Селяни - Реймонт Владислав
Він зовсім уже був задрімав, аж тут на дорозі загуркотів чийсь віз.
"Це органістів наймит на тартак ліс возить",— подумав Антек, піднявши обважнілу голову, і знову впав на траву, та не заснув, бо поруч хтось гукнув: "Слава Йсу!"
Це халупниці одна за одною виходили з лісу з в'язками хмизу на спинах, а позаду всіх пленталась Ягустинка, зігнувшись під тягарем мало не до землі.
— Відпочиньте, у вас очі вже мало на лоба не лізуть!
Вона сіла поряд, спершись в'язкою об дерево й важко дихаючи.
— Не під силу вам така робота! — сказав Антек співчутливо.
— Авжеж, геть з сил вибилася.
— Петреку, раз коло разу клади гній, раз коло разу! — гукнув Антек наймитові.— А чого ж вам ніхто не допоможе?
Ягустинка тільки скривилась і відвела хворі, почервонілі очі.
— Змарніли ви чогось. І не впізнати вас!
— І кремінь під молотом кришиться,— зітхнула Ягустинка, опустивши голову.— Нужда точить людину швидше, ніж іржа залізо.
— Цього року й господарям тяжко у переднівок.
— Хто саму лободу з висівками їсть, тому ви про те, як бідують господарі, не розповідайте!
— Бійтеся бога, чого ж ви мовчали? Заскочте ввечері, знайдеться ще для вас якийсь корець картоплі. У жнива відробите.
Ягустинка заплакала й не могла вимовити навіть слова подяки.
— А може, Ганка для вас ще щось знайде,— додав Антек ласкаво.
— Якби не Ганка, ми б давно поздихали,— зашепотіла Ягустинка крізь сльози.— Звісно, відроблю, коли тільки скажете, спасибі вам! Що я? Старе сміття, до голоду мені не звикати... А от як малюки мої рідні запищать: "Бабулю, їсти!"— і нічим їм голодні роти заткнути, то, кажу вам, я б руки собі відрубала або вівтар пограбувала та до корчмаря віднесла б, аби тільки їх нагодувати!
— То ви знову з дітьми живете?
— Таж я їхня мати... Як покинути їх у такій біді? Цього літа на них всяке лихо валиться. Корова здохла, картопля погнила, навіть на садіння довелося купувати... А тоді ще й вітер клуню завалив, а невістка після останніх пологів тяжко хворіє, і господарство залишене напризволяще.
— Ще б пак, коли Войтек ваш тільки й винюхує, де горілкою пахне, та до корчми квапиться.
— Випивав він часом з горя, тільки з горя, а відколи одержав у лісі роботу, він до Янкеля й не зазирає,— це вам кожен скаже! — із запалом заступилась за сина Ягустинка.— Біднякові кожну чарочку лічать! Надто вже господь бог розходився!.. І чого так нападатися на одного дурного хлопа! За що? Що він поганого зробив? — бурмотіла вона, запитливо підіймаючи до неба грізні докірливі
— А ви самі хіба мало їх проклинали? — сказав Антек суворо.
— Стане господь бог слухати дурне пащекування! Та якби й став...— у голосі її забриніла тривога.— Адже коли матір навіть і проклинає дітей, в серці вона їм зла не бажає, ні! Чого зопалу не скажеш!
— А що, Войтек віддав уже луку в оренду?
— Мельник поклав був за неї цілу тисячу злотих, та я заборонила здавати. Що тому вовчиську потрапить у пазури, сам чорт у нього не видере! Може, ще хто інший трапиться, у кого гроші є...
— Лука добра, не менш як два укоси на рік! Ех, якби в мене були зайві гроші! — зітхнув Антек, облизуючись, мов кіт на молоко.
— Її ще Мацей хотів купити, бо вона якраз поряд з Ягусиним полем.
Антек здригнувся, почувши це ім'я, й лише за кілька хвилин запитав, ніби знехотя, блукаючи поглядом по далеких полях:
— А що там у Домінікової чути?
Але Ягустинка бачила його наскрізь. Усміх пробіг по її зів'ялих губах, очі заіскрились, і, присунувшись ближче, вона з жалем сказала:
— А що? Пекло, та й годі! В хаті, мов після похорону, аж серце мліє від туги. Нізвідки ні допомоги, ні розради. Вони очі виплакали, чекаючи, поки бог зглянеться над ними. А вже найбільше Ягуся...
І мов пряжу стала розмотувати, розповідаючи про Ягусю, про її нещастя, смутки й самотність. Говорила гаряче, підлещуючись до Антека і силкуючись бодай щось випитати в нього, але він уперто мовчав: його раптом охопила нестерпна туга.
На щастя, повернулася Юзька з повним фартухом чорниць, насипала йому ягід у шапку і, зібравши горщики, чимдуж побігла додому.
А Ягустинка, не дочекавшись від Антека й слова, стала підводитись, стогнучи.
— Почекайте! Петреку, підвези її! — коротко кинув Антек і знову взявся за плуг. Деякий час він терпляче краяв тверду, наче запечену, землю, хилився, як віл у ярмі, весь поринувши в роботу, але туги згнітити не міг. День здавався йому надто довгим, він частенько позирав на сонце і нетерплячим поглядом міряв поле — залишалося ще зорати чималий шмат. І він дедалі більше злостився та, невідомо чому, шмагав коней і гостро погукував на жінок, щоб вони швидше рухались. Щось його так мучило, що не сила вже було стерпіти, а в голові снувалися думки, від яких очі застеляло туманом і плуг чимраз частіше вислизав з рук, зачіпаючи за камені, а під лісом так глибоко угризся під якийсь корінь, що відірвався леміш.
Орати далі було ніяк. Антек поставив плуг на полозки і, запрягши коня, поїхав додому взяти новий плуг.
В хаті нікого не було, все валялося розкидане, запорошене борошном, а Ганка лаялася з кимось у садку.
— Нечупара! Пащекувати — на це в неї є час! — буркнув Антек, виходячи надвір. Там він ще більше розлютився, бо виявилось, що й другий плуг, який він витяг з-під повітки, теж нікуди не годиться. Довго він марудився біля нього та з чимраз більшим роздратуванням дослухався до сварки. Розлючена Ганка гукала:
— Заплати за шкоду, тоді випущу твою свиню, а ні — в суді подам! Заплати за полотно, яке вона навесні подерла, коли білилось на лузі, за пориту картоплю! У мене свідки є! Ач яка хитра, буде свиней на моїм городі випасати! Брешеш! Свого не подарую! А іншим разом і твоїй свині й тобі ноги попереламую!
Ганка верещала, мов несамовита, сусідка теж не мовчала: вони лаялися скільки сили, вимахуючи одна на одну через тин кулаками.
— Ганко! — гукнув Антек, підіймаючи плуг на спину. Вона прибігла, збуджена, настовбурчена, мов квочка.
— Чого ти верещиш на все село?
— Своє захищаю! Хіба маю дозволити, щоб чужі свині на моєму городі рилися? Стільки шкоди роблять, а мені що — мовчати? Не дочекаються вони цього! — репетувала Ганка, але він гостро перебив її:
— Одягнися! Ходиш, мов якесь опудало.
— Ще чого! Стану я на роботу чепуритися, наче до костьолу. Він глянув на неї з огидою,— справді мала такий вигляд, наче її щойно витягли з-під ліжка,— і, здвигнувши плечима, пішов до кузні лагодити плуга.
Коваль працював: вже здалека лунали дзвінкі й дужі удари молота, а в кузні гудів вогонь і було гаряче, наче в пеклі. Коли Антек увійшов, Міхал зі своїм помічником кував товсті залізні штабии Піт заливав його закурене обличчя, але він кував без утоми з якимсь завзяттям.
— Для кого це такі міцні осі?
— Плошці для воза. Він возитиме ліс на тартак. Антек присів на порозі й став крутити цигарку.
Молоти били без упину: раз-два, раз-два; червоне залізо м'якшало під їхніми ударами, ставало, мов тісто, і вони гнули його, як хотіли. Кузня аж двигтіла від гуркоту.
— А ти не хочеш возити? — спитав Міхал, стромивши залізяку у вогонь і надимаючи міхи.
— Та хіба мельник допустить? Він, кажуть, возитиме разом з органістом... і з євреями теж запанібрата.
— Коні в тебе є, наймит однаково байдикує... а платять добре! — спокушав його коваль.
— Звісно, гроші придалися б у жнива, але мельника просити не буду!
— А ти б з купцями поговорив...
— Та я ж їх не знаю... От якби ти за мене поклопотався!
— Якщо просиш, поговорю, ще сьогодні побіжу до них. Антек швидко відступив за поріг, бо знову загриміли молоти і вогненним дощем сипнули іскри.
— Я зараз прийду, подивлюся тільки, яке дерево возять.
На тартаку кипіла робота. Пилки з глухим дзижчанням розтинали довгі колоди, вирувала, падаючи з коліс у річку, вода, і, клекочучи, мчала в тісних берегах. З возів звалювали важкі, тільки-но пообтісувані сосни — аж земля гула, і шестеро чоловіків обтісували стовбури, а інші складали готові дошки.
Усім керував Матеуш, який устигав скрізь. Він вправно порядкував і пильно стежив за роботою.
Обидва дружньо привіталися.
— А де ж Бартек? — спитав Антек, шукаючи очима серед робітників.
— Надокучили йому Ліпці. Пішов світ за очі.
— І чого це декого носить по світу?.. А роботи в тебе, я бачу, надовго вистачить,— стільки дерева.
— Так, вистачить на рік, а може й більше. Якщо пан з хлопами домовиться, то половину лісу вирубає і продасть.
— А знаєш, на Підліссі сьогодні знову землю розміряли!
— Бо з паном щодня хтось окремо домовляється! Йолопи, не схотіли нас послухати і всією громадою з ним торгуватися — він тоді б дав більше. А тепер все тихцем, поодинці, аби тільки інших випередити.
— Дехто з людей, наче той віслюк: якщо хочеш, щоб уперед ішов, тягни його за хвіст! Тепер пан у кожного хоч трохи та вирве, бо домовляються кожен сам по собі.
— А ти свою землю одержав?
— Ні, ще не минув строк після батькової смерті, ділитися не можна. Але я собі вже нагледів поле.
На тому березі річки, поміж вільхами, майнуло чиєсь обличчя, і Антекові здалося, що то Ягуся. Розмовляючи з Матеушем, він дедалі схвильованіше вдивлявся у прибережні зарості.
— Спека яка... Треба піти скупатися,— сказав він нарешті і рушив униз берегом, наче шукаючи зручного місця, але, тільки-но його вкрили дерева, кинувся бігцем.
Так, це була вона, ішла з сапою на капустяне поле.
— Ягусю! — покликав Антек, порівнявшися з нею.
Вона швидко озирнулась, упізнавши голос, і, побачивши його серед очерету, зупинилась, не знаючи, що робити, злякана і безпорадна.
— Не впізнала? — палким шепотом мовив Антек і хотів був перейти до неї на той берег, але річка в цьому місці була глибока, хоч завширшки якихось кілька кроків.
— Як же не впізнати? — вона полохливо зиркала на капустяне поле, де червоніли спідниці жінок.
— Де це ти ховаєшся, що тебе ніяк побачити?
— Де? Вигнала мене твоя з хати, то живу в матері.
— От про це я й хотів би поговорити з тобою. Виходь, Ягно, ввечері за цвинтар, скажу тобі щось. Приходь! — просив Антек.
— Еге! Щоб побачив хто! Ні, досить з мене й того, що було заперечила вона твердо. Але він так благав, так упрохував, що вона полагіднішала, їй стало шкода його.
— Та що ж ти мені скажеш нового? Навіщо мене кличеш?
— Невже я тобі зовсім чужий став, Ягусь?
— Не чужий, та й не свій! Не в голові мені зараз такі речі...!
— Тільки приходь, не пошкодуєш! Боїшся за цвинтар, то приходь за ксьондзів сад.
