Селяни - Реймонт Владислав

Лише костьол височів над усім, здалека біліючи стінами, та сяяв у небі золотий хрест.

Праворуч рівнина розливалась безкрайнім сіро-зеленим морем — і з нього виринали села, придорожні хрести та самотні дерева. Погляд птахом линув у цю далечінь, не зустрічаючи ніде меж, крім лісів, що чорніли зокола.

— Щось надто вже тихо! Коли б уночі дощу не було...— почав ксьондз.

— Не буде. Бачите, як вияснилося й похолодало.

— Так, уранці періщило, мов з відра, а зараз уже й слідів дощу немає.

— Весна! Миттю все висихає,— зауважив коваль.

Вони дійшли до другого межового насипу, високого, як могила. Казали, що тут зариті ті, що загинули під час повстання. На вершині стояв невисокий хрест, зовсім спорохнілий, на ньому висіли образи й засохлі торішні вінки, а збоку притулилась стара гілляста верба, вкриваючи його рани молодими пагінцями. Моторошно тут було якось і пустельно, навіть горобці не гніздилися в дуплах дерев, і, хоча навколо лежали родючі землі, пагорок був майже голий, на його сипких схилах жовтів пісок, і тільки острівці заячої капусти вкривали його, мов лишаї, та стирчало сухе бадилля коров'яка й торішньої блекоти.

Ксьондз відслужив молебень від мору, і всі, пришвидшивши ходу, рушили ліворуч вузькою, добре втоптаною стежкою, яка, перетинаючи тополеву дорогу, добігала до самого лісу.

Ішли тісною юрбою. Тільки Агата залишилась біля пагорка, крадькома обірвала шмаття, що висіло на хресті, і, шкутильгаючи здаля за процесією, розкидала клаптики по межах, щось шепочучи.

Органіст заспівав молитву, але йому підтягував лише дехто, та й то мляво, не в лад, бо жінки тихо розмовляли між собою, часом лише вигукуючи там, де треба: "Моли бога за нас!" Дітвора бігла попереду, пустувала й перегукувалась, а Петрек, озираючись на ксьондза, раз у раз сердито бурчав:

— Шибеники кляті! Безбожники! От як скину ременя!.. Ксьондз, уже дуже втомлений, обтирав спітнілу лисину і, оглядаючи поля, розмовляв з війтом:

— Ого! Тут уже й горох зійшов!

— Так, ранній, мабуть. Земля добре зорана, росте, як ліс.

— Я сіяв ще на вербному тижні, а в мене щойно покільчився.

— Бо у вас у видолинку холодно, а тут грунт тепліший.

— От і ячмінь у них уже посходив, та рівний такий, наче сівалкою сіяли.

— Модліцькі хлопи — добрі господарі й поля обробляють на панську руч.

— Тільки на наших полях й сліду нема ні вівса, ні ячменю!

— Запізно посіяли, та й дощем іще прибило, не швидко тепер зійде.

— Та подекуди, як сіяли, спаскудили так, що нехай бог боронить! — зітхнув ксьондз.

— Дарованому коневі в зуби не заглядають,— засміявся коваль.

— Ну, шибеники, вуха пообриваю, якщо не перестанете! — гримнув ксьондз на хлопчаків, які жбурляли камінням у табунець куріпок, що пурхнув над полем.

Розмова відразу змовкла; хлоп'ята принишкли, органіст знов заспівав, коваль став вторувати йому так голосно, що аж у вухах гуло, а тоненькі голоси жінок зливалися в сумний хор, і молитва линула над землею, мов зграя змучених довгим льотом птахів, що спускаються чимраз нижче.

Так вони йшли серед зелених полів і співали, а модліцькі селяни, що працювали на своїх ланах, випростувались і скидали шапки або й ставали навколішки. Ревли корови, підводячи важкі рогаті голови, а іноді злякане лоша тікало від матері й наосліп мчало полем.

До третього пагорка й хреста біля тополевої дороги залишилося вже із сто сажнів, коли хтось гилосно гукнув:

— З лісу якісь чоловіки виходять!

— Може, то наші?

— Наші! Наші! — загукала юрба, і кілька жінок кинулись були вперед.

— Куди? Спершу молебень! — гостро наказав ксьондз.

І вони зупинились, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу та ще тісніше збившися в гурт. Усіх так і поривало бігти назустріч своїм, але боялися ксьондза, хоча він і сам прискорив ходу.

Несподіваний порив вітру загасив свічки. Затріпотіли корогви, загойдалися кущі, трави й осипані цвітом гілки, наче вклоняючись процесії. А юрба, хоч і співала дедалі голосніше, але вже майже бігла вперед, і всі очі були втоплені у близький ліс, де між деревами край дороги біліли каптани чоловіків.

— Не штовхайтесь, дурні! Не втечуть від вас чоловіки! — соромив ксьондз жінок, бо вони вже наступали йому на п'яти, штовхаючи одна одну.

Ганка, йдучи в перших рядах, навіть скрикнула, побачивши каптани. Хоч вона й знала, що Антека зараз не побачить, але вся тремтіла від радості, і п'янка надія сповнювала її серце. Вона відійшла вбік, стала в борозні й дивилася, дивилася...

А Ягуся, яка йшла поруч з матір'ю, теж зірвалася з місця, ладна бігти туди, де стояли чоловіки. Її то кидало в жар, то обсипало морозом, так що зуби стукотіли. Інші, не менше ніж вона, поривалися назустріч рідним, за якими вони так скучили. Кілька дівчат і підлітків не витримали: купою вихлюпнулися з натовпу, мов вода з перекинутого відра, і, не слухаючи окриків, помчали навпростець до лісу, тільки п'яти замигтіли.

Процесія швидко дійшла до хреста, від якого було вже зовсім близько до останнього пагорка, який відмежовував ліпецькі землі від панського лісу.

Там, у затінку величезних беріз, які стерегли розп'яття, стояв гурт чоловіків. Побачивши здалека процесію, вони поскидали шапки, і перед очима жінок з'явилися любі обличчя чоловіків, батьків, братів і синів — схудлі, змарнілі, але радісні, осяяні усміхом щастя.

— Плошки! Сікори! Матеуш! Клемб! Гульбас! І старий Гжеля! І Філіп! Рідні ви наші! Бідолашнії Господи, мати божа найсвятіша! — вигукували й палко шепотіли в юрбі, і всі очі сяяли щастям, руки простягалися назустріч, у грудях зростав нестримний крик. Чути було приглушений плач, але ксьондз одним голосним словом стримав та примусив замовкнути всіх і, дійшовши до хреста, спокійно прочитав молитву "від вогню". Правда, читав він неуважно, бо мимохіть весь час позирав убік і кидав зворушені погляди на змарнілі обличчя чоловіків.

Всі повклякали, читаючи палку, сповнену вдячності молитву. Сльози текли з очей, втоплених у сина божого, розіп'ятого на хресті.

Тільки скінчивши молитву й побризкавши свяченою водою схилені голови, ксьондз скинув свою рогату шапочку й весело гукнув на весь голос:

— Слава Йсу! Як ся маєте, люди добрі?

Вони відповіли хором, тиснучись до нього, як вівці до вівчаря, цілували руки, кланялися в ноги, а він кожного пригортав до грудей, цілував у голову, гладив по схудлому обличчю, турботливо питав про здоров'я і відпускав з добрим словом. Нарешті стомлений, сів під хрестом, втираючи піт і сльози радості.

Навколо кипіло, наче в казані Гомін, сміх, дзвінкі поцілунки, радісний плач, вереск дітвори, палкий шепіт, вигуки, що, наче пісня, вихоплювалися із щасливих сердець, які одразу забули про довгу тугу... Кожна жінка відводила свого чоловіка вбік, кожен прибулий, як висока ялина серед кущів, стояв, оточений жінками й дітьми. Це тривало довго і не скінчилося б до ночі, якби ксьондз не схаменувся й не дав знак продовжувати процесію.

Похід рушив до останнього межового насипу. Дорога йшла лісом, поміж невисокими заростями ялівцю й молодими соснами.

Ксьондз заспівав: "Милостива матір..." і всі, як один, підхопили слова молитви могутнім хором, аж застогнав бір, повнячись луною. Щастя переповнювало серця, вибухало з такою силою, що спів гримів, як весняна буря, і лунав у височині гімном вогненного захвату.

Людей побільшало, і процесія зайняла всю дорогу, та ще й багато хто йшов лісом і полями. Все узлісся кишіло людьми, і спів злітав до самого неба. Та швидко він упав, мов хмара, коли відгримить грім,— тільки ті, що йшли попереду, підспівували ксьондзу, а іншим не терпілося поговорити зі своїми. Ряди вже розладналися, юрба розсипалася на усі боки, кожна сім'я йшла окремо, чоловіки взяли на руки менших дітей, молоді йшли парами, тихо розмовляючи, а деякі вже ховалися в хащу, далі від людських очей. Дівчата, червоні як вишні, горнулися до своїх хлопців, вже не соромлячись нікого. Час від часу вони, від надмірного щастя, заспівували так голосно, що злякані ворони тікали з гнізд у поле, і від руху повітря гаснули свічки, а ліс озивався повільним протяглим гудінням.

Потім знов наставала тиша, в якій лунав тільки тупіт ніг, щасливий сміх і приглушений шепіт у кущах та сумне бурмотіння бабусь, які повторювали слова молитви. Надходив захід, небо здіймалось, як позолочена скляна баня і лише кілька хмарок палало червінню в його синій височині. Сонце вже скотилося до обрію і висіло над лісом. Поміж могутніми стовбурами, в зелених заростях бігали золоті відблиски, а самотні дерева на галявині спалахували живим вогнем; зблискували іскрами сховані в хащах струмки; і весь ліс був начебто у вогні і в червоному диму. Місцями, там, де суцільною стіною, пліч-о-пліч, мов дужі велетні, стояли високі ялини, морок загусав, і лише де-не-де пронизував його сонячний дощ

Бір хилився над дорогою і наче дивився на поля, гріючи в останньому" промінні свої пишні верхів'я. Було так тихо, що здалека чулось, як стукотять дзьобами дятли. Десь дзвінко кувала зозуля, а з полів долинало щебетання пташок.

Дорога подекуди звивалася край самого поля, і чоловіки часто, урвавши розмову, товпилися біля придорожньої канави, нахилялися і йшли, не зводячи очей з зелених врун, над якими пломеніли оповиті загравою квітучі дерева. Довгі смуги наче лягали їм до ніг, а поля озимини коливались, як вода, з радісним шелестом вклоняючись своїм господарям. А ті йшли, втопивши очі в свою матір годувальницю, не один скидав шапку, хрестився й шептав молитву, і в усіх тремтіли серця в німому і щирому схилянні перед цими священними просторами.

Звісно, після перших привітань розмови іще пожвавішали, радість переповнювала груди, не одному хотілося гукати на весь ліс чи припасти до цього поля й заплакати.

Тільки Ганка почувала себе самотньою. От і поперед неї, і позаду, і збоку з гомоном ідуть чоловіки, до них ніжно горнуться жінки й діти, про щось говорять, заглядають в очі, лише їй слова сказати нікому. Вся юрба так і кипить нестримною радістю, а вона, хоч і йде серед неї, почуває себе нещасною, покинутою, самотньою, мов дерево, що засихає в гаю, на якому навіть ворона гнізда не зів'є, не сяде жоден птах. З нею мало хто й вітався — кожен поспішав до своїх,— що вона їм? Скільки людей повернулось! Навіть Козел тут — знову доведеться стерегти від нього комори та зачиняти хліви...