Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

Непийвода погортав сторінки, повернув Володі документ. Мені здалося, зараз виструнчиться і козирне, як і вимагається від дільничного. Від цієї думки чомусь стало весело, відчув одразу полегшення: біс із ним, Пашкевичем, тут — гарна нова сім'я, двоє щасливих! А лисого все одно зловимо…

Непийвода і Горлов не поділяли мого оптимізму — ми стояли біля будинку Лугової, і обличчя в дільничних були розгублені.

— Що робитимемо? — поцікавився нарешті Горлов.

Я згадав упевненість, з якою сестра Пашкевича казала про Марію-львів'яночку. Вона тримала в руках конверт із зворотною адресою.

Отже, Марія є. А може, була?

— Треба перевірити всіх Марій, які виписалися в Пекарської після січня, — наказав. — І взагалі попитати: а раптом живе без прописки.

— Сьогодні субота, а домові книги в жеках, — заперечив Непийвода.

— Сьогодні й завтра відпочивати.

— А ви?

— А я що?..

— В чужому місті? — засумнівався Горлов. — Пообідали б у мене.

— Чому в тебе? — заперечив Непийвода. — До мене ближче — два квартали, і Катря знаєш які борщі варить!

Мені не хотілося обтяжувати їх: жінки й так скучили, а тут приведуть незнайомого капітана… Рішуче відмовився:

— У мене свої плани, хлопці, побачимось у понеділок. В управлінні.

Планів, власне, не було, та все ж поїхав до управління. Подзвонив додому. Марина одразу, після першого сигналу, схопила трубку, я подихав на мембрану мовчки, Марина негайно збагнула, хто це дихає, бо засміялася тихо й запитала!

— Ну, що там у тебе? Скоро додому?

Я подумав: були б у мене зайві гроші, злітав би в Київ і повернувся ранішнім рейсом у понеділок, але грошей було обмаль, і ніхто б не затвердив такі витрати.

Відповів чесно:

— Не знаю.

— А я скучила за тобою.

Якщо б вона знала, як скучив я! Однак серед чоловіків чомусь не заведено розпатякувати про свої почуття. Одповів:

— Потерпи трохи.

— Люба… — додала вона.

— Звичайно, кохана.

— А ти все в бігах?

У нас не прийнято розмовляти про службові справи, то більше по телефону, однак Марина розуміла мене з півслова.

— У бігах, — відповідаю. І це рівнозначно визнанню, що тупцююся на місці, й невідомо, коли настане прояснення.

— Сашко дзвонив, завтра в театр підемо, — повідомляє Марина.

Я поцікавився, на яку виставу. Ми трохи поговорили про театр, про Сашка Левчука з Сонею, я міг ще говорити й говорити, аби тільки чути Маринин голос, проте розмовляв за рахунок управління, і треба совість мати — з жалем пождав трубку, не знаючи, що робити далі.

Сидір, згадуючи Маринин голос, поки не задзеленчав телефоні. Трубку брати не хотілося, певно ж, не мене викликають, але телефон уперто не здавався, дзвонив і дзвонив, і я нарешті відгукнувся. Почув голос Крушельницького й зрадів: сумно бути одному в чужому місті.

— Непийвода дзвонив, — пояснив Толя свою обізнаність, — казав: пустий номер…

— Так, фортуна одвернулася.

— Фортуна — жінка гарна, ще змилостивиться.

— Гарні жінки вимагають уваги.

— Точно, — ствердив, — і в зв'язку з цим я веду Віру до цирку. До речі, є зайвий квиток.

— Сто років не був у цирку, — зізнався я.

— Виступають повітряні акробатки. Кажуть, неймовірні красуні.

— Для мене зараз найліпша красуня — дресирована мавпа, — рішуче поклав край його легковажності.

— А завтра поїдемо в Карпати, — сказав Крушельницький так, наче це вже давно вирішено. — Шашлики замариновані, й компанія добирається весела. Вишукане товариство, навіть один заслужений артист.

— Співак?

— Драматичний, але хто не співає на природі? У нього репертуар — заслухаєшся. Візьмемо гітару. Я за тобою через годину заїду.

Це мене влаштовувало, ми домовилися зустрітися в готелі.

У цирку, крім повітряних акробаток, виступала група дресированих ведмедів, і одна з ведмедиць звалася Машкою.

Мені тільки в цирку не вистачало Марій, до того ж іще в звірячій подобі, коли ж додати, що це стало предметом Толиних жартів, то в іншого міг би й настрій зіпсуватися. Однак я стоїчно витримав усі його кпини, ми запили їх у буфеті шампанським, і вечір вийшов легким і приємним.

Потім ми пішки дісталися до готелю й розсталися в тому щасливому настрої, коли все видається кращим, ніж є насправді, навіть похмура погода не лякала нас — Толя казав, що вранці, зважаючи на заплановані шашлики, обов'язково розпогодиться.

Він виявився провидцем, цей майор Крушельницький. Уже о сьомій ранку на небі не було ні хмаринки, а о восьмій, коли ми вирушали в дорогу, на міському асфальті лиш де-не-де зосталися калюжі, траса ж була зовсім суха, і двоє наших «Жигулів» легко набрали дозволені дев'яносто кілометрів.

Доїхали до гір за дві години. Тут у знайомого лісника були заготовлені березові дрова. Поки Толя з товаришами лаштували вогнище, я оббіг навколишній ліс і не безрезультатно: приніс півкошика бабок і сироїжок — зробив свій скромний внесок у шашличне буйство і, як виявилось, непоганий внесок, бо гриби зникли із сковорідки через кілька хвилин, а шашлики на шампурах, здавалося, вічно шкварчатимуть над жаром.

Я ніколи не думав, що компанія з дев'яти чоловік може з'їсти стільки м'яса, та подужали — до вечора підмели все і їхали назад розморені повітрям і ситою їжею, я навіть на якусь мить задрімав, притулившись щокою до спинки заднього сидіння: по-моєму, Толя, що розповідав якусь довгу кримінальну історію, не помітив цієї моєї невихованості або удав, що не помітив, — не образився, і ми ще завидно в чудовому настрої повернулися до міста.

Ми з Толею домовилися зустрітися в понеділок о дев’ятій, але в зазначений час я не застав Крушельницького в кабінеті. Чекати довелося хіба що з півгодини. Толя був людиною акуратною, і я