Селяни - Реймонт Владислав

Її раз у раз обсипало приском, серце стискалося від болю, в голові роїлися плани помсти. Але кінець кінцем вона і це перемогла в собі й прошепотіла:

— Звісно, де мені зрівнятися до неї вродою! Але я йому шлюбна дружина й матір його дітей! — До неї повернулися гордість і впевненість у собі.— Якщо й побіжить до неї, то однаково повернеться! Не одружиться ж він з нею! — гірко втішала вона сама себе.

Наближався полудень, сонце стояло над ставом, і спека була така, що земля пекла ноги, а жарке повітря наче з печі віяло. Люди вже йшли з поля, з тополевої дороги разом із хмарою куряви линув рев худоби.

Ганка раптом прийняла рішення. Вона постояла ще, прихилившись до стіни, подумала і, витерши очі, пройшла через сіни, розчинила двері до Ягусиної кімнати й сказала твердо і зовсім спокійно:

— Зараз же забирайся геть!

Ягна схопилася з лави. Довго стояли вони так, міряючи одна одну очима. Нарешті Ганка відступила за поріг і ще раз сказала охриплим голосом:

— Миттю забирайся, бо накажу наймитові тебе викинути. В цю ж мить! — додала вона невблаганно.

Стара кинулась була до неї умовляти, пояснювати, але Ягуся тільки плечима знизала:

— Не говоріть з цим помелом! Відомо, чого їй треба! Вона дістала зі скрині якийсь папірець.

— Про запис тут ідеться, про ті морги нещасні! На, бери їх, їж! — сказала вона презирливо, жбурляючи папірець Ганці в обличчя.— Щоб ти ними вдавилася!

І, не слухаючи материних заперечень, стала швидко зв'язувати вузли й виносити їх надвір.

У Ганки аж голова запаморочилась, наче хто вдарив її кулаком межи очі, але запис вона підняла й сказала з погрозою:

— Швидше, бо собаками тебе нацькую!

Вона задихалась від подиву: у неї в голові не вкладалось, що це правда. "Цілих шість моргів землі кинула, мов розбитий горщик! Як же це? Може, з глузду з'їхала?"— думала вона, прикипівши очима до Ягни.

А Ягна, не звертаючи на неї уваги, вже знімала із стіни свої образи. Раптом до кімнати влетіла Юзька.

— Корали мені віддайте, вони мої, від матусі залишились! Ягна почала була знімати корали з шиї, але раптом передумала.

— Ні, не віддам! Мацей мені їх подарував, значить, вони мої. Юзя зняла такий крик, що Ганці довелося її зацитькувати. А Ягна, глуха до всього, винесла з кімнати свої речі й побігла до Єнджика.

Домінікова вже не суперечила їй, але не відповідала ні Ганці, що заговорювала до неї, ні Юзі, яка все верещала й ніяк не могла вгамуватися. Тільки коли речі поклали на воза, вона підвелася і сказала, погрозивши кулаком:

— Будь проклята! Щоб тебе найгірше лихо не минуло!

Ганка аж похолола, але, пропускаючи ці слова повз вуха, гукнула їм услід:

— Прижене Вітек худобу, то відведе до тебе твою корову. А по решту пришліть кого-небудь увечері.

Ягна з матір'ю вийшли мовчки, звернули на дорогу й пішли понад ставом. Постаті їх відбивалися у воді.

Ганка довго дивилася їм услід. Щось її муляло, але ніколи було міркувати над цим,— наймити вже поверталися з поля. Вона заховала запис у скриню, замкнула її і двері до батькової кімнати й почала готувати обід. Але до самого вечора вона була схвильована й мовчазна, навіть якось неохоче слухала підлесливі слова Ягустинки.

— Добре ви зробили, давно вже треба було її вигнати! Зовсім розбестилась, та хто ж їй що зробить, коли стара із ксьондзом за пані-брата! Іншу він давно прокляв би з амвона.

— А певне, певне,— згоджувалась Ганка, але йшла собі, щоб не слухати далі. Коли всі, попоївши, знову взялися до роботи, вона покликала Юзьку, і обидві пішли полоти льон, який подекуди так густо заріс свиріпою, що поле здалека здавалося жовтим.

Ганка одразу ж узялася до роботи, але все не могла заспокоїтись — її мучили й жахали погрози Домінікової, а головне — вона боялася, що скаже на все це Антек.

"Нічого, покажу йому запис, одразу повеселішає! От дурна! Шість моргів — це ж майже ціле господарство!"— думала вона, озираючи поля.

— Ганусь, а ми ж зовсім забули за той папірець про Гжелю!

— Правда! Ти поли, Юзю, а я побіжу до ксьондза, щоб прочитав. Вона навіть рада була піти між люди, почути, що вони говорять про її вчинок.

Прийшовши додому, вона переодяглася, дістала з-за образа папірця і пішла до плебанії. Але ксьондза не застала — він був у полі, де наймити проривали моркву. Ганка побачила його ще здалека: стояв напівроздягнений, у самих штанях і солом'яному брилі. Вона не зважилася підійти ближче, побоюючись, що він, може, про все вже знає і ще нагримає на неї прилюдно, тож повернула до млина, де мельник разом з Матеушем пускав для спроби тартак.

— Мені жінка щойно розказала, як ви мачуху викурили! Ого, на вигляд плисочка, а кігті яструбині! — із сміхом сказав мельник, беручи в Ганки папірця, щоб прочитати. Але, тільки-но глянувши на нього, скрикнув:— Погані вісті! Гжеля ваш утонув! Ще перед Великоднем! Пишуть, що речі його ви можете одержати в повітовій канцелярії у воїнського начальника.

— Гжеля помер! Господи помилуй! Такий молодий, здоровий! Адже йому тільки двадцять шостий рік пішов! У жнива мав додому повернутися! Втонув! Господи милосердний! — заголосила Ганка, ламаючи руки. Ця новина її тяжко засмутила.

— Щастить вам! — сказав Матеуш ущипливо.— Тепер іще Юзьку виженіть, і все достанеться вам і ковалеві.

— Ти що? Терезку прогнав, то вже до Ягни мостишся? — огризнулася Ганка, мельник аж вибухнув реготом, а Матеуш став щось пильно майструвати біля пилки.

— Ця не дасть собі в кашу наплювати, не молодиця — вогонь! — сказав мельник їй услід.

Ганка дорогою зайшла до Магди. Та, почувши новину, розплакалась і сказала крізь сльози:

— Воля божа, мої дорогі. Хлопець був, як дуб, таких мало в Ліпцях... Ох, доле людська, доле невблаганна! Сьогодні живий, завтра в землі гниєш! Треба, щоб Міхал поїхав та речі його забрав, навіщо їм пропадати! Як він, бідолаха, додому хотів!

— Все в божій руці! Пам'ятаєш, він раз тонув у ставку, ледве його Клемб урятував? Значить, судилося йому від води загинути.

Потужили, поплакали і розійшлися — кожна мала досить своїх щоденних клопотів, особливо Ганка.

Обидві новини миттю поширилися по селу і, повертаючись смерком з поля, всі тільки про них і говорили. Гжелю, звісно, всі дуже жаліли, а щодо Ягусі — думки розділились: всі жінки, до того ж літні, були на Ганчиному боці і люто нападали на Ягусю, а чоловіки, хоча й несміливо, заступалися за неї, і вже де-не-де доходило до сварок.

Вечір щойно починався, а на селі вже гуло, наче у вулику, кумасі бігали одна до одної погомоніти, перегукувались через тини і садки або, доячи корів на подвір'ї, зачинали розмови з тими, що йшли повз двір. Був чудовий, прохолодний вечір, небо — ніби у тьмяній позолоті, з полів линуло стрекотіння коників, перепілок, а в канавах і болотах сонно кумкали жаби; пісні, вереск дітей, ревище худоби, мекання й іржання, торохтіння возів стояли над селом. І на вулицях, біля ставу — всюди, де зустрічалися люди,— обговорювали те, що трапилося в Борин, та сперечалися про те, з чим повернуться чоловіки від пана.

Матеуш, ідучи з тартака додому, прислухався до того, що говорять, але тільки спльовував, стиха лаявся та обминав балакучих кумась. Проте молодиці, які пащекували біля хати Плошки, так його обурили, що він не витримав і сказав гостро:

— Ганка не мала права її виганяти, Ягна в себе жила. Антекова жінка може за це і в тюрмі відсидіти та ще й заплатити!

Товста, розчервоніла Плошкова загорлала на нього:

— Ганка землі в неї не відбирала! Вона чогось іншого побоюється — адже Антек не сьогодні-завтра має повернутися! Спробуй допильнуй хатнього злодія! Чи, може, по-твоєму, їй треба дивитися на це крізь пальці?

— Е! Знаєте прислів'я: "Грався, а сам за траву тримався!" Мелете, що слина на язик принесе, і не по справедливості, а через заздрість.

Матеуш наче ткнув палкою в осине кубло — так налетіли на нього жінки.

— Чому ж то нам заздрити, га? Чому? Тому, що вона хвойда, розпусниця, що ви бігаєте за нею, наче пси, що всім вам хочеться до неї під перину? Що через неї ганьба на все село?

— Може, через те ви й заздрите їй, чорт вас розбере! Відьми чортові, сонця боїтесь! Була б така, як Магда з корчми, гуляла б іще гірше, то ви б їй усе пробачили, а тим, що вона найкраща від вас усіх, кожна ладна її в ложці води втопити!

Жінки зняли такий вереск, що Матеуш мусив тікати.

— Щоб вам язики повідсихали, відьми чортові! — вилаявся він і, проходячи повз хату Домінікової, зазирнув у відчинене вікно. В хаті горіло світло, але Ягусі він не побачив, а зайти не зважився і. зітхнувши, звернув до своєї хати. Дорогою здибався з Веронкою, що йшла до сестри.

— А я до тебе заходила, Стах уже дерево обтесав і яму викопав, можна пиляти! Коли прийдеш?

— Коли? А може, й зовсім не прийду! Так мені остогидло наше село, що кину все під три чорти й піду світ за очі! — гнівно крикнув Матеуш і, не зупиняючись, пішов далі.

"Видно, щось дуже йому допекло, коли так казиться!"— подумала Веронка, заходячи на подвір'я до Борин.

Ганка прибирала зі стола після вечері, але одразу ж покинула поратись, відвела сестру в куток і стала розповідати все, як було. Веронка ухилилася від розмови про Ягусю, а про Гжелю сказала тільки:

— Якщо він помер, значить, ви його частку поділите між собою.

— Правда. Але я ще про це не думала.

— А коли пан дасть вам землю в обмін за ліс, на кожного припаде уже з піввлуки — адже вас тільки троє! Господи, багатий і з чужої смерті користь має! — гірко зітхнула Веронка.

— Що мені багатство! — заперечила Ганка. Проте, коли всі полягали спати, вона довго ще лічила, зважувала і потай раділа. Ставши потім на коліна, щоб помолитися, вона прошепотіла покірно:

— Якщо він помер — значить, така воля божа! — І щиро помолилася за упокій його душі.

На другий день опівдні до них зайшов Амброжій.

— Куди це ви ходили? — спитала Ганка, розпалюючи вогонь у печі.

— У Козла був. Козлова мене покликала — дитина в них на смерть обварилась, але її вже тільки в труну треба покласти та поховати.

— Котра ж це?

— А та, найменша, яку Козлова навесні привезла з Варшави. Впала в казан з окропом і майже зварилась.

— Щось не щастить у Козлової цим підкидькам!

— Так, не щастить! Вона на цьому не втрачає, їй дадуть грошей на похорон... Але я не з тим до вас прийшов.

Ганка занепокоєно глянула на нього.

— Знаєте, Домінікова поїхала з Ягусею в суд — кажуть, скаргу подавати на вас за те, що дочку вигнали...

— Нехай подає! Що вони мені зроблять?

— Ранком сповідалися, а потім довго говорили з його велебністю.