Селяни - Реймонт Владислав

Стара, не дочекавшися відповіді, знову стала ходити туди-сюди.

Шимек бачив її: мов тінь, посувалась вона під деревами, намацуючи дорогу ціпком і півголосом бурмочучи молитву.

"Товчеться уночі, як Марко по пеклу,— подумав Шимек, з жалем зітхнув і тихенько, боязко прослизнув мимо.— А таки гризе її сумління за те, що мене скривдила. Гризе!" — подумки ще раз мовив він з глибоким задоволенням, виходячи на широку, вибоїсту дорогу за млином. Тут він помчав, наче його щось гнало, не звертаючи уваги на ями й каміння.

Зупинився він аж біля хреста, на роздоріжжі, де одна з доріг вела до Підлісся. Було ще надто темно, щоб братися до роботи, і він присів під розп'яттям трохи перепочити й почекати ранку.

— Де поле, де ліс — не побачиш! Саме злодійська година,— бурмотів він, блукаючи поглядом навколо. Земля ще потопала в тьмяній імлі, але на небі дедалі яскравіше розгорялися золотисті смуги світання.

Щоб згаяти час, Шимек почав проказувати молитву, але щоразу, як тільки він торкався рукою зарошеної землі, слова молитви вилітали в нього з голови, і він з насолодою думав про те, що от іде працювати на своїй землі, на своєму господарстві.

"Тепер ти моя, не випущу тебе!"— думав він гордо й радісно. Наче закоханий, у нестямі вдивлявся він палаючими очима в тьмяні сутінки попід лісом, де вже чекали на нього куплені в пана шість моргів.

— Догляну вас, сироти мої дорогі, і вже не залишу, поки живий! — бурмотів Шимек, застібаючи на грудях кожух, бо його проймало холодом. Спершися спиною на хрест, він дивився в прояснілу далечінь, але несподівано його зморив сон, і він захропів.

Вже, мов широко розлиті води, сіріли поля, а сиве від роси жито хвилювало і хльоскало Шимека колоссям, коли він прокинувся і схопився на ноги.

— Білий день, час до роботи! — прошепотів, розминаючи кістки, і вклякнув перед розп'яттям, щоб помолитися. Сьогодні він не бурмотів молитву нашвидку, аби тільки відбутися та позітхати, б'ючи себе в груди. Ні, сьогодні він від щирого серця просив бога допомогти йому, і сльози текли в нього по обличчю.

— Допоможи, господи милосердний! — благав він, обіймаючи Христові ноги та вдивляючись у змучене обличчя на розп'ятті.— Рідна мати мене скривдила, на тебе тільки уповаю, господи! Бо ж тепер я останній бідняк і беруся за тяжку роботу! Грішний я, що й казати, але ти мені допоможи, то я віднесу в костьол гроші на обідню або й на дві! Свічок накуплю, а як розживуся, навіть і балдахін справлю! — просив він, припадаючи губами до хреста. Потім на колінах проповз навколо, покірно поцілував землю і встав, зміцнілий і сповнений снаги.

Він відчував такий приплив сили й бадьорості, що, схопившись за важку тачку, став пхати її, мов пір'ячко, з викликом поглядаючи на Ліпці, які лежали внизу, ще оповиті сутінками, з яких підносилися тільки вежі костьолу, поблискуючи у ранковому промінні золоченим хрестом.

— Побачите! Ого! Побачите! — весело погукував Шимек, ступаючи на свою землю. Вона лежала попід лісом, з одного боку прилягаючи до ліпецьких полів. Але, боже милий, що то була за земля! Клаптик дикого поля, весь у ямах, що залишилися тут після цегельні, у купинах та горах каміння, порослих терном. Коров'як, дикий ромен, кінський щавель буйно порозросталися на пагорках, і тільки де-не-де стирчала крива сосонка, купи вільх та кущі ялівцю, а в балочках і ямах, мов ліс, буяли осока й очерет. Словом, земля була така, що пес би над нею заплакав, і навіть сам пан відраджував Шимека її купувати, але хлопець затявся:

— В самий раз для мене. Я і з такою упораюсь! Відраджував його й Матеуш, з жахом поглядаючи на цей дикий пустир, де тільки собаки з фільварку справляли свої весілля, але Шимек сказав уперто й рішуче:

— Не відступлюся! Всяка земля добра, коли рук до неї докласти! І купив її, бо пан продав дешево — по шістдесят карбованців за морг, та ще й обіцяв дати дерева й іншого матеріалу для хати.

— Еге, чого б то я з нею не впорався! — вигукнув Шимек, обводячи свою ділянку жадібним поглядом, і, покинувши тачку, став обходити межі, позначені встромленими в землю гілками.

Ходив поволі, і від великої радості серце било в груди, наче молотком. Він подумки відзначив, що спершу робити, з чого почати, бо ж мав працювати для себе, для Настусі, для майбутнього роду Пачесів, і вже лаштувався, щоб напружити всі сили, накинутися на роботу, як голодний вовк, котрий допався до живого м'яса.

Обійшовши все поле, він став вибирати місце для хати.

"Отут буде найкраще: і село навпроти, і ліс під боком, легше буде з дровами й затишніше взимку".— міркував він і, позначивши каменями місце для чотирьох рогів, скинув кожуха, перехрестився, і, поплювавши в долоні, почав корчувати пні й вирівнювати землю.

День підводився весь золотий, з села долинало мукання корів, що їх гнали на пасовисько, рипіли колодязні журавлі, люди йшли на роботу, й на дорогах торохтіли вози. До Шимека долинали різні голоси, разом з вітерцем, який пустував на нивах. Все було, як щодня. Але Шимек нічого не бачив, не помічав, захоплений працею. Часом він випростував втомлену спину, переводив подих, протирав залиті потом очі і знову припадав до землі, мов ненаситна п'явка, і, своїм звичаєм, розмовляв з усім, що потрапляло йому під руку, наче з чимось живим.

Вивертаючи з землі величезний камінь, він приказував:

— Ну, належався ти тут, відпочив, а тепер маєш мою хату підперти. А вирубуючи терновий кущ, казав, посміхаючись:

— Не впирайся, дурню! Думає, що я його не подужаю! Еге, залишу тебе, щоб ти тут людям штани шматував...

Замшілим каменям сказав:

— І вас зрушу з місця, тісно тут! Вимощу вами подвір'я біля хліва, як у Борин.

Перепочиваючи, він закоханим поглядом обіймав свою землю і палко шепотів:

— Моя ти, моя! Ніхто тебе в мене не вирве!

І, жаліючи цю бідну, зарослу бур'яном і занехаяну неродючу землю, казав їй ласкаво, наче дитині:

— Зажди трошки, сирітко, оброблю тебе, підживлю, зорю й родитимеш, як інші. Не бійся, догоджу тобі!

Сонце встало над полем і світило йому просто в очі.

— Хвалити бога! — мовив він, мружачись.— Знову, видно, спека буде й посуха, ач яке ти червоне сьогодні!

Незабаром у костьолі задзвенів найменший дзвін, над ліпецькими хатами поволі здіймалися голубі стовпчики диму.

— Добре було б попоїсти зараз, господарю, га? — Він тугіше затягнув пасок.— Та не принесе вже тобі матуся горщик у поле, не принесе!

Він сумно зітхнув.

На полях Підлісся зароїлися люди. Вони, так само, як і Шимек, виходили працювати на щойно придбаній у пана землі. Шимек побачив Стаха Плошку, який орав парою дужих коней.

"Господи, коли ж ти мені хоч одну конячку пошлеш!"— подумав він.

Юзеф Вахнік возив камінь на фундамент для нової хати, Клемб з синами обкопував свою ділянку канавою, а Гжеля, війтів брат, біля самої дороги на перехресті довго щось вимірював тичкою.

"Місце якраз для корчми",— зауважив Шимек.

Гжеля, позначивши виміряне місце кілками, підійшов до Шимека привітатися.

— Ого! Працюєш ти, бачу, за десятьох! — дивився на нього з подивом Гжеля.

— Доводиться! Що в мене є? Одні штани та пара рук! — буркнув той, не кидаючи роботи. Гжеля надавав йому всяких порад і повернувся на свою ділянку, а після нього підходили й інші, хто — підбадьорити добрим словом, хто — просто викурити цигарку й погомоніти. Шимек відповідав їм чимраз нетерплячіше й кінець кінцем гостро гримнув на Причека:

— Робив би своє діло та й іншим би не заважав! Свято собі влаштували, бісові діти!

І йому вже не заважали.

Сонце здіймалося дедалі вище — було вже над костьолом і котилося нестримно, заливаючи світ сліпучим сяйвом і жаром. Вітер ущух, і ніщо не заважало спеці вкутувати землю хисткою заслоною, у якій хліба купалися, наче у клекотливому окропі.

— Ну, мене не швидко проженеш! — сказав Шимек, звертаючись до сонця, і, побачивши Настусю, яка несла йому сніданок, пішов назустріч.

Він жадібно їв, а Настуся сумно позирала на поле.

— Та хіба на таких каменях і болоті щось уродить?

— Все вродить, от побачиш, і пшениця в тебе буде на пироги.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть!

— Не виїсть, Настусю! Земля у нас є, тепер перечекати легше. Адже цілих шість моргів! — потішав її Шимек, похапцем вишкрібаючи горщик.

— Що ж, землю гризти будемо? А зимувати де?

— Це вже мій клопіт, ти не журись! Я все обміркував і все влаштую.— Він відсунув порожні горнятка, потягнувся, розминаючи кістки, і повів Настусю дивитися ділянку.

— Ось тут стоятиме хата,— пояснював він весело.

— Стоятиме! З болота її зліпиш, як ластівки!

— Ні, з дерева, з гілок, глини й піску — з чого трапиться, аби тільки нам у ній продержатись хоч якийсь там рік, поки на ноги міцніше зіпнемося.

— Гарний маєток ти, я бачу, надумав будувати! — невдоволено пробурчала Настка.

— Краще жити в халупі, аніж у чужій хаті.

— Казала Плошкова, щоб ми в неї зимували. Сама від щирого серця запропонувала нам кімнату.

— Від щирого серця, як же! Це вона хоче матері на злість зробити. Адже вони гризуться, як собаки. Товстуха чортова, не потрібна мені її добрість! Не бійся, Настусю, таку хату тобі збудую, що і вікно буде, і піч, і все, що треба. Богом клянусь, що через три тижні хата буде готова! Руки до кісток зітру, а хата буде!

— Та як же ти її сам поставиш?

— Матеуш обіцяв помогти.

— А може, й мати твоя хоча б чимось нам допоможе? — несміливо спитала Настуся.

— Здохну, а в неї не проситиму! — гукнув Шимек, але, побачивши, що Настка ще більше засмутилась, і сам похмурнів і, коли вони посідали в житі, став жалібно виправдовуватись:

— Та як же це можна, Настусю? Вона ж мене вигнала і тебе лає.

— Боже ти мій, хоч би корівку дала, бо в нас, наче в останніх жебраків, нічого немає, аж страх подумати!

— Буде й корова, Настусь, буде! Я вже одну нагледів.

— Ні хати, ні худоби, нічого! — заплакала Настка, тулячись до нього. Шимек витирав їй очі, гладив по голові, але і йому стало так важко, що він мало не розплакався. Він скочив на ноги, схопив лопату і з удаваним гнівом гримнув на Настку:

— Бійся бога, дівко! Скільки роботи, а ти все скиглиш! Настуся підвелася, дуже заклопотана й пригнічена.

— Якщо не повмираємо з голоду, то вовки нас з'їдять на цьому пустирі!

Тут уже Шимек розсердився по-справжньому і, беручись до роботи, суворо сказав:

— Якщо будеш ревти та молоти всякі дурниці, залишайся краще у себе вдома.

Настка пригорнулась до нього, намагаючись його задобрити, але він відштовхнув її:

— От знайшла час на пестощі!

Та хоч він іще сердився на неї за бабські розмови, та не встояв проти ласки, і Настуся пішла заспокоєна й навіть весела.

— Господи, і жінка теж людина, а кажеш їй по-людському — не розуміє! Одне знає — ревти та скиглити! Адже з неба ніщо не впаде, як своїми руками не попрацюєш! А вони, мов діти малі: то сміх, то плач, то злоба, то докори! — бурмотів Шимек, беручись до роботи, й одразу ж забув про все на світі.

Так працював він день у День, приходив удосвіта, повертався додому пізно ввечері і часто цілий день не озивався ні до кого й словом.