білими пелюстками, віяли пахощами пишні, важкі грона бузку й черемхи. Повітря було настояне на запахах землі й квітів. З пасовиськ біля самого лісу вітер доносив пісні, в кузні дзвеніли молоти. На дорогах було людно й гамірно: жінки йшли на капустяні поля, несучи розсаду в кошиках і решетах, вони голосно розповідали одна одній про вчорашній ярмарок та війтову справу.

Швидко, раніше ніж висохла роса, на чорних, покраяних борознами, смужках, в яких виблискувала на сонці вода, зачервоніли жіночі спідниці, зарябіли хустки.

Клембова з дочками теж пішла туди, а Клемб, разом з Матеушем і хлопцями, заходилися ставити підпори під хату.

Та коли сонце почало припікати, старий покинув роботу на синів, покликав Бальцерка і вони вдвох пішли провідати Борину.

— Гарна година, куме! — промовив Клемб, беручи понюшку тютюну.

— Та непогана. Тільки б спеки не було!

— Навкруги скрізь дощі, то вони й нас не минуть.

— Вже треба, бо осельні на деревах повно — видно, посуха буде.

— А ярина запізніла, коли б не згоріла.

— Та, може, господь не попустить... Ну, а що там на ярмарку, куме? Дізналися хоча б щось про коня?

— Де там!.. Дав я уряднику три карбованці, обіцяв пошукати.

— Ніякого захисту немає! Живеш завжди під страхом, як заєць, і ніхто не допоможе!

— А війт у нас... сидить, як цяця,— обережно шепнув Бальцерк.

— Треба буде про нового подумати,— озвався Клемб. Бальцерк глянув на нього, але старий палко провадив далі:

— Через нього ганьба на все село! Чули про вчорашнє?

— Та це з кожним може трапитись, бійка — річ звичайна. Я про інше думаю: коли б ми за його урядування дорого не заплатили!

— Та хіба він сам над грішми господар! Адже є і касир, і писар, і управа...

— Еге, собаки м'ясо стережуть! Пильнують, а потім ви, хлопи, платіть, бо недогледіли!

— Так воно, так... А ви іще щось новеньке чули?

Бальцерк тільки сплюнув і рукою махнув — не хотів говорити. Чоловік він був похмурий, та й жінкою затурканий, отже, тримав язика за зубами.

Вони дійшли до Борининої хати. На ґанку Юзька чистила картоплю.

— Заходьте, тато в хаті самі лежать. Гануся в полі капусту саджає, а Ягна в матері щось робить.

Кімната була порожня, у відчинене вікно заглядали китиці бузку, і сонячне проміння сіялось крізь листя.

Мацей сидів на ліжку. Він дуже схуд, сива борода щіткою стирчала на жовтому обличчі, голова ще була обв'язана, сині губи весь час ворушились.

Прибулі привіталися з ним, але він не відповів, навіть не ворухнувся.

— Що, не впізнали нас? — спитав Клемб, беручи його за руку. Але Мацей, здавалося, не бачив їх і наче дослухався чи то до щебетання ластівок, які ліпили гнізда під стріхою, чи то до шурхоту гілок об стіни, що заглядали у вікно.

— Мацею! — Клемб обережно поторсав його за плечі.

Старий здригнувся, в очах його щось блиснуло, він огледівся.

— Чуєте, це я, Клемб, а це Бальцерк, кум ваш. Пізнаєте? Вони чекали, дивлячись йому в очі.

— Один я тут, люди! До мене! Бий їх, сучих синів, бий! — крикнув раптом Мацей страшним голосом, підняв руки, наче захищаючись, і впав навзнак.

На крик прибігла Юзя і поклала йому на голову мокру ганчірку, але він уже лежав спокійно, тільки в широко розплющених очах відбивався жах.

Гості незабаром пішли, дуже схвильовані.

— Труп це лежить, а не жива людина! — сказав Клемб, озираючись на хату.

Юзя знову почала чистити на ґанку картоплю, діти бавились на призьбі, а по саду походжав Вітеків лелека. Вітер заслоняв гіллям відчинене вікно в кімнаті Борини.

Деякий час Клемб і Бальцерк мовчали, мов люди, які щойно вийшли з могильного склепу.

— Кожного чекає це, кожного! — тремтячим голосом шепнув Клемб.

— Еге... Воля божа, нічого не вдієш. Але він міг би ще пожити, якби не цей ліс...

— Певно, загинула людина, а інші поживляться з того, за що він бився.

— Що ж, раз буває смерть... Мало хіба він попрацював на своєму віку...

— І нам з вами, може, незабаром доведеться за ним піти. Вони в суворому мовчанні дивилися на поля, що хвилювали під вітром, на видний, мов на долоні, ліс, на весь цей ясний, теплий весняний день, і серця їхні кам'яніли в німій покорі волі божій.

— Така доля людська, і не змінити її, ні! — 3 цими словами вони розійшлися.

Того дня і в наступні хворого Мацея відвідували й інші сусіди, але він так само нікого не впізнавав, і кінець кінцем до нього перестали ходити.

— Тепер тільки треба молитися, щоб господь швидше забрав його до себе,— сказав ксьондз.

А що в усіх було досить своїх турбот і клопотів, то не дивно, що про Мацея швидко забули, а якщо хтось коли й згадував, то як про покійника.

А бідолаха лежав сам-один, всіма покинутий, наче вже й справді був мерцем у могилі, порослій травою. Хто мав пам'ятати про нього?

Траплялося, що він цілими днями лежав, що йому ніхто й капелиночки води не подав, і, може, й умер би просто з голоду, коли б не добре серце Вітека, який хапав усе, що тільки можна було, і ніс хазяїну, навіть часто крадькома доїв корів і напував його молоком.

Хворий викликав у нього дивну тривогу, і нарешті він якось зважився спитати в Петрека:

— Петреку, правда, що як хто вмирає без сповіді, то попадає просто в пекло?

— Правда. Ксьондз це завжди каже в костьолі.

— Значить, і хазяїн наш може попасти до пекла? — Вітек злякано перехрестився.

— А що таке хазяїн? Така ж людина, як інші.

— Оце сказав! Хазяїн — такий же, як інші!

— Дурний ти, як качан капустяний! — розсердився Петрек. Він ще довго утовкмачував щось Вітекові, але той не хотів вірити. Хлопець знав своє.

Так минали дні в хаті у Борини.

А на селі тим часом клекотіло, наче в горщику.

Причиною була війтова бійка з Козлом. І той, і той тепер шукали свідків; кожен намагався перетягти людей на свій бік.

Хоча війт і не боявся Козла, а проте, він не спав, а діяв, як міг. Перевага відразу виявилась на його боці, більше половини села було за нього. Всі знали його, як фальшиву копійку, але ж він був війт, міг і допомогти, міг і залити сала за шкуру. І, діючи умовляннями, обіцянками, горілкою, він зумів забезпечити собі потрібних свідків.

Козел лежав тяжко хворий, до нього навіть привозили ксьондза. Про хворобу цю говорили різне, потихеньку навіть натякали, що він удає хворого, щоб війту гірше було на суді. Один бог знав, так воно було справді чи ні. У всякому разі Козлова з ранку й до вечора скаржилась і проклинала війта. Вона говорила, що їм довелося продати свиню з поросятами на лікування, і майже щодня, навмисно зупиняючись перед війтовою хатою, горлала, що Бартек помирає, закликаючи бога й людей рятувати його.

На її боці були чулі жінки, вся біднота та ще Кобусь, один з небагатих господарів, людина неспокійна й запальна. Інші й слухати її не хотіли, брехали просто в очі, ніби нічого не бачили. Багато хто радив їй дати війтові спокій, бо з цього, мовляв, нічого не вийде.

Через це раз у раз виникали нові сварки, бо Кобусь, коли що, відразу кидався з кулаками, а жінки теж давали волю язикам, але мало що могли вдіяти, бо де ж бідноті воювати з війтом та господарями.

Навіть Янкель кепкував з них і не хотів давати у борг.

Не минуло й тижня, а вже ця історія всім так надокучила, що ніхто й слухати Магду не хотів. Та раптом Козел дістав несподівану підмогу, і знову закипіло!

Плошка умовив мельника, і обидва стали на бік Козла.

Звісно, він їм був, як торішній сніг,— у них були свої заміри, розрахунки.

Плошка був чоловік пихатий, потайний, чванився своїм розумом і багатством, а про мельника всі знали, що він жмикрут, скнара, за грош дав би себе повісити.

І от почалась боротьба, таємна і вперта.