Селяни - Реймонт Владислав
Це було однаково, що змочити в спеку спраглі уста, не давши людині напитись.
Село було велике, самих хат понад п'ятдесят, орної землі величезний шматок, сила худоби, за якою треба доглядати. А скільки їдців біля миски в кожній хаті!
І все це, відколи забрали всіх чоловіків, трималося швидше волею божою, ніж зусиллями людей. Отож не диво, що з кожним днем множились горе, злидні, скарги й турботи.
Все це Рох добре знав, але тільки сьогодні, ходячи з хати до хати, він побачив, яке убозтво панує скрізь.
Мало того, що поля лежали облогом, ніхто не орав, не сіяв, не садив, а якщо де-не-де й копалися в землі, то це була не робота, а дитяча забавка,— на кожному кроці вже були помітні сліди руйнування і занедбаності: тут валилися тини, там крізь дірки в стрісі світилися лати й крокви; зірвані з завіс двері висіли, мов перебиті крила, і раз у раз грюкали в стіни; деякі хати перехнябилися і потребували підпор.
Скрізь навколо хат — смердючі калюжі, грязюка — по коліна, попід стінами так напаскуджено, що й пройти не можна, і на кожному кроці такий занепад, що серце краялось. Часто ревли з голоду корови, коні обростали гноєм — нікому було їх чистити. Навіть забрьохані, як свині, телята блукали без догляду по шляхах, господарський реманент псувався під дощем, плуги точила іржа, у возах поросилися свині. Все, що покосилося, обірвалося, поламалося й упало, вже так і залишалось,— хто ж би мав його підіймати й лагодити? Хто міг хоч трохи запобігти руйнуванню?
Жінки? Та в них, бідолашних, ледве вистачало часу на найпотрібніші справи. От якби повернулися чоловіки, одразу все пішло б інакше! Їх повернення, як спасіння божого, чекали день у день, тільки цією надією й жили. Але чоловіки не поверталися, і ніяк було довідатись, коли ж їх випустять. Тим часом тільки диявол тішився з цього занепаду, чвар та колотнечі, горя й турбот.
Вже сутінки оповили землю, коли Рох вийшов з останньої хати за костьолом, від Голубів, і поплентався до війта, на другий кінець села.
Вітер бушував, навіснів чимраз дужче і так розхитував дерева, що небезпечно було проходити мимо: раз у раз на дорогу падали зламані гілки.
Старий, згорбившись, дибав попід тинами, ледве видний у сірих сутінках, що нагадували товчене скло.
— Якщо до війта йдете, то шукайте у мельника, вдома його немає! — заявила Ягустинка, що з'явилася несподівано, наче з-під землі виросла.
Рох, не кажучи ні слова, звернув до млина. Він не терпів цієї старої пліткарки. Але вона наздогнала його і, задріботівши поруч, зашепотіла майже на вухо:
— Зайдіть до моїх дітей, та й до Філіпки... зайдіть!
— Якщо чимось зможу допомогти, зайду.
— Вони так просили, зайдіть! — благала Ягустинка.
— Гаразд, тільки спершу мені треба з війтом поговорити.
— Спасибі вам!
Вона тремтячими губами припала до його руки.
— Що це ви? — здивувався Рох, бо вони завжди воювали одне з одним.
— Нічого. До кожного приходить така година, коли йому, як собаці загнаній і бездомній, хочеться, щоб його погладила добра рука,— пробурмотіла Ягустинка із слізьми в голосі. Та перш ніж Рох устиг відповісти їй лагідним словом, вона втекла.
Війта й на млині не було, напевно, поїхав із стражниками до міста, так пояснив Роху мельників наймит і запросив його в свою комірчину відпочити. Там уже сиділо чимало ліпецьких жінок і чоловіків з інших сіл, що привезли молоти зерно і чекали своєї черги. Рох залюбки посидів би там довше, та солдатка Тереза одразу ж підсіла до нього і почала несміливо й тихо розпитувати про Матеуша Голуба.
— Ви ж були там, то, певно, і його бачили... Він здоровий? Як себе почуває? Коли його випустять? — запитувала вона, не зважуючись глянути Рохові в очі.
— А як ваш чоловік у війську? Здоровий? Скоро повернеться? — спитав нарешті Рох так само тихо й суворо, пильно дивлячись на неї.
Тереза почервоніла і втекла з комірчини.
А Рох тільки головою похитав, думаючи про це засліплення, і вийшов слідом за Терезою, щоб поговорити з нею, застерегти від гріха. Але, хоча у млині горіли лампочки, він не міг знайти її в пів-мороці, серед борошняної як туман куряви. Терезка, мабуть, сховалася від нього. Млин гуркотів, вода з безупинним плескотом падала на колеса, вітер наче жбурляв величезними мішками в стіни й на дах, і все навколо деренчало й двигтіло, ніби от-от мало завалитися. Рох покинув шукати солдатку й пішов до Причеків та Філіпки.
Тим часом залягала ніч. Серед розгойдуваних вітром дерев де-не-де, мов вовчі очі, мигтіли вогники, і ніч стояла така ясна, що видно було хати, які тонули в садках, і навіть поля вдалині; високе темно-синє небо зовсім очистилося від хмар, тільки подекуди було наче снігом запорошене й на ньому висипало чимраз більше зірок. Але вітер не вщухав, навпаки, дужчав і бушував ще шаленіше.
Він навіснів майже всю ніч, і люди й на мить не могли склепити очей: в хатах страшенно дуло, дерева билися об стіни і стукотіли у вікна; здавалось, вітер от-от зірве з землі все село й понесе його по світу.
Нарешті все вгамувалося. Та тільки-но півні сповістили про світанок і змучені люди задрімали, як над землею розлігся гуркіт грому, кривавими стрічками замиготіли блискавки і ринула злива.
Тільки ранком все заспокоїлося; дощ ущух, з полів повівало теплом; радісно защебетали птахи і, хоча сонце ще не зійшло, в розривах між низькими білястими хмарами яскраво голубіло небо. Все віщувало добру погоду. Та на селі скрізь чулися лемент і плач, бо вітер і гроза наробили стільки шкоди, що й не злічити. На дорогах лежали поламані дерева, шматки стріх, позривані тини; ні пройти, ні проїхати!
У Плошків завалився хлів і подушило всіх гусей. У кожному господарстві скоїлося щось лихе, і на всіх подвір'ях голосили і плакали жінки.
Вийшла і Ганка з хати оглянути своє господарство й перевірити, чи все ціле. Раптом у двір вбігла Сікора.
— Ви хіба не знаєте? У Стаха хата завалилась! Чудо, що їх усіх не повбивало! — гукала вона ще здалека.
— Господи! Мати божа! Ганка обімліла від жаху.
— Я за вами прибігла — вони там зовсім стерялися, плачуть... Накинувши на голову хустку, Ганка мерщій побігла до сестри, а за нею — ціла юрба, бо всі вже знали про нещастя.
І правда, від Стахової хати залишилися тільки стіни, та й ті, здавалося, ще більше похилилися і вгрузли в землю. Стріхи не було, над стінами погойдувалися тільки зламані крокви. Обвалився й комин; від нього залишилось кілька цеглин, що стирчали, як гнилі зуби. Земля навколо була вкрита розкиданою соломою й уламками всякого начиння.
Веронка сиділа біля стіни на звалених докупи речах і, обхопивши руками дітей, голосно ридала.
Кинулась до неї Ганка, оточили сусіди й стали втішати, але вона нічого не бачила, й не чула, й голосила, захлинаючись плачем.
— Ой, сироти мої бідні, сироти нещасні,— зойкала в розпачі, і не одна молодиця, дивлячись на неї, втирала сльози жалю.
— І де ми, нещасні, подінемось? Де голови прихилимо? Куди підемо? — нестямно голосила Веронка, тулячи до себе дітей.
А старий Билиця, згорбившись, блідий, як мрець, все ходив навколо руїн і то зганяв курей докупи, то підкладав жмут сіна прив'язаній до дерева корові, то сідав під стіною і свистів собаці, безтямно витріщаючи на всіх очі. Люди вирішили, що він геть збожеволів.
Раптом всі заворушились, розступились і стали кланятись: у юрбі жінок несподівано з'явився ксьондз.
— Мені Амброжій щойно сказав, яке тут нещастя скоїлось. А де ж Стахова жінка?
Всі відійшли вбік, даючи йому дорогу, а Веронка все плакала й нічого не бачила.
— Веронко! Дивись, їх велебність прийшли,— шепнула Ганка. Аж тоді вона схопилась, побачивши перед собою ксьондза, впала йому в ноги й заридала ще голосніше й жалібніше.
— Не плач, не плач, заспокойся! Що робити, божа воля! Божа воля, кажу! — повторював ксьондз, але був такий схвильований, що й сам крадькома втирав сльози.
— З торбами доведеться нам іти, з торбами, старцювати!
— Ну, ну, не плач, добрі люди не дадуть вам пропасти, і господь допоможе. Нікого з вас не покалічило, га?
— Ні, хвалити бога.
— Справжнє чудо! Могло ж усіх задушити, як гусей у Плошкової!
— Могло й так бути, що ніхто б живий не вибрався! — загомоніли баби, перебиваючи одна одну.
— А худобу не вбило? Худоба, питаю, ціла?
— Бог боронив. У сінях була, а сіни цілі залишились. Ксьондз понюхав тютюн, оглядаючи вогкими очима купу руїн, яка залишилася замість хати: покрівля й стеля завалилися всередину, і крізь вибиті шибки видно було купу дерев'яних уламків і трухлої соломи.
— Щастя ваше... могло б усіх задавити... Ну-ну!
— А нехай би задавило, нехай би нас усіх на смерть убило, то не довелося б на цю руїну дивитися, не дожили б ми до такого нещастя й занепаду! Ох, господи, господи, без усього залишилась я з цими сиротами! Де ж я тепер подінусь? Що робитиму? — Веронка знову заголосила і стала рвати на собі волосся.
Ксьондз, безпорадно розводячи руками, переступав з ноги на ногу.
— Сухіше буде вам стояти! — шепнула одна з жінок, підсунувши до нього уламок дошки, бо він стояв по кісточки в грязюці. Він став на дошку і, нюхаючи тютюн, шукав слова втіхи.
Ганка втішала сестру й батька, а інші юрмились навколо ксьондза, з надією дивлячись на нього.
Підходило чимраз більше жінок і дітей, грязюка так і хлюпала під дерев'яними підошвами, шелестіли тихі стривожені голоси, лунав дитячий плач і вже тихіші схлипування Веронки. На обличчях жінок, ледве видних під низько насунутими хустками, був вираз турботи, похмурої, як небо, що висіло над головами. Не в одної по щоці котилась гаряча сльоза.
Але внутрішньо всі були спокійні й покірливо дивилися на смутну картину руїни. Що вдієш! Божа воля! Якщо брати близько до серця чужі нещастя, не вистачить сил свої стерпіти! Того, що сталось, не зміниш, від долі не втечеш. Так думали всі.
Ксьондз раптом підійшов до Веронки і сказав:
— А найперше богу подякуйте за порятунок!
— Правда! Я хоч порося продам, а на обідню гроші занесу...
— Не треба, сховайте гроші для чогось іншого, я й так після свят молебень відслужу.
Веронка гаряче поцілувала його в руку й навіть у ноги вклонилась за добрість і милосердя. А він благословив її, погладив по голові, а дітей, що тулилися до його колін, пригорнув до себе, як батько.
— Тільки віри не втрачайте, і все буде гаразд.
