Селяни - Реймонт Владислав

Ковалеві, видно, це не сподобалось, він занепокоєно крутився, смикав вуса і глумливо усміхнувся, коли Антек сказав:

— Ну, гаразд, не святі горщики ліплять, можу і я спробувати. Днями поговоримо про це.

Стали розходитись, але кожен окремо відкликав Антека вбік, умовляв, обіцяв іти за ним, а Клемб сказав йому:

— Над людом завжди хтось повинен верховодити, у кого і розум є, і сила, і чесність.

— І хто, коли потрібно буде, зуміє палицею ребра полічити! — із сміхом підхопив Матеуш.

Незабаром усі розійшлись, і на призьбі біля вікна залишились тільки коваль і Антек. Рох, стоячи навколішки, молився на ґанку.

Обидва довго сиділи мовчки, заглибившись у свої думки, чути було тільки, як у кімнаті ходить Ганка. Вона витріпала постіль, наділа чисті пошивки, довго, наче перед великим святом, милася, потім розчісувала біля вікна коси і дедалі нетерплячіше позирала на чоловіка й на коваля. Вона наставила вуха, коли коваль почав тихо умовляти Антека не братися за це діло, запевняючи, що селяни його слухатися не будуть, а пан проти нього.

— Неправда! Він за нього поручився в суді! — гукнула Ганка у вікно.

— Якщо ти краще знаєш, тоді давайте говорити про щось інше! — коваль був лихий, як чорт.

Антек устав, сонно потягуючись.

— Одне скажу тобі наостанку: випустили тебе до суду, хіба не так? А ти встряєш у чуже діло, ще не знаючи, що про тебе вирішать.

Ганка крутилася біля вікна й раз у раз поглядала на чоловіка, але він не помічав її. Нарешті вона сказала несміливо і благально:

— Ходім, Антосю, спати час... Ти ж сьогодні дуже втомився...

— Іду, Ганусь, іду.— Він важко підвівся.

Ганка почала швидко роздягатись, шепочучи молитву тремтячими губами.

"А що, коли мене в Сибір зашлють?"— думав Антек, заходячи до хати.

V

— Петреку, принеси-но дров! — гукнула Ганка з порога. Вона була розпатлана і вся в борошні — місила хліб.

В печі вже буяв вогонь. Ганка то розгортала жар, то виробляла хлібини й виносила їх на дошці на ґанок, щоб швидше сходили. Вона поспішала, бо тісто вже вилазило з великої діжі, прикритої периною.

— Юзько, підкинь дров у піч, черінь ще зовсім не нагрівся! Але Юзьки не було в хаті, а Петрек не квапився виконати наказ,— він надворі накладав гній на воза, прибивав вилами і спокійнісінько розмовляв із сліпим жебраком, що сидів під клунею й крутив із соломи перевесла.

Був полудень, і сонце припікало так, що на стінах виступала живиця. Земля пекла ноги, навіть рухатися було важко. Ґедзі з голосним дзижчанням кружляли над возом, а коні шарпалися, аж рвалися посторонки, боронячись від їхніх укусів.

Подвір'я ніби сповите було сонною гнітючою спекою, пронизаною гострим запахом гною. Навіть птахи замовкли в саду, кури лежали під тином, як мертві, а поросята, кувікаючи, порозлягалися в грязюці біля колодязя. Дід раз у раз чхав від різкого смороду.

— На здоров'я, дідусю!

— Еге! Це тобі не ладан! Хоч я й звик, а засвербіло в носі, гірше, ніж від тютюну.

— До чого звикнеш, те тобі й до смаку! Так сказав мій унтер, коли на муштрі вперше набив мені пику.

— Ну, і що, звик ти? Хи-хи-хи!

— Ні, де там! Мені швидко набридла така наука! Запопав я це стерво десь у кутку та так причепурив йому пику, що спухла, наче горщик. Він мене більше не чіпав.

— І довго ти служив?

— Цілих п'ять років. Нічим було відкупитися, от і довелося рушницю носити. Спочатку, поки був дурний, попихав мною, хто тільки хотів, набідувався я... Але потім товариші навчили. Всяко бувало — і вкрадеш, як голодний. А то ще дівка одна — служниця — підгодовувала, бо я обіцяв з нею одружитись. А як дражнили мене, як сміялися з моєї мови та з моєї молитви... Та я кожному ребра полічив — і дали спокій!

— Ач, який богатир!

— Богатир не богатир, а трьох подужаю! — похвастав Петрек з усмішкою.

— І на війні був?

— Як же, з турками воював. Дали ми їм чосу!

— Петреку, де ж дрова? — гукнула знову Ганка.

— А там, де й були! — буркнув Петрек собі під ніс.

— Тебе господиня кличе,— нагадав йому сліпий.

— Ну й нехай кличе. Бачили! Може, ще й посуд мити примусить?

— Глухий ти, чи що? — вибігаючи з хати, зняла крик Ганка. — Піч топити я до вас не наймався! — гукнув Петрек у відповідь. Ганка зарепетувала, як несамовита, але хлопець огризався на кожне слово, а дров так і не приніс. Коли ж вона надто вже допекла йому лайкою, він встромив вила у гній і люто гукнув:

— Я вам не Ягуся, мене криком не виженете!

— Побачиш, що я тобі зроблю! Пам'ятатимеш мене! — погрожувала дійнята до живого Ганка, і від роздратування почала так завзято місити тісто, що в хаті знялася хмара борошна й аж з вікон летіла.

А Ганка все сварила зухвальця, то підкидаючи дров у піч, то вибігаючи, щоб глянути на дітей. Вона втомилась від роботи й спеки: в кімнаті нічим було дихати, в сінях теж було не краще — там топилася піч. До того ж мухи, що пообліплювали стіни, страшенно надокучали їй, і вона мало не з плачем відмахувалася від них гілкою. Вся спітніла, роздратована, вона працювала чимраз повільніше.

Вона місила останній заміс, коли Петрек виїжджав з двору.

— Почекай, дам поїсти!

— Тпррр! Давайте! У мене вже від голоду в животі бурчить.

— Хіба ти мало їв за обідом?

— Е... Пісна їжа проходить крізь живіт, як крізь сито.

— Пісна, бачили ви його! Я що, м'ясо тобі маю давати? Я сама по кутках ковбасою не запихаюсь. В інших у переднівок і такого немає. Подивись, як живуть халупники!

Вона винесла йому на ґанок глечик кисляку і хлібину.

Петрек жадібно взявся до їжі, але їв не поспішаючи, кидаючи шматочки хліба лелеці, який пришкандибав із саду й стояв біля нього, як пес.

— Кисляк рідкий, сама сироватка,— пробурчав Петрек, трохи вже вгамувавши голод.

— А тобі сметани захотілося? Обійдешся!

Коли він поїв і взяв уже в руки віжки, вона додала ущипливо:

— Наймися до Ягусі, вона тебе салом годуватиме!

— Це вже напевно. Поки вона тут господинею була, ніхто не ходив голодний!

Він шмагнув коней і пішов з двору, підпираючи плечем воза.

Слова його боляче вкололи Ганку, але перш ніж вона встигла відповісти, Петрек був уже за ворітьми.

Ластівки щебетали під стріхою. Зграя голубів, воркочучи, злетіла на ґанок. Ганка зігнала їх і раптом почула з саду рохкання і злякалась, чи не риють свині цибулю, але виявилось, що це сусідська свиня підриває пліт.

— Сунь тільки писок в город, я тобі дам!

Тільки-но вона взялась до роботи, як лелека скочив на ґанок і нишком, поглядаючи на неї то одним, то другим оком, став дзьобати сирі хлібини й великими шматками ковтати тісто.

Ганка з криком кинулась до нього. Він тікав, витягнувши шию й поспіхом ковтаючи, а коли вона вже от-от майже догнала його і замахнулась полінякою, він злетів на клуню і довго стояв там і курликав, чистячи дзьоб об солом'яну стріху.

— Стривай, злодюго, я ще тобі ноги попереламую! — сварилася вона, зарівнюючи подзьобані хлібини.

Примчала Юзька, і Ганка зігнала злість на ній. — Де тебе носить? Вічно гасаєш по селу, мов кіт по стрісі! От скажу Антекові, яка ти роботяща! Вигрібай з печі, швидше!

— Я в Касі Плошкової була. Всі в полі, а їй, бідолашній, навіть води подати нікому.

— А що з нею? Хвора?

— Еге. Мабуть, віспа, бо вона вся червона і вогнем горить.

— От занеси тільки хворобу в хату, я тебе одразу ж у лікарню відвезу!

— Не заражуся, хіба мало я біля хворих сиділа! Хіба забули, як вас доглядала після пологів?

Юзя все цокотіла, відганяючи мух від тіста, й стала вигрібати жар з печі.

— Треба попоїсти людям в поле віднести,— перебила її Ганка.

— Зараз піду. Антекові яєчню засмажити?

— Засмаж. Тільки сала багато не криши.

— І йому сала шкодуєте?

— Чого це шкодую! Але як буде надто жирно, йому може завадити. Дівчинці хотілося іти на поле, вона миттю впоралася з роботою, і не встигла ще Ганка затулити заслонкою піч, взяла три глечики молока, хліба у фартушок і побігла.

— Подивися там, може, полотно висохло, а коли назад бігтимеш, намочи його знову, воно до вечора ще висохне! — гукнула Ганка у вікно, але Юзя була вже за перелазом, і тільки пісенька лунала за нею слідом та в житі мигтіла русява голівка.

На ділянці під лісом халупниці розкидали гній, що його возив Петрек, а Антек заорював.

Глиняста земля, хоч її недавно боронували, вже пересохла й була тверда, скиби репались, наче камені, і коні тягли плуг з такою натугою, що посторонки рвалися.

Антек, що наче приріс до чепіг, орав, забувши про все на світі. Іноді шмагав коней, але частіше поганяв їх тільки прицмокуванням, бо вони зовсім змучилися від важкої роботи і спеки. Твердо і обережно вів він плуг і краяв скибу за скибою, проводячи широкі, прямі борозни. Поле орали під пшеницю.

По борознах походжали ворони, видзьобуючи черв'яків, а гніде лоша, що скубло траву на межі, раз у раз підбігало до матері, добираючись до молока.

— Ач що згадав, сисун! — буркнув Антек, шмагнувши його по ногах. Лоша задерло хвіст і відскочило вбік, а він орав не розгинаючись, часом тільки погукуючи на жінок. Він так втомився, що, коли під'їхав Петрек, люто гукнув на нього:

— Люди чекають, а ти тягнешся, як сміттяр!

— Дорога важка, кінь ледве ноги переставляє.

— А чого ти стільки часу стояв під лісом? Думаєш, я не бачив?

— Можете, якщо хочете, подивитися. Піском, як кіт, за собою не загрібаю.

— От язикате стерво! Вйо, стара, вйо!

Але коні були геть зморені, з них шматками падала піна, та і йому, хоч він був у самих полотняних штанях та сорочці, піт заливав очі, руки терпли від напруження. Побачивши Юзьку, він радісно гукнув:

— Саме вчасно прийшла! Ми вже тут ледве дихаємо.

Він доорав смугу до лісу, випряг коней і пустив їх на порослу травою дорогу попід узліссям, а сам приліг у затінку й жадібно став пити молоко просто з горщика. Юзька сиділа поруч і цокотіла, не вгаваючи.

— Відчепися, не потрібні мені твої новини! — пробурчав Антек. Юзька ображено огризнулась і побігла в ліс по ягоди.

Тихо стояв розігрітий, сповнений пахощів, оповитий млою сонячної зливи, ліс. Тільки часом ворушилися зелені зарості, і тоді з хащі віяло пахощами нагрітої живиці, долинали далекі голоси й спів птахів.

Простягшися на траві, Антек курив, неясно, мов крізь туман, бачив він пана, що їхав верхи по полю, і якихось людей з тичками.

Над ним, наче вилиті з міді, височіли сосни-велетні, їхня хистка тінь перебігала по очах, наганяючи дрімоту.