Селяни - Реймонт Владислав

Та хіба міг він здолати себе, задушити радість життя, що розгорілась яскравим полум'ям?

Адже він був знову на землі батьків і дідів, серед своїх — отож не диво, що радість сповнювала його, і кожне биття серця могутньо і переможно лунало на весь світ: "Я знову тут! І тут залишусь!" Він увесь напружився, готовий вступити у це нове життя, яке пройшов уже його батько, пройшли діди й прадіди, він так само, як вони, підставляв плечі, щоб узяти на себе тягар щоденної праці й нести його невтомно і безстрашно, аж поки Пйотрась у свою чергу не заступить його.

"Так уже воно має бути! Молодий за старим, син за батьком, завжди, поки на це твоя воля, господи милосердний",— думав він суворо.

Підпер руками обважнілу голову, але вона хилилася чимраз нижче під тягарем усяких думок і спогадів, і голос, суворий і караючий, голос сумління, говорив йому гірку, болючу правду, а він покірно схилявся, визнаючи всі свої гріхи й провини. Тяжка була йому ця сповідь, нелегко було каятитсь, але він поборов гордість, поборов у собі самолюбство й пиху, безжально й тверезо зважив усе своє життя. Кожен свій вчинок зрозумів він тепер до кінця, розбирав його, судив сам себе і виносив суворий вирок.

"Дурний я був — от що! На світі все має йти своїм порядком. Так, мудро говорив батько: "Коли всі їдуть в один бік, лихо тому, хто з воза впаде,— потрапить під колеса! Коня пішки не доженеш". Так, видно, кожній людині доводиться до всього доходити своїм розумом! І багатьом це дорого коштує!"— сумно міркував Антек, і гірка усмішка блукала у нього на губах.

Від лісу долинув стук калатал і рев худоби, що поверталася додому.

Антек підняв Пйотрася й пішов узбіччям тополевої дороги, пропускаючи череду, що верталась з лісових пасовиськ.

Курява здіймалася з-під копит і хмарою линула вище тополь. У цьому почервонілому від вечірнього проміння тумані похитувались великі рогаті голови, вівці час від часу збивалися докупи — їх зганяли собаки, не даючи звернути в придорожнє жито. Рохкали під ударами батогів свині, телята з муканням шукали загублених матерів. Кілька пастухів їхали верхи, інші йшли пішки, ляскаючи батогами, перемовляючись та погукуючи. Іноді хтось заспівував пісню так голосно, що озивалася луна.

Всі вони вже обігнали Антека, коли його побачив Вітек і підбіг привітатися й поцілувати руку.

— А ти он як виріс! — ласкаво сказав йому Антек.

— Виріс, правда: ті штани, що мені дали восени, вже до колін!

— Не журись, господиня дасть тобі нові. А що, коровам на вигоні трави вистачає?

— Де там! Уся вигоріла! Якби господиня не давала їм удома сіна, в них молоко зовсім пропало б... Дайте-но мені Пйотрася, я його трохи покатаю на коні!

— Не можна, може не втриматися і впасти!

— Та хіба мало я його катав! Я ж буду його тримати, не бійтеся! Дайте, малому аж кортить на коня сісти!

Він узяв Пйотрася й посадив на стару шкапу, яка чвалала, похнюпивши голову. Хлопчик вчепився рученятами в гриву і, молотячи коня голими п'ятами по боках, радісно погукував.

— Ач, який молодець! Синок ти мій любий! — прошепотів Антек, він звернув у поле і межами пішов до шляху, який тягнувся за клунями.

Сонце щойно зайшло, і небо було золоте, а місцями блідо-зелене. Вітер ущух, колосся важко хилилося до землі, в поле по вечірній росі долинав із села гамір і віддалений спів.

Антек пішов поволі, наче схиляючись під тягарем спогадів — думав про Ягусю, бачив перед собою її блакитні очі й блискучі зуби між пухкими червоними губами, які дихали, здавалося, так близько, що він навіть здригався і зупинявся. Вона стояла перед ним, мов жива, і він протирав очі, гнав її з пам'яті, але вона, мов на злість, ішла поруч, пригорнувшись, як бувало, і так само, як тоді, віяло від неї палкою пристрастю, від якої кров шугала йому в голову.

"А може й добре, що Ганка вигнала її з дому! Мов скабка, сидить вона в мені, мов болюча скабка... Ну, що було, того не повернеш!"— Він зітхнув, дивуючись, чому так боляче стискається серце.

"Ні, не можна! — гостро сказав він собі, випростуючись.— Минулося собаче весілля!"

Він увійшов уже на своє подвір'я — там було людно й гамірно, всі докінчували звичайні вечірні роботи. Юзька доїла біля хліва корів і пискливо виспівувала, а Ганка біля хати місила тісто на галушки.

Антек поговорив з Петреком, коли той напував коней, і зайшов на батькову половину. За ним одразу ж прибігла туди Ганка.

— Треба буде все поприбирати, і перейдемо сюди. Вапно у нас є?

— Є, я на ярмарку купила. Завтра ж покличу Стаха, він побілить. Звісно, тут нам вигідніше буде!

Антек зазирав у всі кутки, про щось міркуючи.

— У полі був? — спитала Ганка несміливо.

— Був. Усе добре, Ганусь, я й сам би краще не розпорядився. Вона густо зашарілася від радості.

— Тільки Петрек оцей — йому свині пасти, а не поле обробляти! Паскудник!

— Хіба я не бачу? Я навіть розпитувала вже про нового наймита.

— Дарма, я його швидко до рук приберу, а як не слухатиметься — вижену під усі чотири вітри!

Ганка хотіла ще щось сказати, але, почувши крик дітей, побігла до них, а Антек вийшов на подвір'я. Він пильно оглядав усе, і обличчя в нього було таке суворе, що хоч він лише коли-не-коли кидав якесь слово, Петрек аж терпнув від страху. А Вітек блукав десь за хлівом, щоб не навертатися господареві на очі.

Юзька доїла вже третю корову і співала дедалі голосніше:

Стій, Сивулю, не брикай!

Молочка мені давай!

— Горлаєш, наче з тебе шкуру деруть,— нагримав на неї Антек. Юзька замовкла. Але вона була дівчинка горда і вперта і зараз же заспівала знову, тільки вже тихше і наче боязко:

Вже тебе і мати просить

Молочка нам дати досить.

Стій, Сивулю, стій!

— Ти б перестала горлати — хазяїн удома! — суворо сказала їй Ганка, яка принесла пійло для останньої корови.— Хутко, хутко він усіх вас примусить слухатись!

Антек узяв у неї з рук цебро і, підставляючи його корові, сказав із сміхом:

— Горлай, Юзю, горлай! Пацюки з хати швидше повтікають.

— Що схочу, те й робитиму! — зухвало відповіла Юзька, та коли вони відійшли, відразу принишкла і тільки поглядала скоса на брата та шморгала носом.

Ганка поралася біля свиней, тягаючи їм важкі цебра з кормом, але Антек пожалів її й сказав:

— Нехай хлопці носять, тобі, я бачу, не під силу. От почекай, візьму тобі наймичку, бо Ягустинка допоможе стільки, як кіт наплаче. Де це вона сьогодні?

— До дітей побігла, хоче з ними миритися. Авжеж, наймичка була б потрібна, та витрати великі! Я й сама, звісно, можу впоратись, але, як хочеш, твоя воля! — Вона мало не цілувала йому руки від надмірної вдячності, але тільки сказала весело:

— А тоді можна було б і гусей більше розвести та ще одного кабанця відгодувати на продаж!

— Господарі ми тепер, то треба робити все як годиться в господарів, як за батька й діда! — помовчавши, сказав Антек.

Після вечері вийшов посидіти біля хати. Стали сходитися знайомі й друзі, віталися, раділи його поверненню. Прийшли Матеуш і Гжеля, Стах Плошка, Клемб із сином, двоюрідний Антеків брат Адам та інші.

— Чекали ми тебе, мов каня дощу,— мовив Гжеля.

— Що вдієш, тримали мене й тримали! Ніяк видертися було від цих вовків.

Всі посідали на призьбі, у темряві, тільки Рох сидів під вікном, у широкій смузі світла, що падала з кімнати в садок.

Вечір був теплий, тихий і зоряний, між деревами поблискували світлячки. Часом плескотів став, наче зітхав, і скрізь біля хат сиділи люди, розкошуючи прохолодою.

Антек став розпитувати про всяку всячину, але Рох перебив його:

— А знаєте, начальство наказало не пізніше як за два тижні скликати збори й затвердити школу.

— Нам що до цього, нехай батьки вирішують! — вихопився був Стах Плошка, але Гжеля Напався на нього:

— Це найлегше — звалювати все на батьків, а самому вилежуватись догори черева! У нас на селі через те таке й діється, що молодим до всього байдуже.

— Нехай віддадуть мені господарство, тоді я буду всім клопотатися.

Спалахнула завзята суперечка, але втрутився Антек:

— Нічого й казати — школа в Ліпцях потрібна! Але не така, яку начальство нам нав'язує. На цю не можна давати ні гроша.

Його підтримав Рох і став підмовляти селян не давати грошей на школу.

— Ви ухвалите платити по злотому, а потім вам по карбованцю накажуть доплатити... Пам'ятаєте, як тоді було, коли будинок для суду будували? Там дехто добре поживився вашими грішми, чимале черево відростив.

— Вже я подбаю, щоб громада грошей не дала! — шепнув Гжеля Рохові, підсівши до нього. А Рох відвів його вбік, передав якісь книжки й листки і тихо, серйозно пояснював йому щось.

Інші поговорили ще про те, про се, але якось мляво. Навіть Матеуш був сьогодні невеселий, говорив мало й уважно придивлявся до Антека.

Збиралися вже розходитись,— адже завтра треба було вдосвіта ставати до роботи — аж тут прибіг коваль. Він щойно повернувся з маєтку і лаяв селян на всі заставки.

— Що це тебе знову вкусило? — визирнувши з вікна, спитала Ганка.

— Соромно казати, які бовдури наші хлопи! Пан з ними, як з людьми, говорить, як з господарями, а вони, мов ті хлопчиська, що гусей пасуть. Вже домовилися з паном, і всі, здавалося,згодні були, а як довелося підписувати — то один чухає голову і бурмоче: "А я знаю...", другий каже: "Я в своєї жінки спитаю", третій починає канючити, щоб йому ще сусідню луку дали. Що з таким людом удієш? Пан так розсердився, що й слухати не хоче про те, щоб миритися. Наказав навіть не пускати ліпецької худоби в ліс пастися, а хто пожене її туди, того штрафувати.

Несподівана звістка стривожила всіх. Лаяли винних, сперечалися між собою дедалі дужче. Нарешті Матеуш сказав сумно:

— А все через те, що люди в нас темні, дурні, мов барани, і нікому їх напоумити.

— Хіба мало Міхал розтлумачував кожному?

— Що Міхал! Він своєї вигоди пантрує і з паном завжди заодно — от люд йому й не вірить. Слухати слухають, а йти за ним не хочуть.

Коваль схопився і став запально доводити, що він дбає тільки про село і ладен навіть своїм поступитися, аби тільки допомогти селянам помиритися з поміщиком.

— Хоч у костьолі присягай — і тоді тобі не повірять! — буркнув Матеуш.

— Ну, то нехай хтось інший спробує, побачимо, чи зуміє! — гукнув коваль.

— Ясна річ, за це має взятися хтось інший.

— Але хто? Може, ксьондз? Або мельник?..— залунали насмішкуваті голоси.

— Хто? Антек Борина! А якщо й він не напоумить наших старих, то треба тоді плюнути на всю цю затію.

— Та ви що? Хто мене послухає? — зніяковіло пробурмотів Антек.

— Розуму тобі не позичати, на селі ти тепер перший господар — всі тебе послухають.

— Правда! Правильно! Тільки ти! Підемо за тобою! — загомоніли навколо.