Селяни - Реймонт Владислав

Він навіть не глянув на неї, обминув, як дерево. З ним ішла Тереза, він обіймав її і щось говорив. Вони пройшли, а Ягуся ще чула їхні голоси й стримуваний сміх.

Вона раптом повернула назад і стрімголов, наче за нею гналися собаки з усього села, побігла додому.

А вечір, тихий, запашний, просякнений радістю зустрічей, оповитий святою тишею щастя, минав і його ніяк було втримати.

Десь у пітьмі, в садку чи в полі, сумно заспівала сопілка, наче вторуючи палкому шепоту, звукам поцілунків, розлитій скрізь млосній радості.

А на болотах виспівував гучний жаб'ячий хор, часто уриваючись. Від ставу, затуманеного, як сонне око, у відповідь йому лунало протягле, чимраз тихше кумкання. Діти, що бігали по вулицях, вирішили позмагатися з ними і, передражнюючи, затягли:

Ох, ох, ох!

Наш лелека здох!

Я рада, ти рада,

Я і ти раді,

Раді, раді, раді!

VIII

День прокидався розкішний, веселий і свіжий, мов людина, яка, добре виспавшись, одразу ж схоплюється на ноги і, шепочучи молитву, протираючи очі та ще позіхаючи, хапається до роботи. Віщуючи добру погоду, червоне сонце поволі підіймалось на високе небо, мов на неозоре поле, де в синій імлі лежали незліченні зграї білих хмар.

А вітер уже гуляв по світу, мов господар, що будить усіх вдосвіта, перебігав по заціпенілому від нічного холоду колоссю, дмухав на туман, розганяючи його на всі боки, шарпав обважніле гілля дерев, гудів на перехрестях і, підкравшись тихенько до поринулих у сон садків, з такою силою вривався в хащу дерев, що з вишень сипався останній цвіт, снігом укривав землю і, як сльози, падав на поверхню ставка.

Земля прокидалась. Заспівали птахи, зашепотіли дерева, квіти розкривали назустріч сонцю ще важкі, вологі вії, іскриста роса сипалася перлистим градом.

Довгий щасливий трепет пройняв усе, що прокидалося до життя, і звідкілясь з глибини землі, з надр буття гримнув німий крик і блискавкою полинув над світом.

Так людина, коли її мучить уві сні кошмар, кидається, завмирає від жаху, розплющує очі і, побачивши сяйво сонця, криком невимовного щастя вітає день, радіючи, що вона ще серед живих, та забуваючи, що новий день — це ще один день праці й страждань, такий, який був учора, який прийде завтра, який буде завжди.

Прокидалися й Ліпці. З дверей раз у раз виглядали розпатлані голови, поглядаючи навколо заспаними очима. Дехто вже вмивався біля ґанку, напіводягнені жінки бігли по воду. Хтось рубав дрова, на дорогу виїжджали вози, над коминами розквітали в повітрі звої диму; чути було, як у хатах гримають на ледачих, що не хотіли вставати.

Було ще рано, сонце ледве на два людські зрости звелося над східним краєм неба і збоку пронизувало червоним промінням темні садки, а на селі вже стояв кипучий рух.

Вітер угамувався, і все пило живлющу свіжість запашного ранку. Сонце купалося у воді, з дахів збігали перлисті струмочки, ластівки кружляли у прозорому повітрі, лелеки линули з гнізд на луки шукати їжі, на тинах виспівували півні, весело б'ючи крилами, а гуси з гелготінням вели своїх гусенят до порожевілого ставка. На всіх подвір'я лунало протягле мукання, господині поспіхом доїли корів. З усіх воріт виганяли на дорогу худобу. Корови йшли, похитуючи боками і терлися об тини й дерева, а вівці, задерши голови та мекаючи, бігли посеред дороги, здіймаючи хмари куряви. Усіх їх гнали на майдан біля костьолу, де двоє підлітків верхи, хльоскаючи батогами й голосно лаючись, зганяли докупи череду, що весь час розбігалась, та гримали на запізнілих.

Вся череда рушила на тополеву дорогу, прямуючи до лісу, біля якого лежали громадські пасовиська, і незабаром її вкрила хмара червоної від ранкового сонця куряви. Тільки мекання овець та гавкання собак у цьому густому тумані позначали її рух.

Скоро й пастушки погнали табуни білих крикливих гусей. Часом хтось вів на налигачі тільну корову попастися на межі, хлопчиська вели за гриви сплутаних коней на перелоги.

Скінчилась ранкова метушня, але на селі не стало тихше, бо всі збирались на ярмарок.

Минув уже тиждень, відколи чоловіки повернулися з острогу, і в Ліпцях все входило у звичну колію. Мов після великої бурі, що наробила чимало шкоди, люди, отямившись від тривоги, нарікаючи та скаржачись на долю, знову бралися до виснажливої праці. Правда, не все ще йшло як слід. Чоловіки, хоч і взяли знову господарство у свої тверді руки, лінувались, проте, рано вставати, допізна вигрівались під перинами; не один частенько забігав до корчми, наче щоб почути новини про свою судову справу; дехто до полудня вештався по селу та базікав з кумами, дехто порав найневідкладнішу роботу, аби тільки зіпхнути її з плечей. Нелегко було після довгої перерви братися до діла. Та минав день за днем, і всі чимраз більше звикали до роботи, чимраз рідше з'являлися в корчмі й на вулицях, з кожним днем злидні все міцніше хапали людей за карк і хилили до землі, запрягаючи їх у ярмо тяжкої повсякденної праці.

Але сьогодні майже ніхто не вийшов на роботу — всі збиралися в Тимов на ярмарок.

Цього року переднівок почався задовго до нового врожаю, і настав такий скрутний час, що в хатах стояв стогін. Ось чому кожен, в кого було що продати, поспішав на ярмарок. А дехто їхав просто для того, щоб зустрітися із знайомими з сусідніх сіл, дещо побачити й перехилити чарочку. Адже в кожного був свій клопіт, а де людям розважитись, де почути новини, як не на ярмарку чи на храмовому святі? Там і душу вилити можна і підбадьоритись.

І от тільки-но вигнали худобу на пасовиська, всі почали збиратися, запрягати коней, а ті, хто мав іти пішки, виходили з дому вдосвіта.

Першими рушили бідняки. Філіпка з плачем погнала продавати шість старих гусей, розлучивши їх з гусенятами, що тільки-но вбилися в колодочки: чоловік її вийшов з тюрми й одразу ж захворів, а вдома нічого було їсти.

Дехто вів за роги телицю. А через те що в нужди, як то кажуть, ноги довгі, а пазури гострі, то навіть криворотий Гжеля, в якого землі було цілих вісім моргів, повів на ярмарок дійну корову, а сусіда його, Юзеф Вахнік — льоху з поросятами.

Рятувалися бідняки, як могли. Не одного вже так притиснуло, що він вів на продаж останню конячину, от як Гульбас, приміром, Бальцеркова подала на нього в суд, правлячи п'ятнадцять карбованців, які він колись позичив у неї на корову, і тепер погрожувала судовим вироком. Хоч-не-хоч сів бідолаха на гнідого й поїхав його продавати, супроводжуваний плачем та зойканням усієї родини.

Вози поволі виїжджали один за одним — заможні господарі теж везли продавати, хто що мав, бо війт нагадував про податки і погрожував всякими карами. Господині їхали кожна із своїм добром: з-під хусток кудкудакали кури, сичав на возі жирний гусак, а ті що йшли пішки, несли яйця у вузликах, масло, зібране крадькома від дітей, а дехто й святкову спідницю або шматок полотна. Всіх нужда притисла, а до жнив, до нового врожаю було ще далеко.

Всі так поспішали, що навіть обідню в костьолі сьогодні ксьондз відправив раніше, ніж звичайно. Лише кілька жінок стояли навколішки біля вівтаря, не встигаючи вимовляти слова молитви, бо ледве продзвонили на піднесення чаші, як уже Амброжій став гасити свічки і брязкати ключами. Солдатка Тереза, що мала до ксьондза якусь справу, прийшла саме в ту хвилину, коли він уже йшов додому снідати. Вона не зважилась його зупинити і стала чекати біля огорожі. Нарешті ксьондз вийшов, але раніше ніж вона встигла підійти до нього, сів у бричку і наказав швидше везти себе в Тимов.

Терезка, гірко зітхаючи, довго ще дивилася на тополеву дорогу, де здіймалася курява і сірою хмарою лягала на поля. Вози чимраз тихше торохтіли в далечині, і тільки червоні хустки жінок, які йшли одна за одною обабіч дороги, мигтіли іноді між деревами.

Незабаром у Ліпцях все затихло, навіть млин не гуркотів, і кузня була замкнена, а вулиці зовсім збезлюдніли. Ті, хто не поїхав на ярмарок, поралися на подвір'ях та на городах.

Терезка, чимось дуже стурбована, пішла додому.

Вона жила за костьолом, поряд з Голубами, в хатинці на одну кімнату з половиною сіней. Другу половину хати брат, коли ділилися, відрізав і переніс на свою ділянку, і тепер перепиляні стіни та покрівля стирчали, як зламані ребра.

Настка, що стояла на порозі, побачила Терезу — їхні хати відділяв тільки невеличкий садок.

— Ну, що він тобі прочитав? — гукнула вона, підбігаючи.

Терезка, зупинившись біля перелазу, розповіла про свою невдачу.

— А може, органіст прочитає? Він, мабуть, уміє читати по-писаному.

— Звісно, вміє, та як з порожніми руками до нього піду?

— Візьми кілька яєць.

— Мати все понесла в місто, тільки качині залишились.

— Не турбуйся, він і качині візьме.

— Пішла б, та боюсь чогось! Якби знаття, що тут написаної — Вона дістала з-за пазухи лист від чоловіка, якого війт привіз їй учора ввечері з волосної канцелярії.— Що там може бути?

Настка взяла в неї з рук списаний аркушик, присіла під тином навпочіпки і, розправивши листа на колінах, знову почала з великими зусиллями розбирати його. А Терезка сіла на перелазі і, підпираючи руками підборіддя, з острахом дивилася на незрозумілі рядки, з яких Настка тільки й змогла прочитати по складах: "Слава Йсу".

— Ні, далі не розберу, марно й старатися! От Матеуш напевно прочитав би!

— Ні, ні! — Терезка страшенно почервоніла й тихо попросила:

— Не кажи йому про листа, Настусю, не кажи нічого!

— По-друкованому я з кожної книжки прочитаю, літери я добре пам'ятаю, а тут нічого не можу зрозуміти: якісь закарлючки, викрутаси, наче муху хто вмочив у чорнило й пустив на папір.

— Не скажеш йому, Настусю, ні?

— Вже я тобі вчора казала, що мені до вас байдуже. Повернеться твій, все й так неодмінно виявиться! — сказала Настка, підводячись.

Терезка раптом захлинулася плачем і не могла вимовити й слова.

Настка чогось розсердилась і пішла, скликаючи дорогою курей, а Терезка, зав'язавши в хустку п'ять качиних яєць, попленталась до органіста.

Але, видно, нелегко їй було — вона раз у раз зупинялась і, ховаючись за деревами, з тривогою вдивлялась у нерозбірливі літери листа.

"А може, його вже відпускають?"

Страх стискав їй горло, ноги підгинались, а серце калатало так розпачливо, що вона прихилялась до дерев і заплаканими очима дивилась навколо, наче шукаючи порятунку.

"А може, він тільки про гроші пише!"

Вона йшла дедалі повільніше, чоловіків лист наче пік її, і вона раз у раз виймала його з-за пазухи та нарешті зав'язала у ріжок хустинки.

В органіста ніби не було нікого вдома: двері стояли відчинені навстіж, але в кімнатах було безлюдно, тільки в одній, де вікно було завішане спідницею, хтось голосно хропів під периною.

Терезка несміливо пройшла сіньми й кинула погляд на подвір'я.