Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
З наступної станції ми подзвонили до Львова. На наше щастя, Верещака затрималася на роботі чи просто збрехала Щепанській, що закінчує, зрештою, яке це мало значення? Головне — вона підтвердила: Щепанська справді має таку сукню — жовті хризантеми на чорному фоні.
Ми повернулися в Городок першим же поїздом. Подзвонили Дробасі. Слідчий розхвилювався (я уявив, як дмухає на кінчики пальців із бездоганними нігтями), сказав, що негайно виїжджає, і наказав, не марнуючи часу, підняти по тривозі увесь склад місцевої міліції і дружинників.
Дробаха приїхав справді одразу, попросив ще раз розповісти про блондинку з родимкою і схвально покивав головою.
— Гарне око у вас, Хаблак, — мовив.
— Нічого не поробиш, професія!
— Так, — погодився, — професія зобов'язує, проте у вас було всього дві-три секунди…
— Електронне око, — зареготав Крушельницький. — Та врахуйте, навіть електронні машини вимагають живлення… Я можу повести вас до такої чайної!
У Толиній чайній готували якусь особливу картоплю, ми мали можливість, поки збираються дружинники, після картоплі ще попити смачного крутого чаю. Не пива, не горілки чи вина, чим торгують у більшості чайних, а справжнього чаю — нам принесли заварку в чайничку й невеличкий справжній самовар.
Я випив дві склянки без цукру — все ж цукор вбиває смак чаю. Дробаха не погодився зі мною й намішав аж чотири ложки; я уявив смак цього солодкого питва, поморщився, однак це не зіпсувало Дробасі апетит: допив і ще з задоволенням поплямкав губами.
Дружинники зібралися в репетиційній залі Будинку культури, набралося їх понад три десятки, всіх, звичайно, зібрати не вдалося — отже, приплюсувавши штат місцевого відділу міліції, ми нарахували близько п'ятдесяти активних одиниць. Не так уже й мало, і Дробаха, ставлячи, так би мовити, завдання, висловив упевненість, що ми завтра ж зможемо знайти й знешкодити небезпечних злочинців.
Усі одержали фотографії Пашкевича, всі мусили шукати біляву жінку з родимкою на лівій щоці, кожен одержав квартал чи частину кварталу для пошуку — в основному в районі свого мешкання.
Ця процедура затягнулася аж до півночі, й ми вже не поїхали ночувати до Львова, а лишилися в маленькому районному готелі. Підвелися рано, як підводяться місцеві жителі, що поспішають на роботу. Знали: наші люди вже на постах, і з нетерпінням чекали повідомлень.
Перше надійшло десь у восьмій ранку. Прибіг, захекавшись, слюсар місцевого автотранспортного підприємства, увірвався до нашої кімнати, почав з копита вскач:
— Отам блондинка! Поруч з нами… Раніше не було, а тепер блондинка й точно вона, бо красива!
Хлопець переступав з ноги на ногу від нетерпіння. Дробаха підсунув йому стілець, потер долоні й почав розпитувати. Виявилось, що до сусідів хлопця приїхали дачники, чоловік із жінкою. Чоловік не виходить до саду — чому, хлопець не хотів розпитувати сусідів, аби не насторожити їх, а жінка, блондинка й гарна, зранку збирала чорну смородину. Ось тільки родимку на щоці хлопець не побачив — далеко, але все ж, здається, є і родимка…
Сигнал був важливий, і ми, захопивши старшого лейтенанта з райвідділу міліції, поїхали на околицю Городка, де мешкав дружинник.
Будиночок стояв останнім у завулку, далі тягнулося поле, засіяне пшеницею, за ним — ліс. Дім обнесений високим парканом, чудове, відлюдне місце, і, коли б дружинник, довідавшись про дачників, не зазирнув за паркан, жити б їм непоміченими хоч сто років.
Дробаха наказав:
— Хаблак з Крушельницьким залишаться біля садиби, дружинник допоможе вам, а я із старшим лейтенантом піду в хату.
— Ні, — заперечив Крушельницький, — ми візьмемо їх самі, вам ще слідство вести, а тут — оперативна робота.
Вони із старшим лейтенантом зникли за хвірткою, а я з дружинником стали так, щоб в разі чого відрізати злочинцям відступ до лісу. Бачив, як нетерпеливиться, хлопець, позираючи на паркан, розумів його, бо й сам нервував, та нічим не виказував цього. Зрештою, це не перші й не останні мої злочинці. Завжди приємно ставити крапку, але ж не знаєш, що чекає на тебе завтра, бо, на жаль, ще не один Пашкевич топче нашу землю.
Однак цьому лисому бандитові — гаплик, і зараз…
Грюкнула хвіртка, з садиби вийшли Крушельницький із старшим лейтенантом. Толя помахав дружинникові рукою, підкликаючи.
— Фальшива тривога, — мовив. — Тут усе в порядку. Хороші дачники, й документи є. Чоловік і жінка Нестерови. Він — працівник будівельного тресту, вона — помічником режисера на телестудії.
Хлопець почервонів так, що, здавалося, кров чвиркне зі щік.
— Схожа… — промимрив. — І блондинка…
Крушельницький поплескав його по плечі.
— А ти — молодець, і спасибі за сигнал. Дивись ще, а ми поїхали.
У міліції на нас чекав високий, ставний хлопець у шкіряній кепці. Носити таку кепку в спеку дещо обтяжливо, та кепка була справді гарною й модною, а чого не зробиш заради моди?
Старший лейтенант знав хлопця, бо запитав:
— Щось надибав, Петре?
— Так, — махнув рукою, — може, пусте, однак казали на все звертати увагу.
— Кажи вже.
— Таке діло… У нас через два будинки шофер дім має. Фоняковим зветься. Він із жінкою живе, і жінка огрядна. А в дворі білизну повісили, сорочки й трусики, значить. Ну, то зовсім, значить, маленькі й гарні, не для Фонякової…
— Чекай, хлопче, — нараз осінив мене здогад, — Фоняков випадково не на «рафику» їздить?
— Ні, на автобусі.
— І давно тут Фонякови мешкають?
— Давно, я й не пам'ятаю.
— Може чув: вони не з Кривого Рога?
— Не знаю, ще малим був, коли будувались.
Крушельницький уже дихав мені в потилицю.
— Давай, давай… — шепотів.
Автобус ми побачили ще здалеку. Він притулився біля самісіньких воріт садиби, двома колесами на тротуарі, і Фоняков щось вивантажував з нього.
Наша машина проминула садибу Фонякових і
