Селяни - Реймонт Владислав

Вона палала, як вогненний кущ у хаосі мороку й нічних тіней,— то лунала, наче тяжкі розбурхані хвилі, що рвуть льодові кайдани, то дзвеніла ледве чутним, ніжним і солодким шелестом, мов хвилі нив, що гойдаються на сонці.

І розривалися золоті ланцюги звуків, розліталися за вітром чи, вкриваючись іржею, важко повзли по ланах і вже здавалися лише голосами ночі, безсилим риданням, сирітським покликом, криком переляку й загибелі... І вмирали в могильній тиші.

Але за хвилину, мов сполохані птахи, злітали, рвалися до сонця в шаленому пориві, і серця повнилися могутньою жадобою лету, прагнули зникнути, розпорошитися в усьому, і знов линула пісня, як гімн екстазу, як молитва всієї землі, невмирущий поклик життя.

*******

— Ягусю! — шепнув Антек здивовано, ніби тільки щойно побачив Ягну біля себе.

— Ну, я тут! — відгукнулася вона тихо, із сльозами в голосі. Вони спинилися на стежці, що тяглася вздовж села, за клунями, вже на тому боці, де стояла хата Борини. Ягна раптом заплакала.

— Що тобі?

— Хіба я знаю... Так чогось мені боляче стало, сльози самі ллються. Антек дуже стривожився. Вони присіли біля чиєїсь клуні, на виступі балки, і він пригорнув її до себе, обняв двома руками, а вона, як дитина, припала до його грудей і замислилась. Сльози котилися у неї з очей, мов росинки з квітів. Антек витирав їх то долонею, то рукавом, але вони все текли й текли.

— Боїшся?

— Чого боятися? Ні. Тільки така тиша в мені зростає, наче смерть стоїть за плечима. Так мене щось хапає, так підносить, що вчепилася б я руками за небо і з тими хмарами помчала б хтозна-куди, в далекий світ.

Він нічого не відповів. Обоє мовчали, раптом спохмурнівши,— якась тінь упала на душі, скаламутила ясний спокій, наповнила їх дивною болючою гіркотою. Ще дужче потягло їх одне до одного, ще більше шукали вони одне в одному опори, ще більше прагнуло кожне знайти в серці іншого якийсь невідомий світ.

Війнув вітер, тривожно захиталися дерева, осипаючи їх мокрим снігом. Густі важкі хмари почали раптом розпорошуватися, тікати в різні боки, і тихий переривчастий стогін полинув над снігами.

— Треба додому бігти, пізно вже,— шепнула Ягна, підводячись.

— Не бійся, ще не сплять — на дорозі голоси чути. Напевно, розходяться від Клембів.

— Я цебра залишила в хліві, як доїла. Коли б корови ніг собі не поламали.

Обоє замовкли, бо неподалік залунали чиїсь голоси. Вони швидко стихли, віддаляючись, але десь збоку, наче на тій самій стежці, зарипів сніг, і якась висока тінь майнула так виразно, що Антек і Ягна схопилися.

— Там хтось є... причаївся під тином!

— Ні, це тобі примарилося. Часом від хмар такі тіні біжать. Обоє довго прислухалися, вдивляючись у темряву.

— Ходім на сінник, там спокійніше! — шепнув Антек.

Обоє щохвилини боязко озирались, зупинялись, затаївши подих і прислухаючись, але навколо була мертва тиша. Обережно скрадаючись, вони підійшли до сінника і влізли в глибоку діру, що чорніла біля самої землі.

Знову потемніло навколо, хмари збилися в щільну заслону, бліді відсвіти згасли, ніч склепила очі й замовкла в глибокому сні. Вітер ущух, але тиша стала ще глибшою й тривожнішою — чути було, як тремтять гілки, обвислі під снігом, як далеко-далеко булькоче вода, падаючи на млинові колеса. Через деякий час знову зарипів сніг на стежці — вже тепер добре чути було тихі, обережні, наче вовчі кроки... Якась тінь відокремилася від стіни і, зігнувшись, посувалася по снігу, все наближалася, зростала, зупинялася на мить і знову йшла. От невідомий зайшов за сінник, підповз до самого отвору й довго прислухався...

Потім відповз до перелазу й зник під деревами.

Не минуло й п'яти хвилин, як він знову з'явився, тягнучи за собою величезний оберемок соломи. Зупинився, прислухався і, скочивши до сінника, заткнув діру цим оберемком соломи. Чиркнув сірник,і вогонь вмить побіг по соломі, затріскотів, заблищав тисячею язиків, а через хвилину розгорнувся кривавою завісою, охопивши всю стіну сінника...

Борина, зігнувшись, страшний, як мрець, чекав з вилами в руках.

*******

Антек і Ягна відразу зрозуміли, що діється. Червоні відблиски вогню почали проникати всередину, їдкий дим наповнив яму. Вони з криком схопилися, заметушились, натикаючись на стіни, не знаходячи виходу. Вони збожеволіли від жаху, задихались. Нарешті Антек якимсь чудом наштовхнувся на дошку, що затуляла вхід, уперся в неї щосили і разом з нею вивалився на землю. Раніше ніж він устиг схопитись на ноги, старий кинувся на нього і вдарив вилами, намагаючись проткнути наскрізь, але не влучив. Антек схопився на ноги і, не давши батькові вдарити вдруге, стусонув його кулаком у груди і помчав, не озираючись.

Старий кинувся до сінника, але й Ягни вже там не було, вона тільки майнула мимо і зникла в темряві. Тоді він залементував божевільним, нестямним голосом: "Горить! Горить!" — і забігав навколо з вилами. Вогонь, наче його роздмухував нечистий, охопив уже весь сінник і з сичанням знявся вгору страшним стовпом полум'я й диму.

Став збігатися народ, у селі залунали крики, хтось ударив на сполох, і тривога охопила всіх, а заграва зростала, вогонь червоною плахтою кидався в усі боки і бризкав дощем іскор на всі будівлі, на все село.

XII

Що діялося в Ліпцях після тієї пам'ятної ночі, це й найбільшому розумникові нелегко було запам'ятати й розказати. Село зашуміло, наче мурашник, коли який-небудь пустун копне його палицею.

Ледве тільки розвиднілось і люди встигли протерти очі, як усі поспішили на пожарище. Дехто вже дорогою дочитував молитву і мчав чимдуж, як на ярмарок.

День настав хмарний, такий імлистий, що навколо сіріло, мов на світанні, хоча вже наближалось до полудня. Сніг падав мокрими пластівцями, запинаючи все навколо широкою мокрою рядниною. Але ніхто не зважав на негоду, звідусюди сходилися на пожарище люди і стояли тут годинами, стиха розмовляючи про вчорашнє та пильнуючи, щоб почути щось новеньке.

Галас знявся чималий, народу збиралося чимраз більше — вже й біля тину юрмилися купками, і на подвір'ї було повно, а найбільше купчились біля сінника. Аж червоно було на снігу від жіночих спідниць.

Сінник згорів дотла і розвалився, тільки два стовпи стирчали, обвуглені, як головешки. На хлівах і повітці покрівлі були зірвані до самих бантин, а вся стежка й навколишнє поле засипані попелом, обгорілими дранками, обвугленими трісками.

Сніг ішов без упину й поступово вкривав усе, але місцями танув від тліючих жарин. Часом з розкиданого навколо сіна виривалися струмочки чорного диму, спалахував блідий тріскучий вогник — і відразу ж cеляни кидалися до нього з баграми, затоптували чобітьми, били палицями, засипали снігом.

Вони саме розгребли одну таку палаючу купу, коли раптом хтось,— здається, Клембів син — зачепив багром обгорілу ганчірку і високо підняв її.

— Ягусина хустка! — глумливо крикнула Козлова, бо всі вже знали, що трапилося вчора.

— Порийтеся-но ще, хлопці, може, знайдете там і штани.

— Ні, штани на ньому залишилися, хіба що він їх дорогою загубив.

— Дівки вже шукали, та їх хтось випередив.

— Щоб Ганці віднести! — говорили жінки, регочучи.

— Тихо ви, сороки! Для розваги, чи що, сюди збіглись, глумитися з чужого нещастя! — гримнув обурений солтис.— Додому, жіноцтво, чуєте! Чого тут стоїте? Досить уже намололи язиками!

Він почав їх розганяти.

— Ви нас не займайте! Пильнуйте своєї справи, якщо на те поставлені! — гукнула Козлова з такою люттю, що солтис лише глянув на неї, плюнув і пішов у двір. З жінок ніхто і з місця не рушив. Вони ногами присували до себе хустку, розглядали її і про щось тихо й погрозливо говорили.

— Таку кочергою треба з села гнати, як відьму,— голосно сказала Кобусєва.

— Правда! Це ж через неї все, через неї! — підтримала її Сікора.

— Звісно! Ще бог нас боронить, бо ж усе село могло піти димом! — шепнула Соха.

— Чудо, справжнє чудо!

— Вітру не було, та й вчасно помітили.

— А цікаво, хто це на сполох ударив? Адже всі на селі вже спали.

— Кажуть, наче ведмежатники йшли з корчми і перші побачили.

— Любі ви мої! Їх сам Борина на сіннику спіймав і ледве встиг вигнати, аж тут вогонь і спалахнув. Я ще вчора в Клембів, коли вони разом вийшли, подумала: тут щось буде.

— Видно, він давно вже їх підстерігав!

— Ну, ще б пак! Каже мій хлопець, що вчора старий весь час ходив по вулиці перед Клембовою хатою. Підглядав за ними,— буркнула Кобусєва.

— Не інакше, як це Артек по злобі підпалив!

— Хіба ж він не грозив так зробити?

— Все село про це знає.

— Мусило так скінчитися, мусило,— під'юджувала Козлова.

А в іншій групі старших жінок шепотілися про те ж саме, але тихше й поважніше.

— Чули, старий так побив Ягну, що вона хвора лежить у матері.

— Еге ж! Він ще до світанку її вигнав і скриню викинув їй вслід, і всю одежу,— сказала Бальцеркова, яка досі мовчала.

— Не меліть казна-чого! Я щойно була в них у хаті, скриня стоїть на своєму місці,— втрутилася Плошкова. І додала голосніше: — Та я ж іще на їхньому весіллі казала, що так скінчиться.

— Що діється, Ісусе, що діється! — простогнала Соха, хапаючись за голову.

— Пхе! Заберуть його в тюрму, тільки й того.

— Так йому й треба. Адже все село могло згоріти!

— Я вже спала міцно, аж тут Лука, що з ведмежатниками ходив,— як застукотить у вікно та як закричить: "Горить!" Ісусе, Маріє! У вікнах червоно, наче хто жаринами шибки засипав... З переляку мені руки-ноги відібрало... Коли вже на сполох б'ють, і люди кричать...— розповідала Плошкова.

— Тільки-но сказали, що в Борини горить, мені відразу на думку спало, що це Антекове діло,— перебила її інша жінка.

— Тихо! Кажете так, наче на власні очі бачили.

— Бачити не бачила, а всі так кажуть.

— Ягустинка ще на масниці скрізь дзвонила про це!

— Не інакше, як закують його і в тюрму повезуть.

— Нічого йому не зроблять! Бачив хто? Є на це свідки? — втрутилася Бальцеркова, велика сутяга, яка добре знала закони.

— Адже старий спіймав його на місці.

— Спіймати — спіймав, але на чомусь іншому. Та хоч би він і бачив, як той підпалював, свідчити він не може, бо вони з Антеком ворогували.

— Це вже справа суду — не наша. А хто винен перед богом і людьми, як не ця сука Ягна? — сердито й голосно сказала Бальцеркова.

— Правда! Правда! Такий сором, такий гріх! — зашепотілися жінки, тісніше збившися в купу, і давай одна поперед одної згадувати Ягнині гріхи.

Вони говорили чимраз голосніше, лаяли Ягну дедалі завзятіше, розповідали те, що було, чого й не було,— все, що коли-небудь про неї чули або й самі вигадали.