Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
— Чому не прописали Щепанську? — запитав Крушельницький суворо.
— Та невже треба прописувати? — сплеснула руками стара, проте у водянистих очах майнула іскорка. — Я так гадаю: гроші платять, і все.
— З вашої вини, бабцю, — сказав Крушельницький, — міліція своєчасно не затримала небезпечних злочинців.
— А я тут при чому! — огризнулася раптом: вона не була такою простою й затурканою, якою видавалася. — Це ваша справа — злочинців ловити!
— Звичайно, наша, — нараз легко погодився Крушельницький. — Але ж і за переховування…
— Не знала, їй-бо, не знала! Я б їм, клятим!..
— Добре, — пом'якшав Толя. — Коли приїхав до вас отой лисий? І як назвався?
— Тиждень минув. А назвався Борисом Борисовичем. І прізвище таке дивне: Крутигора.
— Документи дивилися?
— Так чоловік же Марійчин — для чого?
— Так і запишемо, документів не бачили.
— Ні.
— Якісь речі мав?
— Валізу. Велика валіза, жовта, з ременями.
— Звідки приїхав?
— А з шахт… Шахтар він, заробив грошей і зараз відпочиває. Багатий, коли з'їжджали, він мені п'ятдесят карбованців дав.
— А куди поїхали?
— Я Марійку питала: ніби на Чорне море, а потім до Бориса Борисовича на шахти. Знову гроші заробляти.
— Може, чули якісь розмови між ними: куди і як їдуть, поїздом чи літаком?
Стара похитала головою.
— Не підслуховую.
— А випадково?
— І випадково.
— У Щепанської багато було речей?
— Три валізи спакували.
— Чи не забагато? Чотири чемодани — і на курорт?
— Я пропонувала: залишайте, нічого не пропаде, та Марійка не схотіла. Каже: «Якось управимося, а вертатися не хочеться».
— На таксі поїхали?
— Ні, в них така машина — маленький автобус.
— «Рафик»?
— Не розуміюся на цьому. Машина, і все.
— Номер? Може, запам'ятали номер?
— Так я ж у вікно дивилася. Машину бачила і як речі зносили, а ось номер… Очі в мене…
— Шофер був?
Стара замислилася.
— А як же без шофера? — запитала нарешті. — Без шоферів машини не їздять.
— Може, сам Борис Борисович сів за руль?
— Може, — погодилась, — не бачила.
Із старою все було ясно, Крушельницький відправив її до кухні й попросив до кімнати Олю.
Дівчина виглядала розгубленою, вона вже збагнула, що до чого, і це вразило її.
— Ваша подруга Щепанська та її коханець звинувачуються в тяжкому злочині, — почав Крушельницький, пильно дивлячись на Олю. — Я б хотів, щоб ви усвідомили це й допомогли нам.
Дівчина облизала зашерхлі губи.
— Як?
— От ми зараз це й вирішимо. Востаннє ви бачилися із Щепанською в п'ятницю, коли вона брала розрахунок. Марія сказала вам, що переходить на роботу до якогось гастроному, бабці — що їде на курорт. Ви подруги, мусили ж домовитися про зустріч…
— Так, домовились… — затнулася, кинувши на Крушельницького збентежений погляд, — але ж…
— Сміливіше, Олю!
— Але ж тепер ви…
— Хочете сказати: заарештуємо її?
Дівчина кивнула.
— Марічка — злодійка? Не вірю!
— І все ж факт залишається фактом: Марія Щепанська звинувачується у тяжкому злочині. І ваш обов'язок — допомогти слідству.
— Звичайно, — погодилася, та не дуже впевнено. — Ми домовилися зустрітися в четвер біля кінотеатру «Орбіта» перед останнім сеансом.
— О дев'ятій?
— Так.
Крушельницький трохи подумав.
— Сьогодні вже кінець робочого дня, — вів далі, — і ви до їдальні не підете. Завтра чи післязавтра працюватимете як звичайно. Нічого й нікому не казатимете. Про те, що відбулося тут. Згода?
Дівчина кивнула.
— Так, нікому.
— Я вимушений попередити: це дуже важливо — нікому. І ще: вам може зателефонувати Щепанська. Розмовляйте з нею, наче нічого й не сталося. Зможете?
— Постараюся.
— Погоджуйтеся на всі її пропозиції. Після цього повідомте нас. — Крушельницький записав номер. — Ось по цьому телефону.
— До речі, — втрутився я, — можливо, дзвонитиме не Щепанська, а Борис Борисович. Не дай боже, щоб він запідозрив вас у чомусь.
— У нього такі очі! — зіщулилася дівчина. — Злі… Аж лячно робиться.
— Чого вам боятися?
— А якщо він прийде до вареничної?
— Виключено! — заперечив я, та одразу подумав, що, мабуть, надто категорично. — Майже виключено, — поправився. — Якщо прийде, постарайтеся вибрати момент і подзвонити нам. Кажіть, що хочете, тільки повідомте, що говорять з вареничної. Вас одразу зрозуміють.
— Зрозуміють… — повторила й зітхнула: здається, все ж не була остаточно впевнена в цьому.
До бабусиної кімнати, де ми сиділи, зазирнув один з оперативників. Ми відпустили Олю.
— Щось є, Миколо? — запитав Крушельницький.
— Мало. Вони не поспішали й спакувалися ретельно. Є дрібниці.
— Які?
— Панчоха, зубна щітка, сміття в кошику. Різні папірці, газета, недопалки.
— Що за папірці? — зацікавився я.
— Гляньте.
Ми перейшли до сусідньої кімнати, й оперативник розклав на столі свої знахідки. Справді, дрібниці. Однак, переглядаючи їх, ми з Крушельницьким встановили, що Пашкевич курив болгарські сигарети «Стюардеса», читав «Спортивну газету» й чистив зуби пастою «Мері». Правда, пастою, певно, користувалася Щепанська, а цей нахаба міг взагалі не знати, що існує зубна щітка.
Перебираючи недопалки, я натрапив на зібганий папірець і обережно розгладив його.
Одразу тенькнуло серце. Тенькнуло ледь-ледь, бо папірець, зрештою, міг нічого й не означати: звичайний залізничний квиток приміської зони за п'ятнадцять копійок. Куплений він був минулої п'ятниці, за день до того, як Щепанська з Пашкевичем з'їхали
