Селяни - Реймонт Владислав
Жінки аж дивувалися:
— Зачарував її той розбишака, чи що? Зовсім здуріла!
— Тепер знову почне чванитись та кирпу гнути, ось побачите!
— Дарма, як тільки Антек візьметься за колишнє, з неї одразу ж пиха злетить! — шепотілися молодиці.
Ганка, звісно, не чула тих розмов. Повернувшись додому, вона стала поспіхом готувати смачний обід, але, почувши ґелґотіння гусей на ставку, вибігла й стала жбурляти в них каменями, щоб угамувати, і через це мало не посварилася з мельничихою.
Щойно Ганка послала людям, що працювали в полі, обід, як і Антек з Рохом вийшли з клуні. Вона подала їм обід біля хати, в холодку, поставила навіть горілку й пиво, а після обіду — піврешета стиглих вишень, які взяла у ксьондзової економки.
— Обід — просто як на весіллі! — жартував Рох.
— Хазяїн повернувся, хіба ж це не свято? — відповіла Ганка. Вона весь час прислужувала їм, а сама їла дуже мало.
Одразу після обіду Рох пішов у село, пообіцявши, що прийде ввечері, а вона несміливо запитала чоловіка:
— Хочеш оглянути господарство?
— Хочу. Свято скінчилося, треба братися до роботи! Боже мій, мені й на думку не спадало, що я так швидко господарюватиму на батьковій землі!
Він зітхнув і пішов за Ганкою. Передусім вона повела його до стайні, де форкало троє коней, а в загорожі вибрикувало лоша, потім у порожній корівник, потім у клуню й до сінника, де лежало свіже сіно. Він зайшов навіть у хліви й під повітку, де зберігався всякий реманент.
— Бричку треба буде в клуню закотити, тут вона зовсім розсохнеться.
— Скільки разів я наказувала Петрекові! Та що вдієш, як він не слухає!
Вона стала скликати поросят і птицю, щоб похвалитися перед Антеком великим приплодом, а потім докладно розповіла про польові роботи, де що посіяно й скільки. При цьому вона допитливо зазирала йому в очі, а Антек слухав і все запам'ятовував, лише інколи запитуючи про щось, і під кінець сказав:
— Ніяк не віриться, що ти сама з усім упоралась!
— Для тебе я й більше могла б зробити! — шепнула вона палко, страшенно зрадівши його похвалі.
— Молодець ти в мене, Ганусь, молодець! Я й не сподівався, що ти така!
— Треба було, то я рук не жаліла.
Антек обійшов навіть сад, де рясніли напівдостиглі вишні, і грядки цибулі, петрушки, капустяної розсади.
Коли вони поверталися до хати, Антек, проходячи повз батькову половину, зазирнув у відчинене вікно.
— А де ж Ягна? — Він здивовано оглядав порожню кімнату.
— Та де ж? У матері. Вигнала я її! — твердо відповіла Ганка, підводячи на нього очі.
Антек зморщив брови, трохи подумав і, закурюючи цигарку, сказав спокійно, наче знехотя:
— Домінікова — люта собака, вона нам цього не попустить без суду.
— Кажуть, вона вже вчора їздила позов подавати.
— Від позову до вироку ще далеко. Але треба буде гарненько все обміркувати, щоб вона нам чогось не витворила.
Ганка розповіла, через що все сталося, звісно, багато чого замовчуючи, Антек не перебивав її, не запитував ні про що, тільки слухав, хмурячи брови й блискаючи очима, а коли вона подала йому запис, глузливо мовив:
— Він тільки того й вартий, щоб за клуню з ним сходити.
— Таж це той самий, який батько їй дали!
— Ціна йому грош ламаний! Якби вона в нотаріуса підписала, що від землі відмовляється, тоді інша річ. А цей папірець вона для сміху кинула!
Він знизав плечима, взяв на руки Пйотрася і пішов до перелазу.
— Піду гляну на поля й повернуся! — кинув він через плече Ганці, і вона залишилася вдома, хоч їй дуже хотілося піти з ним. Проходячи повз оборіг, нещодавно поставлений і повний сіна, Антек спідлоба глянув на нього.
— Матеуш його поставив, самої соломи на покрівлю три копиці пішло! — гукнула йому вслід Ганка, стоячи за перелазом.
— Добре, добре,— буркнув Антек без особливого зацікавлення. Минувши картопляне поле, він пішов межею.
Цього року ближні поля були майже всі під озиминою, і тому Антек дорогою зустрічав небагато людей, а зустрічаючи когось, швидко вітався і йшов далі. Проте чим далі, тим повільніше він ступав — важко було нести Пйотрася та й розімлів він якось від гарячого, без жодного навіть повіву вітерця, повітря. Він то зупинявся, то сідав, весь час придивляючись мало не до кожної смужки землі.
— Йой-йой! Свиріпа льон глушить! — вигукнув він, зупинившись біля поля, блакитного від квітучого льону, але рясно порослого жовтою свиріпою.— Купила засмічене насіння і не провіяла!
Постояв він біля ячменю — ріденький, припалений сонцем, він ледь пробивався з осоту, ромашки й кінського щавлю.
— В мокру землю посіяли! Ріллю, наче свиня порила! Щоб того поганця скрючило за таку роботу! А заборонував як! Скрізь пирій...
Він аж плюнув спересердя і вийшов на величезне поле жита, що, виблискуючи на сонці, як море, хвилювало біля його ніг, схилялося шелестливим важким колоссям. Тут Антек зрадів від щирого серця: жито виросло чудове, стебло було міцне, колосся — мов батоги.
— Росте, як ліс! Це тато сіяли! І в пана кращого жита не побачиш!
Він вилущив колосок. Зерно було дорідне, важке, але ще м'яке. "Тижнів за два вже й косити можна, тільки б градом не побило!"
Але найдовше милувався Антек пшеницею. Хоч вона й росла нерівно, де рідше, де густіше, але на темних, лискучих стеблах уже пишалися кошлаті, великі колоски.
— Місцями загуста, та росте добре. Хоч і на пагорку, а нітрохи її не спалило! Золото, не пшениця!
Він ішов далі, неквапливо підіймаючись схилом пагорка, на якому височіла чорна стіна лісу. Село залишилось позаду, потонувши в садах на дні улоговини, тільки став іскрився у просвітах між хатами та де-не-де зблискували на сонці шибки вікон. Десь біля кладовища косили конюшину, мов сині блискавиці, поблискували в повітрі коси. В інших місцях рябіли спідниці жінок, на вузьких перелогах паслися табуни білих гусей. За селом, на зелених картопляних полях, мов мурашки, снували люди, а ще вище, в неосяжній далечіні, маячили інші села, поодинокі хати, дерева, схилені над шляхами, широкі поля, і все це наче потопало у збуреній блакитній воді.
Глибока тиша стояла над полями, розпечене повітря сліпило очі і дихало жаром; в його білястому тремтячому полум'ї тільки коли-не-коли пролітав лелека, важко змахуючи ослаблими крильми, чи, пороззявлявши дзьоби, летіли змучені спекою ворони.
Невидимі жайворонки співали у високому мерехтливому чистому небі, де-не-де, мов заблукана вівця, посувалася біла хмарка.
А в полях, перекидаючись, як п'яний, кружляв сухий, гарячий вітер. Часом зривався з посвистом, полохаючи птахів, або, причаївшись, раптово налітав на ниви, баламутив їх, шарпав і знову кудись мчав, а розхвильовані ниви ще довго шепотілися, наче скаржились на шибеника.
Антек зупинився на перелозі під лісом і знову спалахнув гнівом.
— Досі не орано! Коні стоять без роботи, гній пріє на купі, а йому хоч би що! Бісова душа! — вилаявся він, прямуючи попід лісом до хреста на тополевій дорозі!
Він стомився, у голові гупало, в горло набилося куряви. Присів під хрестом, у затінку беріз, поклав сплячого Пйотрася на свій каптан і, витираючи піт, замислено задивився у далечінь.
Сонце вже хилилося до лісу, і перші несміливі тіні поповзли з-під дерев на ниви. Ліс щось тихо бурмотів, похитуючи верхівками дерев, що пломеніли на сонці, а густі зарості ліщини й осик тремтіли, мов у пропасниці. Завзято стукотіли дятли, десь далеко скрекотіли сороки, часом поміж замшілими дубами, мов згорнута у клубок веселка, шмигляла бджолоїдка.
Раптом над лісом злетів яструб, покружляв над полями, якусь хвилю ширяв у повітрі, а тоді блискавкою упав униз, в жито.
Антек кинувся на допомогу, та було вже пізно: хмарою полетіло пір'я, розбійник зник, жалібно закричали куріпки, і якесь перелякане зайченя помчало наосліп, тільки хвостом біліло здалека.
— Ач підстеріг, грабіжник проклятий! — пробурчав Антек, знову сідаючи в затінку.
Він прикрив дитині личко, бо над ним надокучливо дзижчали бджоли і без упину гудів волохатий джміль.
— Що ж, колись і яструбу треба поживитися. Такий уже порядок у світі.
Згадалося йому, як ще недавно він поривався на волю, на ці поля, як серце його краялось у невимовній тузі.
— Змучили вони мене, підлі! — пробурчав він і враз занімів, бо зовсім поруч нього перепілки боязко висунули голівки з жита, перегукуючись по-своєму. Але вони зараз же злякано заховались, бо ціла зграя горобців впала на берези, з беріз злетіла на землю, несамовито цвірінькаючи, штовхаючись, заводячи бійки і сварки. Раптом і горобці принишкли, поприпадали до землі: яструб знову кружляв над полем, та так низько, що тінь його бігла по землі.
"Ага, налякав він вас, крикуни! Точнісінько так буває з людьми: страхом більше зробиш, ніж упрохуванням",— міркував Антек. На стежці поряд з'явилися плисочки, стріпуючи хвостиками, вони стрибали зовсім близько, та коли Антек поворухнув рукою, перелетіли за канаву.
— От дурні! Мало не спіймав одну для Пйотрася! Повиходили з лісу ворони і, походжаючи по борознах, клювали, що натраплять, але, відчувши людину, стали, перехиляючи голівки й поглядаючи на нього, обережно кружляли навколо, підскакуючи чимраз ближче і роззявляючи розбійницькі хижі дзьоби.
— Мною не поживитесь! — Антек жбурнув у них грудкою, і вони зникли тихо, мов злодії.
Та через те, що він сидів, мов заціпенілий, задивившись на навколишній світ і всім єством своїм услухаючись в його голоси, всякі живі створіння почали нахабно лізти на нього: мурашки повзали по спині, метелики раз у раз сідали на голову, сонечка шукали чогось на обличчі, а зелені жирні осельні поспіхом вилазили на чоботи. Лісові пташки щось щебетали в нього над головою, вискочивши з лісу, вивірка задерла рудий хвіст, замислившись на мить, чи не стрибнути на Антека. А він нічого не помічав, увесь поринувши душею в щось, що віяло з цих неосяжних земних просторів і сповнювало його п'янкою, невимовною радістю.
Здавалося йому, наче він разом із вітром кружляє по полях, поблискує з м'яким, вологим руном трави, біжить із струмком по гарячих пісках серед просякнутих пахощами сіна лук. З птахами високо над землею летів він і, сповнений незбагненних сил, гукав до сонця; потім знову ставав шелестом, полів, колиханням лісів, навальною силою всякого зростання й могуттям святої землі, що родить у радощах і веселості.
Він осягав не тільки те, що можна бачити й чути, відчувати на дотик і розуміти, але й те, недосяжне для людського розуму, що деякі серця прозирають лише в хвилину смерті, що терзає людину все життя і вабить у невідоме, викликає блаженні сльози або навалюється на неї кам'яною брилою невситимої туги.
Все це промчало повз нього, мов хмари,— не встигав він усвідомити одне, як уже приходило інше, ще більш невловиме.
Він не спав, але сон сипав йому маком в очі і вів за собою кудись над землею, в країну чудес, і душа його линула в казкові сади, у сповнені щастя райські простори.
Чоловік він був жорсткий, не схильний до чутливості, але в ці чудові хвилини ладен був припасти до землі, торкнутися до неї гарячими устами, обняти весь улюблений світ.
"Видно, мене так від повітря розбирає!"— боронився він, протираючи очі кулаком і хмурячи брови.
