Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Обличчя видовжене чи кругле?

— Скоріше кругле. Ніс кирпатий, і чому це таких вродливими називають?

Певно, Галина Григорівна вимірювала жіночу вроду довжиною власного носа, і тут з нею важко було погодитись. Але ж і заперечення могло викликати її негативну реакцію — мабуть, тому Толя й не відповів на її запитання. Натомість уточнив:

— Очі чорні?

— Не до очей було: черга й штовхалися.

— Може, якісь особливі прикмети? Родимка, бородавка, шрамик?

— Є маленька родимка. — Торкнулася лівої щоки. — Отут. І губки бантиком. А більше ніби нічого. Дівка як дівка.

— Ви кажете — чорнява. Але ж у комісійних знаєте скільки перук! У вас око жіноче, зірке, випадково не звернули уваги?

Галина Григорівна подумала трохи.

— Сумнівно. Ви запитали і, здається, була в перуці, однак тоді не подумала, дивилася й не подумала. Може, і не в перуці.

— Дякую! — Толя підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте Галина Григорівна додержувалася іншої думки.

— А гроші? — запитала. — Як бути з грішми? Триста п'ятдесят шість карбованців. Хто їх мені поверне?

— Спіймаємо злочинців, і суд вирішить.

— Мені гроші зараз потрібні.

— Можу тільки поспівчувати.

— А якщо ви їх півроку ловитимете? Чи навіть рік?

— Постараємося раніше.

— Постарайтеся, будь ласка. Таке шахрайство! Усе місто гомонить.

Я подумав, що не без допомоги самої Галини Григорівни, котра встигла вже розповісти про своє нещастя не одній кумоньці.

Вона пішла. Крушельницький зібрав зі столу фотографії, залишивши Пашкевичеву.

— Які враження? — запитав. — І що робитимемо?

Ділитися з ним враженнями про Галину Григорівну не було рації, та й запитав він, здається, так, для, годиться. Мені було ясно: треба починати з пошуків каси. Це було зрозуміло не тільки мені, бо Толя сказав:

— Список магазинів, де встановлені каси, складається. Поділимо місто на квадрати, підключимо дільничних. Як з «рафиком»? — обернувся до Проця.

— Автоінспекція шукає.

— Машин розвелося… — зітхнув Толя, однак, по-моєму, не зовсім щиро, бо мав прямий і безпосередній стосунок до збільшення автопарку: хто возив мене вчора на власних «Жигулях»?

— Чорнявка, певно, Марія, — висловив здогад я.

— Авжеж, торговельна кадра.

— Тому до продовольчих магазинів — насамперед!

— Слушно.

— Маємо дві майстерні, де ремонтують каси, — сказав Проць. — Я вже послав туди. До речі, — повернувся до мене, — там на вас двоє дільничних чекають.

— Клич їх сюди, — пожвавішав Крушельницький.

Непийвода і Горлов сіли попід стіною поруч, вигляд мали не те що винуватий, якийсь збентежений: вже знали про вчорашні події і догадувалися, яким чином це стосується їх.

Крушельницький не став переконувати дільничних у протилежному.

— Пашкевич був чи є на ваших дільницях! — заявив, як на мене, надто категорично. — Шукайте Марію, вона з ним учора була. Чорнява, вродлива й губки бантиком. Маленька родимка на лівій щоці. Чорнява красуня з лисим чоловіком, це вже немало!

Непийвода засовався на стільці. Це можна було зрозуміти як не цілковиту згоду з Толиною категоричністю!

Крушельницький одразу помітив це, бо вів далі з притиском:

— Йдіть і знов просійте крізь сито всіх Марій.

Старші лейтенанти підвелися синхронно. Горлов запитувально зиркнув на мене — адже домовлялися разом доводити до кінця справу, проте ми мусили кинути зараз усі сили на пошуки каси.

Я лише махнув Горлову рукою, і дільничні пішли, гадаю, не дуже задоволені: клятий Пашкевич із своєю Марією порушили весь усталений ритм їхньої роботи. А кому це приємно?

Список магазинів, які дісталися на мою долю, виявився чималеньким: двадцять дев'ять. Але хлопці, враховуючи мою необізнаність з містом, поступилися найкращим квадратом. Не в центрі, де, зважаючи на нескінченні львівські вулички й завулки, сам чорт заблукає, а на новому масиві. Магазини там розташовані далі один від одного, зате це скуповувалося гранично простим, як кажуть, квадратно-гніздовим плануванням вулиць.

Гастроном, з якого я почав обстеження касових апаратів, займав увесь перший поверх п'ятипід'їзного будинку і вважався одним з найбільших у місті.

Директор зустрів мене люб'язно, але без догідливості, зовсім не так, як зустрічають у магазинах моїх колег з ОБХСС, однак це мене влаштовувало, бо мусив діяти швидко й чітко, не витрачаючи часу на дипломатичні тонкощі.

Ми попрямували з підсобки просто до залу, де кожна каса вибила мені чек.

Усі ці чеки експерти сьогодні ж увечері порівняють з чеками, вибитими шахраями на килими і, таким чином, або встановлять їхню ідентичність, або відкинуть її.

Я особисто не сумнівався в останньому: вчора магазин працював, усі каси стояли на місці, однак старанно пронумерував чеки згідно з розташуванням кас у торговельному залі й поклав до конверта.

Потім ми з директором спустилися до підвалу, де оглянули ще два зовсім нових касових апарати. Вони знаходилися, так би мовити, в резерві, на випадок виходу з ладу працюючих. Кількох секунд вистачило, аби впевнитися: принаймні півроку ніхто не торкався ящиків, у яких зберігалися апарати.

Ми піднялися до кабінету директора, і я переглянув особисті справи Марій, що працювали в гастрономі. Тут були лише дві Марії, прибиральниця й продавщиця, і обидві мали чисте алібі: в січні знаходилися на роботі й мешкали в цьому мікрорайоні неподалік від гастроному.

Тиснучи мені руку на прощання, директор усе ж не втримався від саркастичної посмішки й сказав:

— У нас порядок, і я сам просигналізував би вам в разі чого. Гадаєте, не знаємо, що й до чого?

— Гадаю, знаєте. Та робота в мене така: все власноручно обмацати мушу.

— Не заздрю, людям треба вірити.

У мене не було часу пояснювати йому, що саме завдяки вірі в людей і, кажучи