Селяни - Реймонт Владислав
Їсти йому приносила Терезка або ще. хтось, бо Настуся відробляла борг ксьондзу на його картопляному полі.
Спочатку до нього ще дехто заглядав, але він так неохоче підтримував розмову, що люди перестали приходити, тільки здалека дивувалися його невтомній праці.
— Ач упертий який! Хто б сподівався? — буркнув якось Клемб.
— Не диво — Домінікової породи! — відгукнувся хтось із сміхом. А Гжеля, який з перших днів уважно спостерігав за Шимеком, промовив:
— Працює він, як віл, це прада... А все-таки важко йому самому, треба б трохи допомогти!
— Звісно, один не здужає. Треба, треба допомогти, він цього вартий,— згоджувались чоловіки, та ніхто не квапився перший запропонувати Шимекові допомогу: чекали, поки він сам попросить.
А Шимек не просив,— йому це й на думку не спадало,— і дуже здивувався, коли одного разу побачив, що до його ділянки під'їжджає віз.
На возі сидів Єнджик і вже здалека весело гукав братові:
— Ну, показуй, де орати! Це я! Шимек не хотів вірити власним очам.
— І як це ти зважився? Ох і відлупцює ж вона тебе, бідолаху, ох і відлупцює ж!
— Ну й нехай! Поб'є — то вже назовсім до тебе втечу.
— Це ти сам надумав мені помагати?
— Сам! Я довно хотів, але боявся, стежила вона за мною, та й Ягуся відраджувала,— розповідав Єнджик, беручись до роботи. Вони орали вдвох цілий день, і, повертаючись додому, Єнджик обіцяв приїхати ще й завтра.
І справді, приїхав, ледве зійшло сонце. Шимек одразу побачив синці в нього на обличчі, але тільки надвечір спитав:
— Що, дуже тобі попало?
— Е... сліпа вона, то не легко їй мене намацати, а сам я в пазури їй не полізу,— відповів Єнджик похмуро.
— Це Ягна тебе видала?
— Ні, Ягуся нас видавати не стане.
— Поки їй що-небудь у голову не стрельне! Хто їх розбере, цих жінок! — важко зітхнув Шимек і заборонив братові приїжджати.
— Я вже сам якось упораюсь, а ти мені допоможеш потім, коли сіятиму.
І Шимек знову залишився сам, працював, мов кінь, запряжений у коловорот, не звертаючи уваги ні на втому, ні на спеку. А тим часом дні настали такі гарячі, такі задушливі, що земля репалась, пересихали струмки, пожухла трава, а хліба стояли ледь живі у цьому пеклі. Безлюдно й тихо було на полях, бо ніяк було працювати — живий вогонь лився з неба, а сонце ятрило очі. Тьмяно-біле небо нависало, мов розпечена плахта, не повівав і найменший вітерець, не ворушились дерева, мовчали птахи, ніде не чути було людського голосу, а невблаганне сонце щодня мандрувало із сходу на захід, сіючи на землю вогонь і посуху.
А Шимек виходив на роботу щодня, незважаючи на спеку, і навіть ночував у полі, щоб не марнувати часу. Матеуш пробував угамувати його запал, але Шимек відповідав коротко:
— У неділю відпочину.
І от, якоїсь суботи ввечері прийшов він до хати, але такий зморений, що заснув за столом, другого дня спав майже до вечора, а прокинувшись, зліз з печі, причепурився по-святковому і сів біля повної миски. Жінки упадали коло нього, мов коло поважної особи, часто підсипаючи йому страви і стежачи за найменшим його рухом. А він, наївшись досхочу, розпустив пояс, потягнувся й весело гукнув:
— Спасибі, стара! А тепер ходімо трохи погуляємо.
І пішов з Настусею до корчми, а за ними — й Матеуш з Терезкою.
Корчмар кланявся тепер Шимекові в пояс, горілку подавав, не чекаючи, поки накажуть, називав господарем, з чого Шимек дуже пишався. Добре підпивши, він ліз до найперших господарів і встрявав у розмови, вставляючи скрізь своє слово.
У корчмі було людно, грала музика, але ніхто ще не танцював — тільки пили та розмовляли, нарікаючи на переднівок, на спеку.
Прийшли навіть Борини й коваль із жінкою, але ці пішли за перегородку і, мабуть, добре частувалися,— корчмар раз у раз носив їм туди горілку й пиво.
— Антек сьогодні задивляється на свою жінку, мов ворона на кістку, і нікого іншого не помічає! — нарікав Амброжій, який марно зазирав за перегородку, звідки долинав принадний дзенькіт чарок.
— Бо йому свій дерев'яний черевик дорожчий, ніж чоботи, які на всяку ногу лізуть,— сказала Ягустинка з усміхом.
— Зате у таких чоботях ніг не намуляєш! — відгукнувся хтось, і в корчмі вибухнув дружний регіт, бо всі зрозуміли, що йдеться про Ягусю.
Не сміявся тільки Шимек. Обнявши брата за шию, він цілував його і говорив уже зовсім п'яним голосом:
— Ти повинен мене слухатись, міркуй, хто з тобою говорить!
— Та знаю, знаю... Тільки матуся мені наказали...— жалібно бурмотів Єнджик.
— Що матуся! Мене треба слухатись — я господар!
Музики заграли, залунала пісня, заклацали закаблуки, задвигтіла підлога й закружляли пари.
Шимек обняв Настусю, розстебнув каптан, зсунув шапку набакир і пішов у танець. Він найголосніше від усіх вигукував "да-дана", найдужче бив підборами в підлогу й кружляв буйно, весело, мов потік, повний весняної сили.
Пройшовши в танці кілька разів, Шимек дав себе вивести з корчми.
Вже майже протверезившись, сидів він з жінками на призьбі, біля хати. Припленталась і Ягустинка, і вони розмовляли до пізньої ночі. Шимек збирався іти до себе на ділянку, але все чогось барився, горнувся до Настки й так зітхав, що її матір зрештою сказала:
— Залишайся ночувати в клуні, куди тобі поночі йти!
— Я йому на возі постелю,— мовила Настуся.
— А ти пусти його до себе під перину, Настусю,— озвалася раптом Ягустинка.
— Ще чого! І що тільки вам у голову лізе! — буркнула, засоромившись, Настка.
— Таж він майже твій чоловік. Якщо й трохи раніше, ніж ксьондз вас звінчає, то це не гріх. Хлопець працює, як віл, треба ж його винагородити.
— Свята правда! Настусь, Настусь! — Шимек, як вовк, кинувся за дівчиною, спіймав її десь у саду і, не випускаючи з обіймів, став цілувати й просити: — Невже ти мене проженеш, Настусь? Проженеш, кохана, в таку пізню годину?
Матір знайшла якусь роботу в сінях, а Ягустинка, виходячи, сказала:
— Не супереч йому, Настусю! На світі мало щастя, то коли вже воно трапилося вам, мов сліпій курці зерно, не випускайте його!
Вона розминулася на подвір'ї з Матеушем, який, побачивши у вікно Шимека, гукнув йому:
— На твоєму місці я давно уже б так зробив. І, посвистуючи, пішов на село шукати розваг.
Удосвіта Шимек, як завжди, пішов на роботу і працював не знаючи втоми, а коли Настка принесла йому снідати, він жадібніше тягнувся до її червоних вуст, ніж до миски.
— Обдури лишень, окропом обіллю! — погрожувала вона, не зводячи з нього очей.
— Моя ти тепер, Настусь... Сама мені віддалась, і вже я тебе не випущу! — жагуче шепотів Шимек і, зазираючи їй у вічі, додав тихше: — Гляди, перший має бути хлопчик.
— Безсоромнику! Бач, які дурниці у нього в голові! — Вся спалахнувши, вона відштовхнула його і втекла, бо неподалік з'явився пан Яцек. З люлькою у зубах і, як завжди, із скрипкою під пахвою, він підійшов до Шимека, привітався й став розпитувати про роботу. Шимек вихвалявся своїми успіхами і враз занімів, витріщивши очі, бо пан Яцек відклав скрипку, скинув куртку й почав місити глину.
Шимек аж лопату з рук упустив і рота роззявив.
— Чого це ти так дивуєшся, га?
— Як же! Невже це пан Яцек працюватиме зі мною?
— Працюватиму. Допоможу тобі хату збудувати. Думаєш, не зумію? Ось побачиш!
І з цього дня вони працювали вдвох. Правда, сили в старого було небагато і до селянської роботи він не звик, але робив усе до ладу і був такий винахідливий, що робота пішла значно швидше і вправніше. Шимек, звісно, слухався його в усьому і тільки час від часу бурмотів собі під ніс:
— Господи боже мій... Такого ніколи ще в світі не бувало, щоб пан...
Пан Яцек тільки усміхався. Він розповідав Шимекові про всяку всячину й говорив такі дивовижні речі, що Шимек мало в ноги йому не кланявся, хоч і не зважувався висловити все, що думав. Ввечері він побіг переказати все Настці.
— От казали — придуркуватий, а він не дурніший, ніж сам ксьондз.
— Дехто говорить розумно, а робить дурниці. Якби він був при своєму розумі, хіба став би тобі допомагати або Верончиних корів пасти?
— Правда, цього ніяк не зрозуміти.
— З головою в нього щось не гаразд — от і все.
— Зате кращої від нього людини не знайти в світі!
Шимек був безмежно вдячний пану Яцеку, та, хоч вони працювали разом, їли з одного горщика й спали під одним кожухом, все одно не міг заприятелювати з ним по-простому, як із кимось іншим.
"Що не кажи, панська порода!"
Він думав про пана Яцека з глибокою повагою і вдячністю, бо з його допомогою хата підводилася, мов на дріжджах. А коли ще й Матеуш прийшов допомагати, і Адам Клемб привіз з лісу все, що було потрібно, хата вийшла така гарна, що її навіть з Ліпців було видно. Матеуш працював у Шимека майже цілий тиждень та ще й інших підганяв, а в суботу опівдні, коли хата була готова, він заткнув за комин зелену гілку й побіг до своєї роботи.
Шимек ще білив стіни й вимітав стружки й сміття, а пан Яцек одягнувся, взяв скрипку під пахву і сказав з усміхом:
— Ну, гніздечко готове, саджай тепер квочку.
— Завтра після вечірні весілля,— сказав Шимек і став йому дякувати.
— А я недурно працював! От як мене з села виженуть, прийду до тебе жити.
Він закурив люльку й поплентався в ліс.
А Шимек, хоча робота була скінчена, все тинявся навколо хати й дивився на неї страх який радий.
— Моя! Ну, звісно, моя! — казав він і, наче не вірячи власним очам, торкався стіни, обходив навколо, зазирав у вікно, з насолодою вдихаючи кислуватий запах вапна й вогкої глини... Тільки смерком пішов він у село готуватися до завтрашнього дня.
На селі вже всі знали про весілля, і одна з сусідок сказала про це Домініковій, але стара вдала, ніби не розуміє, про що йдеться.
На другий день, у неділю, Ягуся з самого ранку раз у раз потай тікала з хати й городами бігла до Настусі, носячи їй з дому величезні клунки, а стара, хоч і добре чула, що діється, не суперечила, але ходила по хаті мовчазна й така похмура, що Єнджик тільки після обідні зважився до неї підступитися,
— То я вже піду, мамо! — сказав він пошепки, з обережності тримаючись віддалік.
— Ти б краще коні вигнав на конюшину!
— Та сьогодні ж Шимекове весілля, хіба не знаєте...
— Хвалити бога, що не твоє! — вона глузливо посміхнулась.— От напийся тільки, побачиш, що я з тобою зроблю! — пригрозила вона сердито і, коли хлопець став одягатися, попленталась кудись на село.
— А от нап'юсь, на злість вам, нап'юсь,— бурмотів Єнджик, поспішаючи до Матеушевої хати.
Пішли в костьол, але тихо, без співів, без гомону й музики.
