Селяни - Реймонт Владислав
Вона пішла за ним, але весь час була на сторожі.
— Хочу тобі дещо порадити.
Вона зацікавлено слухала, догадуючись, до чого він хилить.
— Знаєш, треба щоб ти, перш ніж прийдуть опис робити, пригнала б увечері хоч двох корів до мене. Свиню можна дядькові довірити і все, що тільки можна, в людей приховати... Я тобі скажу, де... Про зерно скажеш, коли робитимуть опис, що воно давно Янкелю продане, він охоче підтвердить, якщо йому дати за це з корець. Кобилу мельник візьме, підгодується вона на його пасовиську. А добро різне можна заховати в ямах або в житі. Раджу тобі по щирості. Всі розумні люди так роблять. Ти робила, як віл, тобі по справедливості більше й належить. Ну, і мені з цього даси дещо, зовсім небагато! І нічого не бійся, я тобі в усьому допоможу. Вже я так влаштую, щоб земля за тобою залишилась. Тільки ти мене слухайся, на моїх порадах ще ніхто не програвав... Ну, що скажеш?
— А те скажу, що свого з рук не випущу, а на чуже не зазіхаю! — карбуючи кожне слово, відповіла Ганка, презирливо дивлячись йому в обличчя. Коваль закрутився, наче його дрючком по голові вдарили, зміряв її поглядом і просичав:
— Я б тобі навіть не згадав, як ти спритно батька обікрала...
— Чому ні, згадуй! От я Антекові розповім, він з тобою про твої поради поговорить.
Коваль ледве стримався від прокльонів, тільки плюнув і, швидко виходячи, гукнув у відчинене вікно жінці:
— Магдо, ти тут добре пильнуй, щоб знову злодії чогось не забрали!
Ганка дивилася на нього з глузливим усміхом. Він побіг, мов опечений, і, зіткнувшись біля воріт з війтихою, довго щось говорив їй, розмахуючи руками.
Війтова жінка принесла якесь казенне повідомлення.
— Це для вас, Ганко, сторож приніс із канцелярії.
— Може, про Антека? — шепнула вона занепокоєно, беручи папірця крізь фартух.
— Ні, здається, про Гжелю. Мого вдома немає, поїхав до повіту, а сторож казав, наче тут написано, що Гжеля ваш помер, чи що...
— Господи милосердний! Матір божа!— скрикнула Юзя, а Магда схопилася з місця.
Всі дивилися на папірець з жахом і безпорадно крутили його в тремтячих руках.
— Може, ти, Ягусю, зумієш розібрати,— попросила Ганка.
Всі з жахом і тривогою оточили Ягусю, але вона після довгих спроб прочитати по складах написане, сказала з досадою:
— Коли не по-нашому написано... нічого не розумію.
— Не для неї написано. Зате дещо інше вона добре вміє...— з викликом просичала війтова жінка.
— Ідіть своєю дорогою і не чіпайте людей, коли вони вас обминають, мов той смердючий кізяк! — пробурчала Домінікова.
Але та, зрадівши нагоді, одразу ж відрубала:
— Інших спиняти вмієте, а чого ж ви донечці своїй не забороните чужих чоловіків приманювати!
— Годі вам, Пйотрова! — втрутилася Ганка, бачачи, до чого це хилиться, але та наче з цепу зірвалася:
— Хоч раз душу розважу! Стільки я через неї горя прийняла, стільки намучилась, що, поки жива, кривди своєї не подарую!
— Ну й гавкай! Ти всіх собак перебрешеш! — буркнула стара досить спокійно, але Ягуся почервоніла, як буряк. Вона палала від сорому і водночас якесь мстиве завзяття закипало у неї в серці. Чимраз вище підносила вона голову і навмисне свердлила війтиху презирливим поглядом, а на губах її блукала ущиплива посмішка.
Дошкулена до живого, війтиха дала собі волю і, навісніючи чимраз більше від зневажливих Ягусиних поглядів, несамовито лаялась, згадуючи всі її гріхи.
— Оскаженіла ти від люті й мелеш хтозна-що,— перебила Домінікова.— А твій чоловік тяжко відповість перед богом за Ягусине нещастя.
— Як же, відповість! Спокусив невинне дитятко! Це дитятко з кожним ладне в кущі залізти.
— Заткни пельку, бо я хоч і сліпа, а знайду твої кудли! — пригрозила стара, стискаючи в руці ціпок.
— Ану, спробуй! Тільки торкни! — з викликом вереснула війтиха.
— Ач розжиріла з чужої кривди, та ще й в'язне до людей, мов реп'ях до собачого хвоста.
— Чим я тебе скривдила? Чим?
— Як посадять твого в тюрму, тоді довідаєшся.
Війтиха підскочила до неї з кулаками, та, на щастя, Ганка встигла її відтягти й гостро гримнула на обох:
— Бійтеся бога, жінки, що це ви розперезалися, наче в корчмі?!
Обидві примовкли, важко дихаючи. У Домінікової навіть сльози ринули з-під пов'язки на очах і струмками потекли по змарнілому обличчю. Але вона перша отямилася, сіла й зітхнула, розводячи руками:
— Господи, будь милостивий до мене, грішної!
Війтиха вискочила з хати, мов опечена, але повернулася з дороги, стромила голову в вікно й закричала Ганці:
— Кажу тобі, вижени з хати цю хвойду! Вижени її, поки не пізно, щоб потім не шкодувати! Ні на годину не залишай її під своєю стріхою, бо інакше ця відьма сама вижене тебе звідси. Послухайся моєї ради, Ганко, не май до неї ні жалю, ні милосердя! Вона тільки й чекає, коли твій чоловік приїде! Ось побачиш, що вона тобі втне!
Вона ще більше перехилилась через підвіконня і, погрожуючи Ягні кулаками, верещала, не тямлячи себе від люті:
— Стривай, чортице, стривай! Не вмру спокійно, до святої сповіді не піду, поки тебе з села кілками не виженуть! До солдатів іди, суко! Там тобі місце, паскудо, там!
Війтиха втекла. У кімнаті стало тихо, наче в могилі.
Домінікова вся тремтіла від стримуваних ридань, Магда колисала дитину, Ганка, глибоко замислившись, дивилася у вогонь.
А Ягуся, хоч на обличчі її ще був зухвалий, лютий вираз і лиха усмішка кривила губи, зблідла, наче полотно. Останні слова поцілили її в самісіньке серце. В неї було таке відчуття, наче сто ножів одразу встромилися в неї, і вся кров ринула з ран. Всі сили її покинули, залишилася тільки невимовна гіркота, такий страшний нелюдський біль, що хотілося битися головою об стіну й кричати не своїм голосом. Але вона перемогла себе і, шарпаючи матір за рукав, гарячково прошепотіла:
— Ходімо звідси, мамо! Ходімо швидше! Тікаймо!
— Авжеж, ходімо. Зовсім я ослабла. Але ти мусиш повернутися сюди й до кінця стерегти своє добро.
— Не залишусь я тут. Так мені все остогидло, що більше не стерпіти! Краще я була б ноги собі поламала, перш ніж увійшла до цієї хати!
— Так погано тобі було з нами? — тихо спитала Ганка.
— Гірше, ніж собаці не цепу! Мабуть, і в пеклі краще!
— Дивно, що ти так довго терпіла. Адже ніг тобі ніхто не зв'язував, могла піти! Не сподівайся — не кланятимуся тобі й не проситиму, щоб залишилась!
— Піду, піду! Згиньте, коли ви такі!
— Мовчи, поки я тобі своєї кривди не кинула у вічі!
— Всі проти мене, все село!
— Живи чесно, ніхто тобі й слова лихого не скаже!
— Годі, Ягусь, адже Ганка тобі не ворог. Годі!
— Нехай і вона пащекує, нехай! Плювати мені на цю брехню! Що я такого зробила? Вкрала? Вбила кого?
— І ти ще смієш запитувати? — здивовано спитала Ганка, зупиняючись перед нею.— Краще не тягни мене за язика, поки я тобі чогось не сказала!
— Кажи, бреши! Мені однаково! — гукала Ягна, чимраз запальніше.
Гнів у ній буяв, як пожежа, вона вже ладна була на все, навіть на найгірше.
У Ганки на очі набігли сльози, спогад про Антекову зраду так боляче шпигонув у серце, що вона ледве спромоглася вимовити:
— А що в тебе з моїм було, га? Ще тебе господь за мене покарає, ось побачиш! Ти Антекові спокою не давала... Бігала за ним, як та сука, як... як...
Ягуся наїжилася, наче вовк, захоплений зненацька й готовий шматувати іклами всіх, хто стане йому на дорозі. Не тямлячи себе від ненависті й жадоби помсти, вона вискочила на середину кімнати і здушеним від люті голосом почала вигукувати слова, що, мов нагаями, шмагали Ганку:
— Це я за ним бігала? Я? Брешеш! Всі знають, що я його гнала від себе! Це він, мов цуценя, скавулів біля моїх дверей, щоб я йому хоч черевик свій показала! Це він мене присилував, обплутав, робив зі мною, дурною, що хотів. А тепер скажу тобі правду,— тільки гляди, щоб ти потім не пошкодувала! Він так мене любив, що й сказати не можна! А ти йому набридла, як старе, смердюче лахміття, по самісіньке горло він був ситий, бідолаха, твоїм коханням, аж відригалося воно йому, мов смердюче сало, він аж плювався, згадуючи про тебе! Ладен був віку собі вкоротити, аби тільки тебе не бачити більше... Ось тобі правда, якщо ти її хотіла! А тепер запам'ятай, що я ще скажу: схочу — то, хоч ти ноги йому цілуватимеш, а віджбурне тебе, мов ганчірку, і за мною побіжить хоч на край світу! Ти це собі затям і зі мною не рівняйся, зрозуміла?
Вона гукала це, вже опанувавши себе, люто й безбоязно, і ніколи ще вона не була така гарна, як у цю хвилину. Навіть мати слухала її з подивом і страхом. Вона здавалася в цю мить зовсім іншою, чужою,— грізна і невблаганна, мов хмара, що сіє грім.
А Ганку її слова приголомшили, вони шмагали її до крові, немилосердно й безжалісно, розтоптали її, мов жалюгідного черв'яка, звалили, мов вражене блискавкою дерево, позбавили сил і пам'яті. Впавши на лаву, вона хапала повітря побілілими губами. Від болю все в ній наче розсипалося в порох, і навіть сльози застигли на попелястому від муки обличчі. Тяжкі стримувані ридання розривали груди. Вона з жахом дивилася кудись у простір, наче в прірву, що раптово розчахнулася перед нею, і тремтіла, мов билинка, яку вітер жене на погибель.
Ягна вже давно виговорилася й пішла з матір'ю на свою половину. Магда теж пішла, не добившись від Ганки ні слова, навіть Юзя побігла до ставу заганяти каченят, а Ганка все сиділа на одному місці, змертвіла, мов пташка, в якої віднімають пташенят,— ні кричати, ні боронити їх, ні відлетіти вона вже не може і тільки часом затріпоче крильцями й жалібно пискне.
Та от бог зглянувся над нею, дав полегкість змученій душі, і, отямившись, Ганка впала ниць перед образами, вибухнула риданнями й дала обітницю піти на богомілля в Ченстохов, якщо те, що вона почула, виявиться неправдою.
В неї не було ненависті до Ягусі,— лише страх, і, почувши її голос, хрестилась, ніби відганяючи нечистого.
Нарешті вона почала поратися по хазяйству. Руки майже машинально порали роботу, а думки були далеко... Вона й не пам'ятала, як випровадила дітей у сад, як прибрала в хаті і, понасипавши страви в горщики, наказала Юзі швиденько віднести їх у поле.
Залишившись сама й трохи заспокоївшись, Ганка стала пригадувати й обмірковувати кожне Ягнине слово. Вона була жінка розумна й добра і легко забувала образи. Але цього разу самолюбство її було вражене надто сильно, щоб можна було забути.
