Селяни - Реймонт Владислав

Відпустили найзавзятіших бунтівників: війтового брата Гжелю, Матеуша. Тільки Антека немає... Може, вона його вже ніколи й не побачить.

Ці думки каменем лягали на серце, позбавляли сил, і Ганка вже ледве ступала, але йшла з високо піднесеною головою, на вигляд сувора й горда, як завжди. Заспівували — вона співала разом з усіма, ксьондз починав молитися — і вона перша побілілими губами проказувала за ним молитву. Тільки коли западала мовчанка і поруч раптом лунав схвильований, гарячий шепіт, вона втоплювала суворі очі у хрест, що поблискував попереду, і намагалася стримати зрадливі сльози, що раз у раз злодійкувато вибивалися з-під почервонілих повік... Вона навіть не зважувалася спитати в кого-небудь про Антека — адже цим зрадила б свою муку! Ні, ні, стільки вже перестраждала, то й це витерпить, і навіть більше... знесе... переможе!.. Наказувала так собі, але водночас почувала, як ридання перехоплюють горло, чимраз дужче налягає туга, очі застилає морок і як мука її щомить зростає.

Не тільки Ганці було так тяжко — не ліпше почувала себе і Ягуся. Вона йшла осторонь, насторожена, як полохлива лань. В перші хвилини й вона, в радісному піднесенні, помчала назустріч чоловікам і мало не перша добігла до них. Але ніхто не вибіг з юрби їй назустріч, ніхто не обняв, ніхто не поцілував. Ще здалека побачила вона вищу від усіх голову Матеуша, і її блискучі очі звернулися до нього, ожило раптом давно забуте почуття, і Ягна з радісним криком стала протискуватись до нього. Але він наче не бачив її. Мати повисла в нього на шиї, Настуся обіймала його, менші діти чіплялися за одяг, а солдатка Тереза, розчервоніла й заплакана, тримала його за руку, не ховаючись уже від чужих очей.

Ягусю наче хто холодною водою облив, вона вибралася з юрби й побігла в ліс, сама не знаючи, що з нею діється: ще якусь хвилину тому їй так хотілось радіти разом з усіма, бути в юрбі, серед веселого гомону привітань; у неї таке саме живе серце, сповнене вогню, відкрите до поривів захвату й щасливих сліз, а доводиться іти самій, осторонь від людей, мов шолудивому собаці.

Вона вся тремтіла від болю, ледве стримувала сльози й стогін, ішла похмура, як дощова хмара, що от-от рине зливою.

Ягна кілька разів поривалася бігти додому, та не могла: шкода було піти з такого свята, і вона вешталась серед людей, мов Лапа, що шукав у юрбі хазяїв. Її не вабило ні до матері, ні до брата, який навмисне чкурнув у ліс і не бачив нікого, крім своєї Настусі. Іншим також було байдуже до неї. Нарешті її охопила така злість, що вона залюбки жбурнула б каменем у юрбу, в ці веселі, усміхнені обличчя.

На щастя, процесія вже виходила з лісу.

Останній пагорок стояв на роздоріжжі, звідки одна з доріг звертала просто до млина.

Сонце вже сідало, з улоговини віяло холодом. Ксьондз поспішав, Валек, сидячи на козлах, чекав на нього з бричкою.

Люди ще співали, але вже поспіхом, абияк, бо всі вже потомились. Чоловіки, побачивши неподалік обгорілі руїни, тихо розпитували про пожежу на фільварку. Та й на поміщицьких полях відбувалося щось незрозуміле, що викликало загальне зацікавлення.

Поміщик на буланому коні їхав по полю слідом за якимись людьми, що довгими тичками міряли землю. А на роздоріжжі, біля згорілих стіжків, стояли яскраво-жовтого кольору брички.

— Що то може бути? — запитав хтось.

— Бачиш, поле міряють, а проте це не землеміри.

— Купці, певне, бо на селян не схожі.

— На вигляд наче німці.

— Оце правда! Каптани сині, у зубах люльки, а штани навипуск!

— Достоту як голландці з Грюнбаха.

Так перемовлялися ліпецькі, зацікавлено спостерігаючи прибулих, і якийсь глухий неспокій поволі охоплював усіх. Ніхто навіть не помітив, як коваль тихцем вибрався з юрби і мало не навкарачки став борознами пробиратися до поміщика.

— Фільварок у пана хочуть відкупити, чи що?

— Ще на Великдень казали, що пан шукає покупців.

— Хай вас бог боронить від сусідів-німців!

Розмови змовкли, бо процесія скінчилась, і ксьондз уже сідав у бричку разом з органістовою сім'єю.

Юрба, розбившись на купки, поволі потяглась до села. Ішли й дорогою, і межами — кому як ближче додому.

Сонце зайшло, і на землі посутеніло, а на зеленкуватому небі розгорялася вечірня зоря. З лук за млином здіймалися білі випари і, мов прядиво, снувалися по низинах. В тиші, яка оповивала все, долинало звідкілясь тільки клекотіння лелеки. А голоси людей затихали, і процесія потроху танула в полях, тільки де-не-де ще червоніла чиясь спідниця або білий каптан мигтів у синявому смерку.

Незабаром вулиці села сповнилися людьми й гомоном, з усіх боків сунув люд. Кожен господар хрестився, вітаючи давно не бачену рідну оселю, і не один падав перед образами ниць, ридаючи вголос від щастя. В хатах чути було привітання, вигуки, жіночий і дитячий вереск, палкі поцілунки та вибухи сміху.

Нарешті жінки,збуджені і наче очманілі від усього щойно пережитого, почали садовити своїх бідолах до полумисків і, припрошуючи їсти, підкладали їм найсмачніші шматки.

Забуто було всі жалі та кривди, довгих місяців розлуки наче й не бувало. Кожен від щирого серця радів тому, що повернувся додому, раз у раз обіймав своїх, пригортав до грудей та про все розпитував.

Наївшися, пішли оглядати господарство. Хоча уже зовсім смеркло, чоловіки обходили подвір'я, сад, гладили корів і коней, навіть торкали пальцями осипані цвітом віти, так пестливо, наче гладили дитячі голівки.

І не сказати, яка радість панувала в Ліпцях.

Тільки в Борин було не так, як в інших.

Дім майже спорожнів: Ягустинка побігла до своїх, Юзя з Вітеком помчали туди, де було людно й весело, і Ганка самотньо ходила по темній хаті, заколисуючи на руках заплакану дитину, і дала волю горю та гірким, пекучим сльозам.

Не тільки вона страждала того вечора: по темному подвір'ю ходила Ягуся; її терзав той самий біль, і вона так само кидалася, мов птах, що б'ється об грати клітки.

Вони на диво були схожі в цю мить одна на одну.

Ягуся повернулася раніше від усіх і, сердита, похмура, як ніч, накинулась на роботу: хапалася за все, що тільки наверталось на очі, працювала за інших: видоїла корів, напоїла теля, навіть свиням віднесла корм. Ганка не вірила власним очам. А Ягуся, нікого не помічаючи, працювала, наче хотіла втомою вгамувати таємну гіркоту, забути смуток і кривди.

Але, хоч руки її терпли від роботи й поперек ломило, сльози не висихали, і раз у раз гарячі краплини текли по щоках, а в серці зростав лютий біль.

Заплакані очі нічого не бачили, не помічали навіть Петрека, який, відколи вона повернулась, ні на крок не відходив від неї, допомагав у роботі, стиха заговорював і, жадібно дивлячись на неї, частенько присувався так близько, що вона мимоволі відсторонялась. Дійшло до того, що, коли Ягуся набирала в клуні січку, він обняв її за стан, притиснув до стіни і, щось бурмочучи, потягнувся до її уст.

Вона не опиралась, не догадуючись, до чого йдеться, і навіть начебто рада була скоритися чужій волі. Та коли Петрек штовхнув її на солому і вона відчула на обличчі його вогкі губи, Ягуся шарпнулася, мов вихор, віджбурнула його, мов ганчірку, з такою силою, що він упав на землю.

Вона навіть затіпалася від шаленого гніву.

— Опудало паскудне! Свинопас! Спробуй-но тільки ще раз мене торкнути, я тобі ноги й руки поперебиваю! Матимеш від мене пестощі — кров'ю вмиєшся! — кричала вона, хапаючись за граблі Але відразу забула про нього і, покінчивши з роботою, пішла до хати.

На порозі вона зіткнулася з Ганкою: заглянули одна одній у сповнені сліз, потьмарені болем очі і поспіхом розійшлися.

Двері в сіни були відчинені, в кімнатах горіли лампи, і обидві жінки, охоплені якимсь незрозумілим почуттям, щоразу поглядали здалека одна на одну.

Потім почали удвох готувати вечерю, поратися поруч, але жодна й рота не розтулила, й слова не вимовила — обидві тільки крадькома спостерігали одна за одною.

Звісно, кожна добре розуміла, яку муку терпить сьогодні інша, і часто їхні зловтішні, мстиві погляди стиналися, мов гострі ножі, а стиснуті губи наче промовляли.

"Добре! Так тобі й треба!"

Бували хвилини, коли вони жаліли одна одну й навіть ладні були приязно заговорити. Кожна тільки й чекала зачіпки, щоб відповісти лагідним словом. Вони навіть підходили ближче, вичікуючи, поглядали одна на одну; згасали завзяття й лють, однакова доля й самотність зближували їх... Але кожного разу щось заважало їм заговорити: то плач немовляти, то невиразне почуття сорому, то давні кривди, що раптом оживали в пам'яті. І злість знову закипала в серцях, знову відштовхувала їх, а очі люто блискали ненавистю.

— Так тобі й треба! — сичали обидві крізь зуби, міряючи очима одна одну, знову ладні посваритися, навіть побитись, щоб зігнати злість.

Але, на щастя, до цього не дійшло, бо Ягуся одразу ж після вечері пішла до матері.

Вечір був темний, але тихий і теплий, зірки тільки де-не-де поблискували у глибині сірого неба, на болотах товстим білим кожухом лежав туман, голосно кумкали жаби та часом квилили чайки. Земля була запнута мороком, на світлому фоні неба вимальовувались обриси дерев. У садках, наче оббризканих вапном, повівали пахощами квітучі вишні та ледь-ледь розквітлий бузок, пахло молодою травичкою і вологою землею; кожен запах чути було сам по собі, і все разом так напоювало повітря, що паморочилась голова.

На селі ще не спали, тихо гомоніли на порогах і на не видних у темряві призьбах. На вулицях, затінених деревами і тільки де-не-де посмугованих променями світла з вікон, було людно.

Ягуся збиралася навідати матір, але, не дійшовши до неї, пішла блукати навколо ставу, щоразу зупиняючись, бо мало не на кожному кроці натрапляла на якихось двоє закоханих, злитих у міцних обіймах.

Зустрілися їй і брат з Настусею. Вони йшли обнявшись і шалено цілувались.

Потім вона ненароком сполохала Марисю Бальцеркову з Вавжоном: стояли біля тину, в густій тіні, пригорнувшись одне до одного і забувши про все на світі.

Вона впізнавала з голосу й інших. З кожного затінку на березі, з-під тинів, звідусюди лунав шепіт, слова, тихі, як подих, палкі зітхання й шелести. Все село сьогодні кипіло коханням і насолодою: навіть дівчата-підлітки гуляли з хлоп'ятами, бігали наввипередки й пустували.

Від усього цього Ягусю занудило, і вона, обминаючи всіх, пішла просто до матері, але біля самої хати зіткнулась віч-на-віч з Матеушем.