Селяни - Реймонт Владислав

Вона саме доїла корову в саду і, почувши його кроки, підняла на нього сумні очі, ще вогкі від сліз.

— Чого ревла?

Вона тихо виправдувалась, не зводячи з нього закоханих очей.

— Ти б краще на вим'я дивилась,— цвіркаєш молоком на спідницю!

Він був сьогодні суворий і такий недобрий, що Терезка сушила голову, гадаючи, що з ним. Вона вся знітилась, мов зляканий трусик, і замовкла зовсім, помітивши, що від кожного її слова Матеуш дратується та блискає очима.

Матеуш удавав, що шукає чогось у садку й біля хати, а сам крадькома придивлявся до неї, дивуючись чимраз більше:

"Та де ж у мене очі були? Таке захляле, шкіра та кістки! Ні риба, ні м'ясо! Приворожила мене, мабуть, чи що? Але вже того не буде, ні".

Очі в неї, правда, були гарні, не гірші, ніж у Ягусі, величезні, блакитні, як небо, відтінені чорними бровами.

Але, зустрічаючись з ними, Матеуш мимоволі відвертався і лаявся:

"Ач витріщає баньки, як теля, коли хвіст задере! От на злість не гляну на тебе! Не привабиш мене, ні!" Її пильні погляди дратували його, викликаючи ще більший гнів.

Обідали вкупі, але він ні разу не заговорив до Терезки, не глянув навіть у її бік, і тільки весь час бурчав на сестру:

— Пес не став би їсти такої каші, як вугіль!

— Ну, що ти, Матеуше! Трішечки тільки підгоріла та наче в зуби коле!

— Ти зі мною не сперечайся! Мухами її затовкла, їх тут більше, ніж сала!

— Вже й мухи йому заважають! Вередливий який! Не отруїшся! А коли Настка подала капусту, він став вимовляти, що сало старе:

— Щмаровидлом засмажити, і то, мабуть, гірше не буде!

— Полижи вісь, то побачиш, а я не хочу! — відрубала Настка. Він прискіпувався до всякої дрібниці і продовжував злоститись.

Терезка весь час мовчала, але після обіду він взявся і до неї. Побачив, що її корова треться об ріг хати.

— От, обросла гноєм, мов корою! Не можеш її обтерти, чи що?

— Мокро в хліві, от вона й брудниться.

— Мокро! В лісі підстилки скільки хоч. А ви собі чекаєте, щоб її хто-небудь позгрібав та додому привіз. Адже в корови боки пріють від гною! Стільки жінок у хаті, а порядку немає! — гримав Матеуш, а Терезка лагідно мовчала, не сміючи навіть боронитися, і тільки очима благала пожаліти її.

Тиха, поступлива й працьовита, мов мурашка, вона навіть рада була, що Матеуш забрав над нею владу і так суворо порядкує. А Матеуша ця покірність злостила чимраз більше, дратували ЇЇ закохані, боязкі погляди, безшумні рухи, покірний вигляд, сердило, що вона завжди крутиться біля нього. Йому хотілося крикнути, щоб вона пішла геть!

— Ех, щоб ви всі повиздихали, пся крев! — вихопилося в нього нарешті, і, навіть не перепочивши, він зібрав свій інструмент і пішов до Клембів, де була якась робота.

У Клембів ще обідали, сидячи на подвір'ї. Матеуш закурив і сів на призьбі.

Говорили про Гжелю Борину, який от-от мав повернутися з війська.

— А він уже відслужив строк? — байдуже спитав Матеуш.

— А ти хіба не знаєш? Повертається разом з Терезчиним Ясеком та Ярчиком з Волі.

— Пише, що в жнива приїде. Терезка бігала сьогодні з листом до органіста, щоб прочитав їй. Він мені казав...

— От так новина! Ясек повертається! — мимоволі вихопилося в Матеуша.

Клемби замовкли і переглянулись, а жінки аж зашарілися, ледве стримуючи сміх. Матеуш, нічого не помічаючи та ніби дуже зрадівши, сказав спокійно:

— Це добре, що приїде. Може, перестануть брехати про Терезку. Всі так здивувалися, що навіть їсти покинули, і ложки наче повисли в повітрі. А він, зухвало поблискуючи очима, провадив далі:

— Знаєте, як її паплюжать! Мені до неї діла немає, хоч вона нам і рідня по батькові, але, якби на мене, я зумів би пліткунам роти позатикати, пам'ятали б вони мене! А вже жінки, то найгірші, жодної не проминуть. Хоч би вона була біла, як сніг, однаково грязюкою обіллють!

— Певно, що так! Певно! — підтакували йому, не підводячи очей від мисок.

— А що, були ви вже в Борини? — спокійно спитав Матеуш у Клемба.

— Все збираюсь, та щодня щось та перешкодить...

— Він за всіх постраждав, а ніхто про нього й не згадає!

— А ти сам до нього заходив, га?

— Еге, піду, скажуть, що до Ягни...

— Ач який обережний — наче дівка після гріха, як із нею лихо скоїться! — зауважила стара Агата, сидячи біля тину з мисочкою на колінах.

— Надокучило мені це гавкання!

— І вовк угамується, як зуби зогниють! — засміявся Клемб.

— Або коли він барліг собі підшукає,— підказав Матеуш.

— Еге, значить, ти от-от кого-небудь посватаєш! — пожартував Клембів син.

— Аякже! Весь час ходжу й міркую, до кого б старостів з горілкою засилати.

— Швидше вибирай, а мене в дружки клич, Матеуше! — пискнула найстарша дочка, Кася.

— Еге, легко сказати — вибери, коли всі дівки в нас мов одна, всі хороші! Магдуся — найбагатша, але в неї вже зубів немає і з очей тече. Уліся — мов квіточка, та одне стегно в неї товще від другого, а посагу тільки бочка капусти. Франка — з приплодом. Марися надто вже до парубків добра. А Євка, хоч і має цілих сто злотих, і все мідяками, та, проте, ледача, любить під периною вилежуватись. І всі хочуть смачно їсти, солодко пити й нічого не робити. Не дівчата — чисте золото. А ще інші є — то в тих перини занадто для мене короткі!

Гримнув такий дружний сміх, що аж наполохані голуби злетіли з даху.

— Правду кажу! Я вже не в одної приміряв: перини мені й до колін не доходять, як же я взимку спатиму? У чоботях, чи що? Клембова вичитала йому за те, що він говорить таке при дівчатах.

— Та я для сміху тільки сказав... Адже добрі жарти не шкодять і під периною.

Дівчата понадувалися, мов індички.

— Скажіть, який перебірливий! Ще буде всіх ганити! Якщо тобі в Ліпцях дівок мало, то шукай по інших селах! — напалися вони на нього.

— Є вони і в Ліпцях, є: у нас стару дівку легше знайти, ніж злотий. Продаються по дидеку [6], та ще й могорич з батька на додачу. Тільки б покупці знайшлися! Добра цього стільки, що на селі від дівочого вереску сховатися ніде. І як тільки настає субота — у кожній хаті вже з самого ранку чепуряться, миються, стрічки в коси вплітають та по садах курей ловлять, щоб обміняти їх у Янкеля на горілку. А з самого полудня з-за хат на всі боки виглядають, чи не йдуть звідкілясь старости! Чув я, нібито деякі навіть з дахів хустками вимахують та верещать: "До мене, Мацюсь, до мене!" А матері їм допомагають: "До Касі іди, Мацюсь, до Касі! Додам до посагу сир і десяток яєць! До Касі!"

Матеуш розповідав так кумедно, що Клембові сини аж лягали від сміху, але дівчата зняли такий обурений вереск, що старий навіть гримнув на них:

— Ану цитьте! Скрекочуть, мов сороки на дощ

Але вони не відразу заспокоїлись, і Клемб, щоб припинити цей галас, спитав у Матеуша:

— А ти бачив, як війт сьогодні воював?

— Ні. Кажуть, Козлам здорово попало.

— Так, відчухрав він їх — далі нікуди! На них дивитися страшно! Розходився наш війт, ну-ну!

— Від громадського хліба його розпирає — от і брикає.

— А головне, що він нікого не боїться. Хто йому відсіч дасть? Інший за таку штуку добре б заплатив, а в нього й волосинка з голови не впаде. З начальством кумається, от і робить у волості, що схоче.

— Бо ви, як вівці,— дозволяєте такому над собою командувати! На всіх плює, чваниться, з вони ладні йому чоботи цілувати!

— Якщо ми самі його обрали, значить і шанувати повинні!

— Хто його посадив, той і скинути може.

— Годі тобі, Матеуше, не кричи: ще дійде до нього!

— Ну то й що! Донесуть йому, то й знатиме! Нехай тільки мене зачепить!

— Мацей хворий, от і нікому війта приборкати. А посади цієї ніхто не хоче, бо кожен ледве із своєю роботою може впоратися,— тихо сказав Клемб, підводячись з лави.

За ним повставали інші й порозходились — хто ліг відпочити, хто, розпустивши пояс, вийшов на вулицю розім'яти кістки, дівчата пішли на став мити горщики та заразом посидіти там у холодочку й погомоніти. Матеуш почав обтісувати підпірки для хати, а старий Клемб закурив люльку й присів на порозі.

— Хто про інших тільки дбає, того нужда перемагає! — буркнув він, з насолодою попихкуючи люлькою.

Сонце стояло вже над хатою, після полудня почало припікати; нерухомо застигли садки, між стовбурами грало сонячне проміння, безшумно опадав на траву цвіт, на яблунях дзижчали бджоли, крізь гілки поблискував став. Навіть птахи примовкли і післяполуднева тиша, сонна, солодка, оповила все навколо.

Клемб, щоб не задрімати, почвалав до ями з картоплею.

Повертаючись звідти, він чомусь завзято попихкував пригаслою люлькою і спльовував, рухом голови відкидаючи волосся, що падало на лоб.

— Ну що, дивився? — спитала жінка, виглянувши з сіней.

— Дивився... Якщо тільки раз на день варити, вистачить до нової.

— Та ти що! Раз на день! Всі молоді, здорові, їм їсти треба!

— Ну, то не дотягнемо. Стільки душ — десять ротів! І всі їдці непогані. Треба щось придумати.

— Може, теличку продати хочеш? То щоб знав — я цього не допущу! Що хочеш роби, а телиці не дам! Затям це собі!

Клемб замахав на неї руками, наче відганяючи надокучливу осу, і, коли вона пішла, став розпалювати люльку.

— Чортове насіння! Як злидні прикрутять, то й теличка твоя — не ікона!

Сонце сліпило очі, а заховатися від нього було ніде — тінь була надто коротка. Клемб тільки повернувся до нього спиною і, розпустивши пояс, попихкував чимраз рідше й лінивіше. Під стріхою вуркотали голуби, а тихий шелест листя так заколисував, що старий почав клювати носом.

— Томаше! Томаше!

Він розплющив очі. Біля нього сиділа Агата й тривожно дивилась йому в обличчя.

— Тяжкий буде у вас переднівок,— почала вона тихо.— Якщо хочете... в мене є трохи грошей, виручу я вас. Збирала їх на похорон, але, якщо вже так треба, позичу вам, а теличку шкода. При мені її торік улітку корова привела... і молочної породи. Може, бог дасть, доживу, то ви мені з нового врожаю віддасте. У свого й господареві взяти не соромно! От візьміть,— вона всипала йому в пригорщу злотих, всього карбованців на три.

— Не треба, сховайте. Як-небудь обійдусь.

— Беріть, беріть, я ще з півкарбованця добавлю,— тихо просила Агата.

— Бог вам відплатить. Ач яка ви добра!

— Беріть вже для рівного рахунку всі тридцять злотих! — вона діставала з хусточки по п'ятаку і давала йому в руки.— Беріть! — просила жалібно, стримуючи сльози: у неї душа щеміла, наче вона кожен злотий віддирала від серця.

Монети спокусливо поблискували на сонці.