Селяни - Реймонт Владислав

Він тільки озирався навкруги і стиха бурмотів:

— Ну, вже підживіться трохи, підживіться... Я за це помолюся за Клемба або чимось іншим відплачу йому за шкоду. Ач негідники, як уминають свіжу конюшину!

І знову ходив туди й сюди, бурмотів молитви та вартував, і гадки не маючи, що Антек дивиться на нього, слухає та щодалі схвильованіше чекає на Ягусю.

Минуло чимало часу, і Антекові несподівано спало на думку підійти до ксьондза і порадитися з ним про свої справи.

"Людина він учена, то, може, швидше щось надумає",— міркував він відходячи в темряві за клуню. Обминувши її, він вже сміливо вийшов на межу і голосно відкашлявся.

Ксьондз, почувши, що хтось іде, закричав на коней:

— Ах ви, шкідники паскудні! Ні на хвилину з очей спускати не можна — зараз у чуже поле залізуть, як свині! Сюди, Каштан! — і, підібравши сутану, побіг виганяти коней.

— Борина, ти? Ну, як справи? — гукнув він, упізнавши Антека.

— А я шукаю вас, ваша велебність, до плебанії заходив...

— От вийшов помолитися й водночас коней доглянути, бо Валек побіг у маєток. Такі вони в мене норовисті, так у шкоду лізуть, що хай бог боронить! Дивись, як у Клемба рясно конюшина зійшла! Це з мого насіння... А в мене вимерзла вся, лише ромен та осот ростуть! — жалібно зітхаючи, говорив ксьондз.

Він сів на камінь.

— Ну, сідай, поговоримо. Гарна година! Десь тижнів за три задзвенять коси!

Антек сів поруч і став, не поспішаючи, розповідати, навіщо прийшов. Ксьондз слухав його уважно, нюхав тютюн, дзвінко чхав і раз у раз погукував на коней:

— А куди? Осліп хіба, не бачиш, що чуже? Ах ти, паскудник! Антек розповідав щось незв'язно, заникувався і плутав.

— Бачу, в тебе щось на серці. Признайся щиро — полегшає! Кому ж і вилити душу, як не ксьондзові!

Він погладив Антека по голові, почастував тютюном. Той, набравшись сміливості, розповів йому про свої побоювання.

Ксьондз довго міркував над його словами, зітхав і нарешті сказав:

— Я б на тебе за лісника тільки покуту наклав: ти батька захищав, а лісник був негідник і лютеранин,— невелика шкода! Але суд тебе не виправдає. Відсидиш найменше чотири роки. Що тут порадити? Боже мій, і в Америці люди живуть, і з тюрми додому повертаються. Але й одне погане, і друге теж не краще.

Він то наполягав, щоб Антек тікав уже завтра, то радив залишитись і відбути покарання, а кінець кінцем сказав:

— Найпевніше — це покластися на бога й сподіватися його милосердя.

— А мене тим часом закують у кайдани та й поженуть у Сибір.

— З Сибіру багато повертається, я сам знаю не одного...

— А що я після стількох років застану вдома? Хіба жінка сама впорається з господарством? Все пропаде! — безпорадно бурмотів Антек.

— Від щирого серця радий би тобі допомогти, та що я можу... Ось постривай, відправлю святу месу, щоб господь зглянувся над тобою. Зажени-но мені коней до стайні, пізно вже. Чуєш, пізно, кажу, спати час!

Антек був такий заклопотаний, що, тільки пішовши віл ксьондза, згадав про Ягусю й побіг на умовлене місце. Вона чекала його, причаївшись за клунею.

— Чекаю, чекаю, а тебе нема.

Голос у неї наче трохи охрип від роси.

— Хіба ж я міг одразу піти від ксьондза.— Він хотів її обняти, але вона його відштовхнула.

— Облиш! Не ніжності мені зараз у голові, не милування.

— Я тебе зовсім не впізнаю! — сказав прикро вражений Антек.

— Яка була, така і є!

— Ні, ти не схожа на себе.— Він присунувся ближче.

— Стільки часу ти про мене навіть не згадав, а тепер дивуєшся.

— Вже більше й думати не можна, ніж я про тебе думав, та не міг же я втекти до тебе!

— А я з живим трупом залишилась та з бідою! — Ягна здригнулася, наче від холоду.

— І ні разу тобі на думку не спало відвідати мене — щось інше було у тебе в голові!

— А ти чекав мене, Антосю? Правда, чекав? — прошепотіла вона недовірливо.

— Ще й як чекав! Мов дурень, цілими днями стовбичив біля ґрат, очі видивляв, щодня чекав тебе.— Він навіть затремтів.

— Господи! А тоді ти мене так вилаяв, отам, за сінником! Та й раніше такий бував сердитий! А коли тебе забирали, ти й не глянув на мене, слівця мені не сказав! Добре пам'ятаю — для всіх ти знайшов лагідне слово, навіть для пса, тільки не для мене! Я вже думала, що збожеволію!

— Я тоді не мав серця на тебе, Ягусь, ні! Але часом так горить душа від муки, що весь світ, здається, знищив би...

Обоє змовкли, стоячи поряд. Місяць світив їм просто в обличчя. Вони важко дихали, охоплені лютим болем спогадів, в очах стигли сльози невимовної туги, гіркого жалю.

— Не так ти мене вітала колись! — сумно сказав Антек. Ягна раптом розплакалась, голосно й жалібно, мов дитина.

— Як же мені тебе вітати? Як? Мало ти кривдив мене? Зганьбив знеславив,— люди цькують мене, як собаку...

— Я тебе знеславив? То це через мене? — Антек раптом скипів.

— Ти! Через тебе вигнала мене з дому ця нечупара, це свинське помело! Через тебе я стала посміховиськом для всього села...

— А про війта забула? А про інших? — грізно мовив Антек.

— Все через тебе! Все! — шепотіла Ягна болісно.— Навіщо ти мене присилував? Адже в тебе є жінка! Дурна я була, а ти мене так обплутав, що я світу божого за тобою не бачила! І навіщо ж ти потім покинув мене саму, людям на посміх?

Тут уже й Антек, охоплений гіркотою, засичав крізь стиснуті зуби:

— То це я тобі звелів стати моєю мачухою? Я тебе присилував тягатися з усякими, хто тільки хотів?

— А навіщо ти мені не заборонив? Якби любив, то не давав би мені волі, не покинув би саму, зумів би вберегти від лиха, як роблять інші! — скаржилась Ягна з глибоким, болючим жалем, який остаточно обеззброїв Антека. Злість його раптом зникла, серце затремтіло від ніжності.

— Тихо, Ягусь, тихо, маленька! — шепотів він.

— Я така нещасна, всі мене кривдять, та й ти теж проти мене, як усі! І ти, і ти! — схлипувала вона, припавши головою до стіни.

Він посадив її біля себе і, пригорнувши, став гладити по волоссю, витирати заплакане обличчя, цілувати тремтячі губи й повні сліз очі, ці кохані очі, такі сумні зараз. Він пестив її, голубив, заспокоював, як умів, і вона плакала чимраз тихіше, довірливо пригорнувшись до нього, припавши головою до його грудей, мов до грудей матері, на яких так солодко виплакувати всі смутки й болі.

Але кров уже шугнула Антекові в голову від тепла, яким віяло від неї. Він чимраз палкіше цілував її, чимраз дужче пригортав до себе.

Ягна спочатку не відчувала, до чого йдеться та що з нею діється. Тільки коли вона відчула себе вже зовсім у його владі, коли він став душити її шаленими поцілунками, вона стала вириватися й просити злякано, мало не плачучи:

— Пусти мене, Антеку! Пусти, бога ради! Я закричу!

Та хіба могла вона боротися з ним? Він стискав її так, що подих перехоплювало... Її обсипало жаром і тремтінням.

— В останній раз дозволь! В останній! — благав Антек, задихаючись.

Світ закружляв перед нею, вона наче впала в якусь прірву, а він узяв її, як раніше, в могутньому пориві кохання, і вона віддавалась йому теж, як бувало, в солодкій знемозі, на щастя без міри, на саму смерть...

Як колись! Ісусе! Як колись!

Ніч стояла вся в зорях, місяць був уже на середині неба. Заснули в бездонній тиші поля, світ не дихав, поринувши в непам'ять, у п'янке забуття.

І вони вже нічого не тямили, все зникло у вогні кохання, вічно спраглого й вічно невситимого. Як висохле дерево, вінчаючись із блискавкою, спалахує полум'ям, і вони гинуть разом, а грім співає їм пісню загибелі, так Антека і Ягну спалював якийсь ненаситний вогонь.

Ожило в них давнє кохання, і вони злилися в одне, спалахнувши буйним, веселим полум'ям на одну мить забуття, на єдину хвилину останнього щастя.

Та коли вони знову сіли поруч, щось затьмарило їм душі, і вони вже поглядали одне на одного тривожно, нишком і швидко, з почуттям сорому і каяття відводили очі.

Даремно Антек шукав її уст, які раніше так жадали поцілунків,— Ягуся неприязно відверталась.

Даремно шепотів він їй найніжніші слова, ласкаві прізвиська — вона не відповідала, нерухомо вдивляючись у місяць. І Антек злостився й холонув, охоплений жалем і незрозумілою тугою.

Вони вже не знаходили про що говорити, нудились, і кожне з нетерпінням чекало, щоб інший устав і пішов геть.

В Ягусиному серці все наче вигоріло й розсипалося попелом.

Вона раптом сказала з прихованою злістю:

— Знову мене присилував, як розбійник!

— Та хіба ти не моя, Ягусь, не моя? — він хотів обняти її, але вона з силою відштовхнула його.

— Не твоя і нічия, розумієш? Нічия! — вона знову розплакалась, але Антек більше не втішав і не обіймав її. Помовчавши, він спитав серйозно:

— Ягусь, ти пішла б зі мною на чужину?

— Куди ж це? — Вона підвела на нього заплакані очі.

— А хоч би в Америку! Поїдеш зі мною, Ягусь?

— А що ж ти з жінкою зробиш?

Він схопився, наче його шмагнули батогом.

— Правду питаю. Отрути їй підсиплеш, чи що?

Антек схопив її, пригорнув і, осипаючи жагучими цілунками її обличчя, став просити, умовляти, щоб вона поїхала з ним у далекі краї, де вони залишаться назавжди. Він довго говорив їй про свої задуми, надії, бо схопився раптом за думку втекти з нею, як п'яний хапається за тин, і, як п'яний, швидко говорив щось, охоплений гарячковим збудженням. Ягна вислухала все до кінця і сказала глумливо:

— Присилував ти мене до гріха, то думаєш, що я вже зовсім здуріла і повірю твоїм брехням?

Він клявся їй, що це не брехні, а щира правда, але вона не хотіла навіть слухати і, вирвавшись з його обіймів, сказала ущипливо:

— І не подумаю з тобою їхати. Навіщо? Хіба мені погано самій? — Вона накинула хустку на голову й пильно подивилася навколо.— Пізно, вже треба бігти!

— Куди ти поспішаєш? Ніхто ж тепер удома за тобою не стежить.

— Але тобі вже час... Там Ганка вже перину провітрює й зітхає... Розлючений її словами, Антек просичав:

— Я ж тобі не згадую, хто там тебе у корчмі дожидає.

— А щоб ти знав — не один буде мене дожидати, хоч би й до ранку, щоб ти знав! Надто вже ти високо несешся! Хіба ти один на світі! — сказала Ягна з глузливим посміхом.

— Та біжи, хоч і до Янкеля! — прохрипів Антек.

Але Ягна не йшла. Вони стояли поряд, важко дихаючи й вороже дивлячись одне на одного, і ніби шукали слів, які ранили б найболючіше.

— Ти кликав мене, хотів щось сказати, то кажи, бо я вже до тебе не вийду!

— Не турбуйся, не покличу...

— Та хоч би й на колінах просив — не вийду!

— Звісно, часу не вистачить — до стількох доводиться тобі щоночі виходити!

— Щоб ти здох, як собака! Вона побігла полем навпростець.

Антек не кинувся її доганяти, навіть не покликав і тільки дивився, як вона тінню летіла по полю.