Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Проць підсунув дівчині стільця, вона присіла, збентежившись, на краєчок, зиркнула спідлоба сторожко.

— Ну й чудово! — посміхнувся Крушельницький широко, мов давній знайомій. — Ви, Олечко, давно приятелюєте з Марією?

— Рік уже чи трохи більше. Працюємо разом.

— Подруги?

— Так.

— Давно бачились?

— У п'ятницю вона розрахунок брала.

— Чому звільнилася?

— Кращу роботу знайшла. Тут дев'яносте карбованців, а там сто десять і прогресивка.

— Де?

— В гастрономі.

— Якому?

— А я не розпитувала.

— Бували в Марії на квартирі?

— Звичайно.

— Де мешкає?

— На Пекарській.

Крушельницький мимоволі зиркнув на мене й задоволено посміхнувся.

— Номер будинку й квартири?

— А я не знаю.

— Як це так? Ходили до подруги й не знаєте?

— А для чого мені? Дім знаю і квартиру. На другому поверсі праворуч. А дім, здається, третій від Чкалова. Маша в бабусі кімнату зняла: сорок карбованців на місяць,

— Поїхали, — підвівся Крушельницький, — покажете нам квартиру Щепанської.

— Для чого вам?

— Кажуть, гарна жіночка. Познайомите?

Оля зміряла Крушельницького оцінюючим поглядом.

— Ви серйозно?

— Куди серйозніше!

— Запізнилися, в Марічки вже є…

— Це той лисий?

— Звідки знаєте?

— Ми, дорогенька, все знаємо.

— Він вас із сходів спустить. Ревнивий і злий.

— Ревнивий — це добре. І давно він у Марії?

— З тиждень.

— Добре лисим: дівчата їх люблять.

Оля хихотнула.

— Скажете…

— Неправда?

— У вас таке гарне волосся…

Це був прямий натяк, і Крушельницький негайно перепасував дівчину мені:

— Он у кого чуприна — на десятьох вистачить.

Оля подивилася на мене, та я, видно, не справив на неї враження: знову повернулася до Толі й поправила зачіску.

— Для чого вам Марічка? Міліція, і раптом Марічка!

— Поїхали… — Крушельницький обережно взяв її за лікоть і повернув до дверей, — поїхали, дорогенька, бо мені іноді буває дуже важко відповісти на отак прямо поставлені запитання.

Ми приїхали на Пекарську, і Оля вказала на браму в старому почорнілому будинку. Пояснила, що квартира бабусі — перша в коридорі праворуч.

Дівчина залишилась у машині з шофером, а ми втрьох піднялися сходами. Коридор — довгий і темний, двері високі, важкі, оббиті залізними смугами, наче пожильці збиралися відбивати ворожу навалу.

Ми з Толею стали обабіч дверей, а Проць подзвонив, різко й вимогливо. Ніхто не обізвався, і лейтенант подзвонив ще раз, нарешті за дверима почулося чвалання й тонкий голос запитав:

— Хто?

— З газової інспекції.

Клацнув замок, потім ще один, двері одчинилися напрочуд плавно й тихо, і маленька суха бабуся в хустці визирнула до коридора. Я трохи відсторонив її і прослизнув до передпокою. Знав, що вхід до кімнати Щепанської праворуч, нечутно ступив кілька кроків і зупинився на порозі.

Кімната була порожньою.

Крушельницький вже зник за дверима бабусиної кімнати, й Проць зазирає до кухні. А стара, як, зупинилася на порозі передпокою, так і стояла, лячно дивлячись на дивних гостей.

Я зайшов до кімнати, одчинив дверцята гардероба, зазирнув під ліжко, хоч уже знав, що ні Щепанської, ні Пашкевича тут нема, що знову ми запізнилися: ні в гардеробі, ні в старомодному комоді не було жодної речі, котра могла належати Марусі-красуні чи її лисому коханцеві.

Вийшов до передпокою й зіткнувся ніс до носа з Крушельницьким. Він похитав головою, я зло вилаявся крізь зуби, але Толя не сприйняв мого обурення, посміхнувся й сказав:

— Тепер вони вже нікуди не дінуться. — Обернувся до старої, пояснив: — З міліції ми, бабусю, і вибачте, що отак от увірвалися. Де ваші квартиранти?

— А з'їхали.

— Коли?

— У суботу.

Це було цікаво: з'їхали за день до афери з килимами. Ніч десь перебули, а потім, зібравши гроші під універмагом, одразу накивали п'ятами.

Крушельницький витягнув з кишені папірець.

— Ви, бабцю, читати вмієте?

— Чого не вміти, от бачу тільки…

— Оце постанова на обшук у вашій квартирі. — Проставив дані й розписався на папірці. — Згідно з законом в екстрених випадках можемо й без дозволу прокурора. Зараз лейтенант покличе понятих, — кивнув у бік Проця. — До речі, Ігоре, скажи Олі, нехай зайде сюди.

— За які це гріхи? Живу мирно й нічого не вкрала, — образилася стара.

— Ви — нічого, а ваші квартиранти…

— Чого мушу за них відповідати?

— Ваші пожильці — небезпечні злочинці, й ми шукаємо їх.

— Марійка — злочинець? — не повірила. — Тиха й смирна, рік жила й нічого.

— У тихому болоті чорти водяться. Не казала вам, що в колонії була?

— Це ж як розуміти: у тюрмі?

— Точно, бабцю, по-вашому в тюрмі.

— А що зараз украла? — прозорі старечі очі нараз зблиснули цікавістю.

— А це, бабцю, поки що таємниця. — Крушельницький розклав на столі, вкритому лляною скатертиною, фотографії. Дочекався, поки Проць приведе понятих, запропонував старій: — Гляньте, хто з них ваш квартирант?

Бабка прилаштувала окуляри, довго й з цікавістю розглядала знімки, нарешті впевнено тицьнула у фото Пашкевича. Впізнала його і Оля.

Приїхала оперативна група ї, поки хлопці робили обшук, Крушельницький почав допит старої. Виявилось, звуть її Катериною Спиридонівною. Приїхала до Львова одразу по війні з чоловіком, який працював на заводі «Львівсільмаш». П'ять років тому той помер, і стара вирішила здавати кімнату. По-перше, додача до пенсії, по-друге, не так сумно,