Селяни - Реймонт Владислав

В кухні на порозі сиділа наймичка і, поставивши між колінами маслобійку, збивала масло, відганяючи гілкою мух.

— А де ж хазяйка?

— На городі, зараз її почуєте!

Терезка стала збоку, бгаючи листа в руці, і нижче насунула хустку на очі, бо сонце підбилося вже височенько і визирало з-за будівель.

На ксьондзовому подвір'ї, по той бік огорожі, чути було крик свійської птиці. Качки хлюпалися в калюжах, молоді індички джерготіли десь під тином, а старі індики, розчепіривши крила, завзято наскакували на поросят, що брьохалися у грязюці. З клуні злітали голуби, кружляли в повітрі і білою хмарою сідали на червоний дах плебанії. З полів тягло вологим теплом, розквітлі садки купалися в сонячному світлі, і осипані цвітом яблуні виглядали з зелені, мов сніжно-білі хмарки, оббризкані червонястим промінням. Тихенько дзиґотячи, бджоли летіли на роботу; то тут, то там, мов пелюстки, мигтіли у повітрі метелики; часом зграя горобців з галасом падала з дерев на тин.

У Терезки раптом полилися з очей сльози.

— Органіст удома? — спитала вона, відвернувшись.

— Де ж йому бути? Ксьондз поїхав, от він і вилежується, мов кабан!

— А ксьондз, певно, на ярмарок поїхав?

— Авжеж, бика хоче купити.

— Бика? Мало хіба в нього худоби?

— Хто багато має, тому ще більше хочеться,— буркнула наймичка.

Терезка помовчала. Гірко їй стало від думки, що от у людей усього вдосталь, а вона ледве животіє і не раз голодує.

— Хазяйка йде! — гукнула наймичка і так завзято заколотила кописткою в маслобійці, що аж сметана розбризкалась навколо.

— Це твої штучки, ледацюго! Ти навмисне пустив кобилу в конюшину! — залунав у саду верескливий голос органістихи.— Не хотів на переліг вигнати! Господи милостивий, ні на кого покластися не можна! Не менш як два сажні конюшини пропало! Стривай, скажу дядькові, то він тобі, дармоїдові, такого лупня дасть — довго пам'ятатимеш!

— Я її вигнав на переліг і власними руками спутав та прив'язав до кілочка.

— Не бреши! От дядько зараз з тобою поговорить!

— Кажу вам, тітонько, я її в конюшину не пускав.

— А хто ж? Може, ксьондз? — ущипливо спитала тітка.

— Вгадали: ксьондз своїх коней випаса у нашій конюшині,— сказав Міхал голосніше.

— Здурів хлопець! Заткни пельку, бо ще хтось почує!

— Не буду мовчати, у вічі йому скажу, бо сам бачив! От ви мене лаєте, а ксьондз конюшину кіньми столочив. Прийшов я вдосвіта за нашими кіньми, гнідий лежав, а кобила паслась. Вони там і були, де я їх залишив на ніч. Слідів там багато, можете перевірити — ще свіжі.

Розпутав я їх, сів на гнідого — аж дивлюсь; у нашій конюшині чиїсь коні пасуться. Ще тільки-тільки розвиднялось, я стежкою підібрався до ксьондзового городу, щоб їх перейняти. Виходжу на стежку біля Клембів, а там ксьондз стоїть з молитовником, оглядається навкруги та раз у раз батогом заганяє коней ще далі в конюшину...

— Тихо, Міхале! Чувана це річ, щоб сам ксьондз... Давно я казала, що сіно наше торік... тихо, там якась молодиця стоїть!

Вона поспіхом пройшла вперед, а тут якраз і органіст прокинувся і став кликати Міхала.

Терезка подала хазяйці вузлик з яйцями і, уклонившись низенько, боязко попросила прочитати їй листа від чоловіка.

Та наказала їй почекати. Минуло чимало часу, поки її покликали в кімнату. Органіст, зовсім розкислий, у самій білизні, попиваючи каву, став читати вголос листа.

Терезка слухала з завмерлим серцем. Чоловік писав, що в жнива повернеться додому разом з Кубою Ярчиком з Вольки та Гжелею Бориною. Лист був ласкавий, чоловік запитував про її здоров'я, про все, що діється вдома, посилав вітання знайомим і, видно, дуже радий був, що швидко повернеться. Наприкінці кілька слів приписав Гжеля — просив повідомити батька, що незабаром приїде. Бідолаха не знав, що сталося з Мацеєм.

Але Терезку теплі, ласкаві чоловікові слова шмагали, наче батогом, пригинали до землі. Вона стримувалась, щоб не помітили інші, намагалася спокійно прийняти страшну звістку, але зрадливі сльози гарячими струмочками текли по щоках.

— Ач як радіє, що чоловік повернеться! — глузливо пробурмотіла органістиха.

У Терезки сльози сипнули градом. Втекла, сердешна, щоб не заридати вголос, і довго ховалася під чиїмось тином.

— Що мені, сироті, тепер робити? Що? — шепотіла вона, охоплена безнадійним розпачем.

Ясна річ, повернеться чоловік і про все довідається!

Жах лютим вихором охопив Терезку. "Ясек добрий, хороший, але завзятий, як усі Плошки: образи не подарує, ще, може, уб'є Матеуша! Господи спаси, помилуй!" Про себе вона не думала.

Ридаючи і терзаючись цими думками, вона якось непомітно опинилася в Борини. Ганки вдома не було, вона ще раненько поїхала до міста. Ягна робила щось у матері, і вдома були тільки Юзя і Ягустинка,— вони відбілювали на сонці полотно, розстеляючи його мокрим у садку.

Терезка розказала про Гжелю і хотіла одразу ж піти, але Ягустинка відвела її вбік і сказала неголосно й на диво лагідно:

— Опам'ятайся, Терезко! Май розум, адже злих язиків не відріжеш!.. Повернеться Ясек — хоч би що, а дізнається. Ти про те подумай, що любчик — на місяць, а чоловік — на все життя! Я тобі добра бажаю.

— Що ви таке кажете? — белькотіла Терезка, наче не розуміючи, про що йдеться.

— Не вдавай дурненьку! Про вас усі знають. Прожени ти Матеуша, поки є час,— тоді Ясек людям не повірить: він за тобою скучив; ти йому, що схочеш, утовкмачиш. Матеуш звик до твоєї перини — але ж не приріс він до неї, прожени його, поки не пізно! Не бійся, і Ясек теж неабихто. А кохання мине, як учорашній день, не втримаєш його, хоч би й життям за це заплатила. Кохання — однаково що жирна приправа до святкового обіду; їстимеш її щодня, вона тобі швидко надокучить і відригатися буде. От люди кажуть: "Кохання — сльози, а шлюб — домовина!" Може, воно й правда, та домовина ця з чоловіком і дітьми краща, ніж вільне життя на самоті. Ти не рюмсай, а рятуйся, поки не пізно! Якщо чоловік тебе через це кохання покине та з хати вижене, куди підеш? По чужих людях, на посміховисько, на погибель! Еге, проміняв дядько сокиру на паличку! Впадеш з воза, то біжи потім за розворою, висолопивши язика! Проти вітру швидко дух перехопить, з сил виб'єшся, а не доженеш! Дурненька ти, дурненька! Кожен чоловік штани має, байдуже — Матеушем його звуть чи Кубою! Кожен присягається, поки свого не доб'ється, кожен — як мед, поки ти йому люба. Ти поміркуй та гарненько це запам'ятай. Я ж тобі дядина і добра бажаю!

Але Терезка вже не могла втриматися — втекла в поле і, заховавшись у житі, дала нарешті волю сльозам і горю.

Даремно силкувалася вона подумати над тим, що казала їй Ягустинка,— щохвилини її проймала така туга за Матеушем, що вона з риданнями качалась по землі, мов поранений звір.

Тільки лемент, який почувся поблизу, примусив її схопитися десь — начебто біля війтової хати — чути було люту сварку. І справді, це сварилася війтиха з Козловою, лаючи її на всі заставки.

Кожна біля свого тину — по обидва боки вулиці — в напнутих поверх сорочок самих спідницях, вони стояли і, задихаючись від люті, лаялись, як тільки могли, погрожуючи кулаками.

Війт запрягав коней у бричку, зрідка перемовляючись якимсь словом з чоловіком із Модліци. А той, сидячи на ґанку, аж ногами тупотів від задоволення, вигуками під'юджуючи жінок їхнє верещання розлягалося далеко, аж люди почали збігатися, мов на видовище. Чимало глядачів стояли вже на вулиці; біля всіх сусідніх тинів, з-за кожного рогу визирали голови.

Ох, і лаялися ж вони! Війтова жінка, завжди тиха й миролюбна, сьогодні наче сказилася і шаленіла чимраз більше. Козлова навмисне давала їй накричатись, а тоді слово за слово, спокійно дошкуляла їй глузливими зауваженнями.

— Репетуйте собі, пані війтова, репетуйте, вас жоден пес не перегавкає!

— Хіба це вперше чи, може, вдруге? Тижня не минає, щоб у мене з хати що-небудь не пропало! То курка, то курчата, то качка, навіть стара гуска! А з городу, з садка скільки поцуплено — і не злічити! Щоб ти вдавилася моїм добром! Щоб тебе скрутило! Щоб ти під тином здохла!

— Каркайте, вороно! Кричіть! Може, вам від цього полегшає, пані війтова!

— А сьогодні,— звернулася війтиха до Терезки, що саме проходила дорогою,— винесла я вранці білити п'ять шматків полотна. Приходжу після сніданку мочити їх — аж одного не вистачає! Шукаю — ніде нема, мов крізь землю провалився! А я ж полотно камінням пригнітила, і вітру немає! Полотно тонке, лляне, не згірш купованого — і пропало!

— Очі салом запливли, наче у свині, от і недогледіла!

— Це ти моє полотно вкрала! — заверещала війтова жінка.

— Я вкрала?! Ану скажіть-но це ще раз, скажіть!

— Злодійка! Перед усім світом скажу! Поженуть тебе в кайданах у тюрму, тоді, небійсь, признаєшся!

— Злодійкою мене називає! Чуєте, люди добрі?! Богом свідчусь, подам до суду! Всі чули? Я вкрала? А свідки в тебе є? Ти, торбо з салом!

Війтиха, схопивши якогось кілка, вибігла на вулицю. Наскакуючи на Козлову, мов оскаженіла собака, вона репетувала:

— Я тобі палкою доведу! Я тобі засвідчу! От як дам...

— Ану підійди, пані війтова! Торкни тільки мене, свиняча кумо! Торкни, опудало собаче! — звереснула й Козлова.

Вона відштовхнула чоловіка, коли той хотів був її втримати, і, взявшись у боки, підступила ще ближче, насмішкувато вигукуючи:

— Вдар мене, вдар! Тоді й сама не минеш криміналу, пані війтова!

— Заткни пельку, бо я тебе раніше до буцегарні запакую! — гримнув війт.

— Скажених собак замикай, це твоя справа! А жінку свою краще тримай на прив'язі, щоб на людей не кидалась! — репетувала Козлова, геть знавіснівши.

— Опам'ятайся, жінко, з тобою начальство говорить! — грізно сказав війт.

— Знаєш, де в мене таке начальство! Бачили його, ще страхати мене буде! Сам, може, полотно забрав — якійсь своїй хвойді на сорочку! Видно, громадських грошей уже не вистачило, пропив ти їх, п'янице! Знаємо, що ти виробляєш! Посидиш і ти, пане начальнику, ой, посидиш!

Тут уже і війтові, і його жінці урвався терпець, і вони напали на Козлову, як вовки. Жінка перша стукнула її кілком по голові і з диким вереском вчепилася в волосся а війт почав молотити кулаками, куди попало.

Бартек кинувся на допомогу жінці. Всі четверо збилися в клубок, і не розібрати було, чиї кулаки молотять, наче ціпами, чиї голови мотаються, хто кричить.