Селяни - Реймонт Владислав

Вони перекотилися від тину на вулицю, мов підхоплений вітром сніп, і кінець кінцем попадали на землю, здіймаючи куряву, і стали качатися по вулиці, лупцюючи одне одного та безтямно репетуючи.

Часом хтось виривався з купи або всі підхоплювалися на ноги й, хапаючи що попало, періщили одне одного, шарпали за волосся, за одежу.

Лемент розлягався на все село, перелякані кури кудкудакали по садках, собаки гавкали, а сусідки, голосячи, безпорадно тупцяли навколо, аж поки прибігли чоловіки й розборонили всіх.

Скільки було прокльонів, плачу, погроз — і словом не сказати! Сусіди поспіхом розбіглись, щоб не потрапити в свідки, і розповідали всім потай, як війт та війтиха побили Козлову.

Незабаром війт з опухлим обличчям, взявши з собою дружину, яка була чисто вся побита й подряпана, перший поїхав подавати позов. А через годину рушили Козлови: старший Плошка залюбки запропонував без грошей відвезти їх у місто, щоб зробити "дружню послугу" війтові.

Вони поїхали в такому вигляді, як були після бійки, не змивши з себе навіть грязюки, і навмисне їхали через усе село помаленьку, щоб дорогою можна було всім розказати, як їх побили, показати рани кожному, хто тільки хотів дивитися.

У Козла голова була розтята до кістки, і кров заливала обличчя, шию і груди, які визирали з-під роздертої сорочки. Не так уже йому боліло, але він щохвилини обмацував себе і несамовито репетував:

— Ох, боже мій! Не витримаю! Всі ребра мені переламав! Рятуйте, люди, рятуйте, бо вмираю!

А Магда жалібно вторувала йому, голосячи:

— Кілком його лупцював! Цить, бідненький мій, цить! Побив він тебе, як собаку, але є ще суд і кара на розбишак, є! Цить, кажу, дорого він за це заплатить! Хотів на смерть його вбити — люди бачили! Ледве відборонили! Всі це на суді чесно засвідчать.

Магда й сама була так побита, що її ледве можна було впізнати, їхала вона без хустки, і видно було, що коси в багатьох місцях повисмикувані разом із шкірою, вуха надірвані, очі залиті кров'ю, і все обличчя так подряпане нігтями, наче по ньому борона проїхала. І хоча всі знали, яке зілля ця баба, не один щиро жалів її.

— Так людей покалічити — ну-ну!

— Гріх і ганьба! Адже ледве живі обоє! І різник так не зуміє! Панові війту все можна — хіба він не начальство, не урядова особа! — єхидно говорив Плошка, звертаючись до людей.

І так він цим усіх сколошкав, що довго ще після від'їзду Козлових село не могло заспокоїтись.

Терезка, яка з остраху десь заховалася під час бійки, вилізла зі своєї схованки тільки тоді, коли обидві сторони вже поїхали подавати до суду.

Вона одразу ж зайшла до Козлів, бо Бартек був її двоюрідний брат. В хаті не було нікого, тільки на подвір'ї під стіною хати сиділо троє дітей-підкидьків, яких Магда привезла з Варшави.

Діти, притулившись одне до одного, жадібно гризли напівсиру картоплю, галасливо відбиваючись від поросят. Вони були такі худенькі, нещасні і брудні, що в Терезки серце стислося від жалю. Вона перенесла дітей у сіни і, замкнувши двері, помчала додому з новинами.

У Голубів вона застала лише Настку.

Матеуш ще до сніданку пішов до Стаха, зятя Билиці, вони удвох оглядали зруйновану хату й радились, як її відбудувати. Билиця ходив за ними і час від часу додавав своє слово.

А пан Яцек, своїм звичаєм, сидів на порозі, курив і підсвистував голубам, що кружляли над черешнями.

Наближався полудень, було дуже тепло, нагріте повітря мерехтіло над полями й переливалося, як вода. Лани й сади задивилися на сонце, часом з черешні сипався цвіт, пурхаючи по траві, як біло-рожеві метелики.

Матеуш скінчив огляд і, постукуючи сокирою по стінах, сказав рішуче:

— Все струхлявіло, сама порохня, нічого з цього не вийде! Шкода праці.

— Може, докупити трохи деревини, і тоді...— благально сказав Стах.

— Докупіть на цілу хату, а з цієї трухлявини не вибереш жодної цілої балки.

— Бійтеся бога!

— Адже деякі балки ще витримають, тільки наріжні треба дати нові. І стіни підпорами підперти та клямрами стягти...— бурмотів старий Билиця.

— Якщо ви такий майстер, будуйте собі самі, а я з порохні не вмію! — сердито сказав Матеуш, одягаючи куртку.

Підійшла Веронка з дитиною на руках і заголосила:

— Що ж ми тепер робитимем, що?

— Зо дві тисячі злотих на нову хату потрібно, не менше! — заклопотано зітхнув Стах.

— А якщо тільки одну кімнату з сінцями?

— Трохи деревини можна було б привезти з нашого лісу... а решту докупимо. Тоді вистачило б. Попросити хіба у волості?

— Як же, дадуть вам зараз, коли за ліс судяться! Навіть сушняк збирати заборонили. Почекайте, поки справа скінчиться,— радив Матеуш.

— Еге, чекай хтозна-чого! А де ж ми взимку подінемося, де? — гукнула Веронка і гірко заплакала.

Всі мовчали. Матеуш збирав свій теслярський інструмент. Стах чухав потилицю. Билиця, сховавшись за ріг, витирав очі, і в похмурій тиші чути було тільки схлипування Веронки.

Раптом пан Яцек підвівся і голосно сказав:

— Не плачте, Веронко, дерево на хату знайдеться. Всі, пороззявлявши роти, приголомшено дивилися на нього. Матеуш перший отямився і зареготав:

— Розумний обіцяє, а дурень радіє! Самому приткнутись ніде, а іншим хати роздає! — гостро сказав він, спідлоба дивлячись на пана Яцека.

Але той, не відповівши нічого, знову сів на порозі, закурив цигарку і, поскубуючи борідку, втопив погляд у небо.

— Почекайте трохи, він вам незабаром і цілий фільварок пообіцяє,— засміявся Матеуш, здвигнувши плечима, і одразу ж пішов, звернувши на стежку за клунями.

Сьогодні на городах працювало мало людей. Тільки де-не-де здалека мигтіла червона спідниця та кілька чоловіків поралися по господарству: один лагодив покрівлю, другий щось майстрував у воротях клуні, які виходили в поле.

Матеуш не поспішав. Він залюбки зупинявся поговорити із стрічними про бійку війта з Козлом, весело шкірив зуби до дівчат та загравав із ними, а молодиць розважав жартами, такими масними, що на городах не вгавав сміх.

Не одна молодиця, зітхаючи, дивилася йому вслід, бо хлопець він був гарний, високий, як дуб, і над усіма ліпецькими хлопцями король: перший після Антека силач, танцюрист не згірше Стаха Плошки, і розумник. А до того ж майстер на всі руки: міг і воза змайструвати, і піч змурувати, і хату поставити, і на флейті грав добре. Хоча землі в нього майже не було і гроші не трималися,— надто вже він був щедрий,— не одна мати охоче пропила б із ним хоч ціле теля, аби тільки віддати за нього дочку. І не одна дівчина не відмовляла йому багато в чому, сподіваючись, що він після цього швидше одружиться з нею.

Але всі їх намагання були марні. Він пив з молодицями, гуляв з дівчатами, а від одруження відкручувався, як в'юн.

— Обрати одну нелегко, всі гарні, а підростають іще кращі... то я вже почекаю! — говорив він свахам, коли вони радили йому то одну, то другу дівчину.

А цієї зими він злигався з Терезкою і жив з нею мало не на очах у всього села, не звертаючи уваги на плітки й погрози.

— Приїде Ясек, я її йому поверну, він іще мені пляшку горілки поставить за те, що я його жінку глядів,— кепкував він у гурті приятелів скоро після того, як вийшов з тюрми. Терезка йому вже надокучила, і він чимраз більше уникав її.

От і зараз він пішов додому довшою дорогою, щоб пожартувати з дівчатами, а як пощастить, то й ущипнути котрусь. І зовсім несподівано здибав Ягусю: вона полола материн город.

— Ягусю! — скрикнув він радісно.

Ягуся випросталась — наче струнка рожа виросла над грядкою.

— Оце тільки тепер мене побачив? Бач, який швидкий; цілий тиждень вже на селі і тільки тепер...

— Та ти ще краща стала,— захоплено шепнув він.

Спідниця в неї була підтикана до колін, з-під червоної хусточки, зав'язаної під підборіддям, синіли величезні променисті очі, білі зуби блищали між вишневими устами, а зарум'яніле, мов яблучко, чарівне личко так і просило поцілунків. Гордо взявшись у боки, вона так пильно дивилась на Матеуша, що того пройняв дрож, він глянув навколо і підійшов ближче.

— Цілий тиждень тебе шукаю, виглядаю скрізь — і все даремно!

— Бреши собаці, може, повірить! Кожен вечір шкірить зуби біля перелазів, кожен вечір до іншої залицяється, а тепер буде мене морочити!

— Оце так ти зустрічаєш мене, Ягусь!

— А як же тебе зустрічати? Може, в ноги тобі вклонитися та дякувати за те, що згадав про мене?

— Не так ти мене торік зустрічала!

— Це було торік — тепер інакше! — Вона відвернулась, ховаючи обличчя, а Матеуш раптом ступнув до неї і жадібно обняв.

Вона сердито випручалась.

— Не чіпай! Терезка мені за тебе очі видряпає!

— Ягусь! — стогоном вихопилося в Матеуша.

— Іди з ніжностями до своєї солдатки! Догоджай їй, поки чоловік не повернеться. Годувала тебе в острозі, витрачалась, то відробляй тепер!

Вона шмагала його цими словами, як батогом, і стільки в них було презирства, що в Матеуша відібрало мову.

Від сорому він почервонів, як буряк, знітився і втік.

А Ягна, хоч і сказала те, що думала та що подумки говорила Матеушеві цілий тиждень, але одразу ж пожалкувала: не сподівалась вона, що він розсердиться і піде.

"Дурний! Адже я це тільки так собі сказала, без усякої злоби! — думала вона, з жалем дивлячись йому вслід.— І чого він так образився?"

— Матеуш!

Але Матеуш не чув, він біг садом, наче його нацькували собаками.

— Зла оса! Стерво! — бурмотів він. Але гнів його поступово змінювався подивом. Адже Ягна завжди була ляклива, мов трусик, рота розтулити не сміла. А тепер прогнала його, як собаку! Сором пік його; він навіть подивився круг себе — чи не чув хто, як вона його паплюжила!

"Терезкою дорікає... дурна! Що мені ця солдатка? Забава, та й годі! А як вона очима блиснула! Як гарно взялася в боки! Яким жаром віяло від неї! О господи, від такої і по пиці дістати не сором, тільки б дістатися до меду..." Такі думки розпалили в ньому жадання, і Матеуш, підходячи до хати, мимоволі уповільнив ходу.

"Сердиться за те, що я її забув... Правда, я винен... І за Терезку...— він зморщився, наче оцту сьорбнув.— Надокучила ця плакса, остогидло її постійне скиглення. Не вінчавсь я з нею, то й не повинен вік за неї триматися, мов за коров'ячий хвіст! Адже в неї чоловік є! Ще дочекаюся, що ксьондз почне вичитувати з амвона! З такою і сам розкиснеш! Ну їх під три чорти, цих жінок!"

Вдома він нагримав на Настку за те, що обід іще не готовий, і зайшов до Терезки.