Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Я попросив покликати бабусю.

— Пригадайте, що робили ваші квартиранти в п'ятницю? — запитав.

— У п'ятницю? — замислилася.

— Напередодні від'їзду.

— Так не ночували ж. Марійка повернулася з роботи раніше, й кудись подалися.

— А наступного дня повернулися машиною?

— Так, маленьким автобусом.

— Куди їздили, не казали?

— Попередили, що не ночуватимуть. Ідуть на іменини до знайомих і там залишаться.

— Тут, у Львові?

— А де ж іще?

Крушельницький, який сидів по той бік столу, нараз швидко підвівся, уважно обдивився стіну над ліжком.

— Щепанська мала килим? — запитав.

— Авжеж, один висів тут, а другий так і не розгортала. В кутку стояв, за шафою.

— Висів червоний з квітами?

— Точно. Красивий килим, дорогий.

— Триста п'ятдесят шість карбованців, — посміхнувся Крушельницький.

— Я ж кажу: дорогий.

Стару чомусь не здивувала дивовижна Толина обізнаність, не здивувала вона й мене. Трохи подосадував, що сам раніше не звернув уваги на сліди від цвяхів, якими був прибитий килим. Загорнув у газету весь мотлох, знайдений у квартирі. Власне, тут уже не мали чого робити. Попередили бабусю, щоб негайно повідомила міліцію, коли дізнається щось нове про квартирантів, і поїхали до управління. Тут на нас чекала вже довідка про Щепанську.

Марія Панасівна народилася 1948 року в Кривому Розі. Батько працював на руднику, мати торгувала пивом у ларку. В 1957 році батько помер, мати через рік вийшла заміж і разом з новим чоловіком кудись виїхала, залишивши десятирічну дочку своїй сестрі.

У Кривому Розі Щепанська закінчила школу й подалася до Львова. Тут вчилася в торговельному училищі, потім працювала продавщицею в гастрономі. За нестачу була засуджена на три роки, відбувала покарання в колонії загального режиму. Характеристики в колонії мала гарні, Щепанську випустили на рік раніше строку. Влаштувалася у вареничну, де й працювала до минулої п'ятниці.

— Нічого втішного, — констатував Крушельницький, прочитавши довідку.

Я не міг з ним погодитись.

— Кривий Ріг… — заперечив. — До кого їздила Щепанська в січні?

— Ну, до тітки.

— Треба встановити точно.

— Невже вважаєш, що Пашкевич із Щепанською подалися туди? Вони тепер Кривий Ріг за тисячу кілометрів обминатимуть.

— Звичайно.

— То для чого тобі криворізька тітка?

— При чому тут тітка? Мати!

Крушельницький покліпав повіками, нараз пожвавішав.

— Ось ти про що! Глибоко копаєш…

— Викликай Кривий Ріг.

Через кілька хвилин я почув у трубці бадьорий голос Сашка Кольцова.

— Спіймали Пашкевича? — запитав він одразу.

— Чорта лисого!

— Точно: чорта й лисого… — зареготав Сашко.

— Кинь… — Мені було не до каламбурів.

Розповів, що нам потрібно, й Сашко пообіцяв завтра ж зателефонувати до Львова.

Кольцов дотримав свого слова, і вже в середині наступного дня ми знали, що тітка Щепанської померла три роки тому, а мати її, як твердять сусіди, виїхала ще двадцять років тому кудись на Західну Україну. Прізвище вітчима Щепанської встановити не вдалося.

— Мало, дуже мало, — поскаржився я.

— Що міг, — одрізав Кольцов, — зробив усе, що міг.

— І на тому спасибі.

У повідомленні Кольцова була одна деталь, яка підтверджувала мою версію: мати Щепанської виїхала кудись на Західну Україну.

Чи не до неї їздила Марія з Пашкевичем у п'ятницю? А якщо до неї, то мешкає вона десь у приміській зоні: квиток за п'ятнадцять копійок давав право проїзду в радіусі тридцяти кілометрів навколо міста.

Але спробуй прочесати всю приміську зону! Десятки населених пунктів, великих і малих, одні райцентри чого варті…

А якщо їздили просто по машину до знайомого шофера? Автоінспекція вже займається «рафиками» зеленого кольору, треба, щоб звернули увагу й на приміську зону.

Я був упевнений: коли Пашкевич із Щепанською осіли під Львовом, ми знайдемо їх швидко. Ми знайдемо їх, якщо забилися у глибоку нору десь у Туркменії, все одно не гуляти злочинцям на волі, проте час… Не маємо права дати їм жодного зайвого дня, години.

А вони минали — години, і нічого втішного нам не приносили…

Ще з неділі ми блокували вокзали, мобілізували дружинників, увесь наш численний актив. В усіх поїздах були наші люди, в усіх селах і містечках приміської зони придивлялися до кожної нової особи.

У четвер увечері ми з Олею Верещакою пішли до кінотеатру «Орбіта».

У липні о дев'ятій ще ясно. Оля стала за кілька кроків до входу, щоб Щепанська побачила її здалеку, я зайняв зручний пост у касовому приміщенні, звідки проглядалися усі підходи до кінотеатру.

Сеанс мав початися за дев'ять хвилин. Люди юрмилися біля кас, ішов популярний фільм, і продавалися останні квитки.

Оля стояла, недбало помахуючи сумочкою. Я знав, що дівчина нервує, та зовні вона нічим не виказувала цього. Удавала, що нетерпеливиться, і час від часу поглядала на годинник.

Ось повернулася праворуч, припинила махати сумочкою. Я також подивився у цей бік: протилежним тротуаром наближалася дівчина в яскравій шовковій сукні — чорнява, вродлива, якась визивна.

Невже Щепанська?

Але Оля відвела погляд, а дівчина повернула за ріг.

До початку сеансу лишилося чотири хвилини, і останні глядачі поспішали зайняти місця.

З-за рогу, де щойно зникла дівчина в яскравій сукні, вийшла жінка у білій кофтині — чомусь подумки я уявляв собі Щепанську саме в білій кофтині, певно, тому, що всі обмануті нею покупці килимів казали про це, — з високою зачіскою й також чорнява. Прямує через вулицю до кінотеатру, проте Оля чомусь повернулася до неї спиною.

Обернися, глянь!

Дівчина наче почула мене, обернулася, сковзнула байдужим поглядом по жінці…