Селяни - Реймонт Владислав
На те місце... пам'ятаєш, Ягусь?
Ягна навіть відвернулась — так спалахнуло її обличчя.
— Не згадуй, соромно!..— Вона геть знітилась.
— Приходь, Ягусь, я хоч і до півночі чекатиму.
— Чекай...— Вона раптом повернулась до нього спиною і побігла в поле.
Антек жадібно дивився їй услід, і така жага спалахнула в ньому, таким вогнем збурилась кров, що він ладен був бігти й оволодіти нею на очах у всіх... Ледве опанував себе.
"Ні, це мене від спеки так розібрало!"— подумав Антек, швидкої роздягаючись, щоб скупатися в річці.
Трохи прохолодившись, він став міркувати:
"Людина безсила! Її, як вітер кострицю, бозна-куди занести може!"
Йому стало соромно, він озирнувся навкруги, чи не бачив його хто з Ягною, і став згадувати все, що йому про неї розповідали.
"Ось яка ти, ягідко, ось яка!"— думав він із зневагою і ніби з жахом, але одразу ж зупинився під якимсь деревом, заплющивши очі, бо перед ним, як жива, стояла Ягна в усій своїй чарівній вроді.
— Іншої такої в усьому світі немає! — зойкнув він, і йому страшенно захотілося ще раз побачити її, ще раз обняти, пригорнути до грудей і пити щастя з цих червоних уст, упитися тим солодким медом на смерть...
— Востаннє, Ягусю! Тільки один-єдиний раз іще! — благав він пошепки, наче вона була поруч. Довго потім протирав він очі й оглядався навколо, поки прийшов до тями.
Пішов знову до кузні. Міхал був сам і вже узявся лагодити йог плуг.
— А витримає твій віз таку вагу? — спитав він.
— Аби було що класти!
— Якщо я обіцяв, то так і буде!
Антек почав писати на дверях крейдою та обчислювати.
— Я ще до жнив зароблю триста злотих! — мовив він радісно.
— Якраз вистачило б на твою справу в суді! — недбало кинув коваль.
Антек одразу ж насупився, очі в нього похмуро блиснули.
— Та мені ще справа! Як згадаю, все з рук падає, і навіть жити не хочеться.
— Воно й не диво... Одного я зрозуміти не можу: чому ти ніякого порятунку не шукаєш?
— Що ж я можу зробити?
— А зробити щось треба! Невже під ніж іти, мов теля до різника?
— Головою муру не проб'єш! — Антек сумно зітхнув.
Міхал завзято кував, а Антека обсіли тривожні, болючі думки. Він навіть змінювався на обличчі, часом схоплювався з місця і безпорадно оглядався на всі боки. А коваль дав йому вдосталь намучитись, нишком стежачи за ним хитрими очима, і нарешті сказав тихо:
— От Казимєж з Модліци зумів урятуватися...
— Це той, що втік до Америки?
— Той самий. Розумний, шельма, пронюхав, що на нього чекає...
— Та хіба довели, що він убив стражника?
— Він не чекав, поки доведуть! Хіба він дурний, щоб у тюрмі гнити.
— Йому легко було втекти — нежонатий!
— Кому рятуватися треба, той ні на що не зважає. Я тебе не умовлятиму, щоб ти не подумав, наче маю в цьому свій розрахунок. Я тільки пояснюю тобі, як робили інші. А ти роби як знаєш. От повернувся ж на свята з тюрми Войтек Гайда. Десять років — ще не все життя, можна витримати.
— Десять років! Господи! — простогнав Антек, хапаючись за голову.
— Так, саме стільки він відбув на каторзі. Чималий час!
— Я ладен все стерпіти, тільки не тюрму. Господи, тільки кілька місяців просидів, а мало не збожеволів!
— А за якихось три тижні був би ти вже за морем — от нехай Янкель скаже.
— Так далеко їхати... Все покинути, залишити дім, дітей... землю, село, і в таку далеч... назавжди! — з жахом белькотів Антек.
— Стільки людей поїхало туди з власної волі, і нікому на думку не спадає повертатися в тутешній рай.
— Мені навіть подумати про це страшно!
— А ти подивися на Войтека та послухай, що він розповідає про каторгу, тобі ще страшніше стане. Чоловікові несповна сорок років, а він увесь посивів, згорбився, кров'ю кашляє і ледве ноги волочить. От-от богові душу віддасть... Але що там говорити — у тебе свій розум є, сам розміркуєш.
Коваль вчасно замовк, розуміючи, що посіяв тривогу в Антековому серці, а решту зробить час. Він уже заздалегідь радів наслідкам і, полагодивши плуг, сказав весело:
— Ну, тепер побіжу до купців, а ти рихтуй назавтра воза — возитимеш ліс. Не суши голови тим судом! Що буде, те буде, а буде те, що бог дасть! Увечері зайду до тебе.
Але Антекові не так легко було забути цю розмову. Він проковтнув дружні поради коваля, мов риба гачок з приманкою, і тепер цей гачокі розривав йому нутрощі, не давав дихати. Тягар болючих думок наліг на нього, він ледве ступав, ніби його спутали.
— Десять років! Десять років,— бурмотів він, ціпеніючи від жаху. Смеркало, люди поверталися з поля, на подвір'ї знялася метушня.
Вітек пригнав череду, і жінки готувалися доїти, поралися біля худоби, в селі чути було вечірній гомін і верещання дітей, що купалися в ставку.
Антек викотив воза за клуню, щоб оглянути й приготувати на ранок, але після розмови з ковалем йому нічого не хотілося робити, і він гукнув Петрекові, що напував біля криниці коней:
— Нашмаруй воза та подивись, щоб був справний, від завтра возитимеш дерево на тартак.
Петрек сердито вилаявся — йому не до смаку була така робота.
— Заткни пельку й роби, що тобі наказують! Ганусь, дай коням три мірки вівса, а ти, Петреку, принеси їм конюшини з поля, нехай підгодуються.
Ганка спробувала його розпитати, але він буркнув у відповідь щось незрозуміле і, покрутившись на подвір'ї, пішов до Матеуша, з яким вони тепер були великі приятелі.
Матеуш щойно повернувся з роботи і, сидячи на призьбі, їв кисляк, щоб трохи прохолодитися.
Звідкілясь, здається з саду, долинав тихий, жалібний плач.
— Це хто там реве?
— Настуся. Ніяк не втямлю, що з ними робити. Оклик був, весілля призначене на неділю, а Домінікова вчора переказала солтисом, що господарство все на неї записане, і вона Шимекові не дасть смужки землі і в хату його не пустить. І зробить так неодмінно — знаю я те собаче поріддя!
— А Шимек що на це?
— Шимек? Як сів уранці в саду, так і досі сидить, мов пень, і навіть Настусі ні слова не відповідає. Я вже боюся, щоб не збожеволів.
— Шимеку! — гукнув він у сад.— Іди-но сюди! Борина прийшов, може, він що-небудь порадить.
Шимек з'явився за хвилину і сів на призьбі, ні з ким не вітаючись. І Він за цей час схуд, висох, мов осикова дошка. Але очі його горіли, І на змарнілім обличчі був вираз твердої рішучості.
— Ну, що ж ти надумав? — лагідно спитав Матеуш.
— А те, що візьму сокиру й зарубаю її, як собаку.
— Ну, ці дурниці залиш для корчми!
— Богом клянусь, уб'ю! А що ж мені робити, що? Землю батькову вона мені не віддає, з хати жене і грішми мою частку сплатити не хоче. Що ж мені робити? Де я, сирота, подінусь, де? Щоб рідна мати так сина кривдила! — простогнав Шимек, витираючи рукавом сльози, але відразу ж схопився і гукнув:— Не відступлюся від свого, грім тебе побий! У тюрмі згнию, а їй не подарую!
Його заспокоїли, та він сидів похмурий і такий лихий, що навіть не відповідав на плаксивий шепіт Настусі. Матеуш і Антек стали радитися, як би йому допомогти, але нічого не могли надумати — хіба Домінікову приборкаєш? Нарешті Настуся відвела брата вбік і стала щось йому говорити.
— Диви-но! Жінка, а як мудро розміркувала! — радісно скрикнув Матеуш, повертаючись на місце.— Вона каже, що треба купити в пана на Підліссі моргів шість землі на виплат. Що, добре надумала? А матері можна дулю показати, нехай казиться...
— Звісно, порада добра, не гірша всякої іншої, а тільки гроші де?
— У Настки є тисяча злотих, на завдаток вистачить.
— Ну, а де ж хата, худоба, реманент, зерно для посіву?
— Де? А ось тут! Тут! — несподівано гукнув Шимек, схопившись і простягаючи вперед стиснуті кулаки.
— Гм... Сказати легко, та чи подужаєш? — недовірливо буркнув Антек.
— Дайте тільки землю, тоді побачите! — сказав Шимек твердо.
— Ну, тоді нічого й міркувати. Іди до пана й купуй.
— Почекай, Антеку, треба з думками зібратись.
— Побачите, як я дам собі раду! — швидко заговорив Шимек.— Хто в матері орав? Хто сіяв? Хто жав? Тільки я! Погано, чи що, поля обробляв? Хіба я нероба якийсь? Нехай усе село скаже, нехай мати посвідчить! Дайте тільки землю, допоможіть, брати рідні, а я за це до самої смерті вам вдячний буду. Допоможіть тільки, люди добрі! Підтримайте! — казав він, то сміючись, то плачучи, наче сп'янілий від радісної надії.
Коли він трохи заспокоївся, всі гуртом почали обмірковувати цей задум.
— Тільки б пан згодився дати на виплат,— зітхнула Настка.
— Ми з Матеушем поручимося за Шимека, тоді, думаю, дасть. Настуся була так зворушена Антековою добрістю, що мало не кинулась цілувати йому руки.
— Я сам чимало горя зазнав, тож розумію, як воно іншим! — промовив Антек тихо й підвівся, збираючись іти. Вже зовсім стемніло, тільки небо ще ясніло та на заході догоряла вечірня заграва.
Антек постояв біля ставу, вагаючись, куди йти,— і за хвилину рушив додому.
Але йшов він поволі, наче з примусу, й весь час зупинявся поговорити із знайомими. На вулиці було повно людей, бігали діти. З-за тинів дзвеніли пісні, десь ґелґотіли злякані гуси, біля млина верещали, купаючись, хлоп'ята, на тому березі ставу лаялись якісь жінки, десь пронизливо вищала сопілка.
Хоч Антек і не поспішав, і залюбки зупинявся дорогою, кінець кінцем він опинився біля своєї хати. Крізь відчинені вікна з хати падало світло, на призьбі плакала дитина, а надворі лунав верескливий Ганчин голос і час від часу чути було, як сердито огризалася Юзька.
Антек знову зупинився, вагаючись, а коли Лапа радісно заскавчав і став кидатись йому на груди, він з несподіваним роздратуванням штурхнув його ногою і повернув назад. Дійшов до стежки, що вела до плебанії, прошмигнув повз будинок органіста так тихо, що навіть собаки його не почули, і вийшов за ксьондзів сад, на широку межу між ксьондзовими та Клембовими полями.
Його вкрила густа тінь рясно порослих тут дерев.
Місячний серп уже повис на потемнілому небі, і зорі мерехтіли чимраз яскравіше. Наставав вечір, росяний, дуже теплий, справжній літній вечір. В житі підпадьомкали перепілки, на далеких луках кричав, наче в бочку, бугай, а над полями стояла запашна тиша.
Ягуся все не йшла. Неподалік від Антека межею походжав у білій сутані, з непокритою головою ксьондз. Він поринув у молитву й наче не помічав, що його коні, які паслися на голім, витоптанім перелозі, перейшли за межу й жадібно скубуть Клембову густу, як ліс, конюшину, що була вже вкрита цвітом.
Ксьондз походжав, бурмотів молитви, позирав на зорі і, час від часу зупиняючись, насторожено дослухався: як тільки з села долинав який-небудь рух, він поспіхом повертав назад і удавано сердито гукав на коней:
— Куди поліз, Сивко? У Клембову конюшину, га? Бачили ви їх, негідників! Сподобалося чуже? А батогом по ногах не хочете? Ну, кажу, батогом?! — суворо гримав він.
Але коні так смачно хрупали конюшину, що в ксьондза не вистачало духу гнати їх з чужого поля.
