Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
Знову не Щепанська.
А до початку сеансу лишається тільки хвилина.
Ми домовилися з Олею, що вона почекає ще п'ять-шість хвилин і піде в зал після журналу разом з іншими глядачами, що запізнилися. Минули ці шість хвилин — Щепанська не з'явилася. Плануючи операцію, ми передбачали, що вона може прийти й після сеансу: на всяк випадок за рогом стояла машина, а в залі, крім мене, сидів ще Проць.
Та всі наші надії виявились марними.
Наступного дня до Львова прилетів Дробаха. Він викликав Верещаку, і ми швидко домовилися, що Оля негайно повідомить нас, якщо їй подзвонить Щепанська. Не гаючи жодної хвилини. Виявилось — недаремно. Щепанська зателефонувала Верещаці наступного дня.
Оля подзвонила мені одразу після закінчення розмови, розповідала, поспішаючи й хвилюючись. Я слухав її, зрідка перепитуючи.
Зрештою, у Верещаки із Щепанською відбулася приблизно така розмова:
Щепанська. Це ти, Олюню? Привіт, красуне, це — Марія.
Верещака. Доброго дня, Марічко. А я на тебе вчора чекала — зачекалася. Хотіла після кіно зайти, але ж твій кадр…
Щепанська. З'їхали ми…
Верещака. Ого, з вами не занудьгуєш! Куди?
Щепанська. Борисові там не сподобалось. На дачу.
Верещака. У Брюховичах?
Щепанська. Колись побуваєш… Ну, як там на роботі?
Верещака. Нормально: працюємо, вареники робимо.
Щепанська. І ніхто вас не тривожив?
Верещака. Хто б мав?
Щепанська. Обехеесівці, ревізори…
Я посміхнувся: оце найбільше цікавило Щепанську.
Верещака. Стояче болото. Нам ревізія що! Нехай обехеесівців Варвара Всеволодівна боїться, на те вона й завідуюча.
Щепанська. Ну, добре, красуне. Значить, порядок?
Верещака. Ти звідки?
Щепанська. Біля оперного.
Верещака. Може, збіжимося? Я скоро кінчаю.
Щепанська. Не можу, красуне. В мене поїзд через тридцять п'ять хвилин.
Верещака. Куди ти?
Щепанська. Додому.
Верещака. Гарна дача?
Щепанська. Жити можна. Ну, я тобі подзвоню.
Верещака. Чекай, я завтра вихідна, на Брюховицьке озеро хочу. Може, до вас заскочу.
Щепанська. А ми не в Брюховичах.
Верещака. То де ж?
Щепанська. Я на тому тижні тобі подзвоню, приїдеш — побачиш. Чао.
І поклала трубку.
Крушельницький, який слухав розмову по паралельному телефону, зиркнув на годинник. Підхопився.
— Скоріше до вокзалу! Через двадцять хвилин поїзд.
— Могла й збрехати.
— А якщо ні?
Перестрибуючи через сходинки, ми збігли до машини. Справді, через двадцять хвилин відходила електричка до Мостиськи, і ми встигли сісти в неї.
Проминули кінечний вагон, уважно розглядаючи всіх молодих і вродливих жінок. Навіть схожої на Щепанську тут не було: кілька зовсім молодих дівчаток, дві чи три бабусі й усе.
Перейшли до наступного вагона. Попереду Крушельницький у світлому костюмі й неймовірно піжонській краватці. По-моєму, якщо перенести барви й візерунки з Толиної краватки на полотно, вийшла б абстрактна картина високого класу.
Ми йшли повільно, ліниво перемовляючись: двоє друзів, які шукають гарні місця. Здається, навіть не дивилися на пасажирів, та не було жодної жінки, на котру б не звернули уваги.
У передостанньому вагоні сиділо напрочуд багато молодих жінок — у кутку біля вікна зайняла місце красуня в кучмою чорного волосся і яскраво підмальованими губами, навпроти неї — білявка у квітчастій шовковій хусточці.
Толя, побачивши чорняву, притишив хід. Я легенько штовхнув його, даючи зрозуміти, що також бачу її. Ми вийшли до тамбура, і Крушельницький стиха вилаявся:
— Ці усні портрети — до дідька лисого! Родимки на щоці нема, а так — вилита Щепанська. Вродлива й губки бантиком…
— У половини жінок — губки бантиком, — пробуркотів я.
Поїзд зупинився, пасажирів вийшло мало, і ми поспішили до останнього вагона. Нам таки не щастило, певно, Щепанська все ж збрехала Олі й затрималася в місті.
Пасажири йшли вздовж поїзда, я дивився крізь вікно, як поспішають до сходів з перону. Біля самого вікна пройшла білявка у шовковій кольоровій хусточці, вродлива жіночка. Ще в поїзді я звернув на неї увагу: сиділа навпроти чорнявої красуні в попередньому вагоні.
Справді, гарна жіночка, і тепер я точно бачу: в неї родимка на лівій щоці…
Боже мій, фарбована блондинка, а вчора могла бути навіть рудою, година, і ти яскрава блондинка — так, зараз повз наш вагон, котрий вже рухається, мабуть, іде Щепанська.
Марія Панасівна Щепанська власною персоною: родимка й пухкі губи червоним бантиком. Я схопив Толю за плече.
— У вікно, дивись у вікно! — вигукнув у вухо, проте він уже не міг побачити блондинку — електричка набрала швидкість.
Я рвонувся до тамбура: першим порухом було зупинити поїзд стоп-краном, та одразу збагнув безглуздість цього наміру. Електричка проїде ще кілька сотень метрів, потім поки відчинять двері, поки добіжиш до перону, — все одно Щепанську вже не знайдеш.
— Роззяви ми а тобою бездарні. Випустили Щепанську.
— Ти що, блекоти об'ївся?
Я потягнув Толю до тамбура.
— Пам'ятаєш блондинку в хусточці, навпроти чорнявої красуні сиділа? В попередньому вагоні?
— Ну?
— То в неї родимка на лівій щоці. І зійшла зараз — у Городку.
— Невже?
— Сиділа лівою щокою до вікна, ми й проґавили. Вік собі не прощу.
— Захопилися чорнявкою, — зітхнув Толя. — Чисто психологічний прорахунок. І все ж не картай себе так: жінок з родимками багато.
— Але ж сукня і хусточка! Сукня з жовтими квітами на чорному фоні й така ж хусточка. Зараз ми вийдемо й зателефонуємо Олі.
— Мусить знати сукні Щепанської, — погодився Толя. Потер руки й мовив з ентузіазмом: — Якщо Щепанська в
