Селяни - Реймонт Владислав
Скрізь гуло, наче у вулику перед роїнням.
Всі відпочили, підживилися й раді були порозважатися разом із друзями. Хто розмовляв, хто просто дивився на всі ярмаркові розкоші, хто йшов перехилити чарочку з кумом, а хто й сидів у холодку, розмовляючи про всяку всячину. Всіх однаково проймала радість свята, і не диво: назітхалися, намолилися досхочу, кожен виплакався, наслухався музики й співу, наче душу скупав у святі, і тепер хотів надивитися на людей, набратися вражень і хоч на один день позбутися звичайного клопоту. І заможні господарі, і біднота-халупники — всі сьогодні веселилися від щирого серця. Коло крамниць була така тиснява, що й пропхатися було ніяк. Звісно, найбільше гомоніли баби, одна поперед одною протискуючись до рундуків, щоб хоч подивитися на всякі чудові речі, хоч поторкати їх руками.
Шимек купив Настусі янтарне намисто, стрічки й червону хустинку, вона одразу ж наділа обнови, і вони удвох ходили від крамниці до крамниці, обнявшися, веселі, захмелілі від свого щастя.
Юзька ходила з ними, але тільки торгувалася та розглядала розкладені на столах товари і, раз у раз сумно зітхаючи, перелічувала свої мізерні копійки.
Неподалік від них, вдаючи, що не помічає брата, самотньо ходила сумна, пригнічена Ягуся. Не тішили її сьогодні ні стрічки, що маяли над прилавками, ні катеринка, ні вся ця штовханина й веселий гамір. Вона йшла разом з усіма, підхоплена юрбою, зупинялася, коли зупинялися всі, не знаючи, навіщо сюди прийшла і куди йде. До неї підійшов Матеуш і сказав покірно:
— Не жени ти мене!
— Та коли ж я тебе гнала?
— Скільки разів! Ще й вилаяла, не пам'ятаєш хіба?
— Недобре ти тоді говорив зі мною, от і довелося вилаяти. Хто ж мене...
Вона раптом замовкла. Крізь юрбу до них поволі протискувався Ясь.
— І він на свято приїхав! — пошепки сказав Матеуш, показуючи на молоденького ксьондза, який, сміючись, відмахувався від жінок, що поривалися цілувати йому руки.
— Справжній панич! Ач який став! А недавно ж за коровами бігав, добре пам'ятаю!
— Скажеш отаке! Стане він корів пасти! — невдоволено заперечила Ягна.
— Я тобі кажу! Пам'ятаю, як органіст відлупцював його, бо пустив корів у Причеків овес, а сам спав собі під грушею.
Ягуся відійшла від Матеуша і нерішуче стала пробиратися до Яся. Він усміхнувся їй, але через те, що всі дивилися на нього, відвернувся і, накупивши у рундуку образків, став роздавати їх дівчатам і всім, хто хотів.
Ягуся стояла наче вкопана, задивившися на нього. Очі її сяяли, червоні губи всміхалися тихою і ясною, солодкою, як мед, усмішкою.
— Ось вам, Ягусь, ваша покровителька,— сказав він, подаючи їй образок. Їхні руки зустрілись — і відсахнулися, мов опечені.
Ягуся здригнулась, не зважуючись вимовити й слова, Ясь іще щось сказав, але вона наче потонула в його очах, і нічого не чула, не тямила.
Юрба розділила їх. Ягна заховала образок за пазуху і довго ще шукала поглядом Яся. Його не було, пішов до костьолу, бо вже дзвонили на вечірню. Але він весь час стояв у неї перед очима.
— Мов святий на образі! — шепнула вона мимохіть.
— То ж то дівки очі витріщають на нього! Дурні! Не для пса ковбаса!
Ягуся швидко обернулась: біля неї стояв Матеуш.
Вона щось пробурмотіла, щоб швидше його позбутись, але він невідступно йшов за нею, довго щось обмірковуючи, і нарешті спитав:
— Ягусь, а що мати сказала, коли ксьондз робив оклик про Шимека?
— Що ж, як хоче, нехай жениться,— його діло! Матеуш скривився і занепокоєно спитав:
— А вона ж віддасть його землю, га?
— Хіба я знаю? Вона нічого не каже. Нехай сам у неї спитає. До них підійшли Шимек з Насткою, звідкілясь вигулькнув і Єнджик, і всі стали тісною купкою. Шимек почав перший:
— Ягусь, невже ти стоятимеш за матір, коли мені заподіяно таку кривду?
— Ясна річ, я за тебе стою... Але ж і змінився ти за цей час! Зовсім іншою людиною став! — дивувалася Ягна, не зводячи очей з брата.
Він стояв перед нею, гордо випроставшись, чепурний, гладенько поголений, у капелюсі набакир і білому, як молоко, каптані.
— Змінився, бо вирвався з материної неволі.
— І краще тобі зараз на волі? — спитала Ягна, посміюючись з його гордого вигляду.
— Випусти пташку з клітки, тоді побачиш? Чула оклик?
— А весілля коли ж?
Настуся ніжно пригорнулася до Шимека й обняла його.
— Через три тижні, ще до жнив,— шепнула вона, зашарівшись.
— Хоч у корчмі весілля відгуляю, а матері просити не буду!
— А є тобі куди жінку привести?
— Є. До матері переїду на другу половину. У чужих людей кутка шукати не стану! Нехай тільки віддасть мені мою землю, то я вже дам собі раду! — сердито казав Шимек.
— І я йому допоможу, Ягусь, в усьому буду допомагати,— підхопив Єнджик.
— Адже й Настусю ми не голу віддаєм! Дамо тисячу злотих готівкою,— сказав Матеуш.
Його відкликав убік коваль, щось шепнув і побіг далі.
Поговорили ще про те, про се. Найбільше говорив Шимек, вихвалявся, як він стане господарем, як прикупить землі та працюватиме на ній і всі незабаром побачать, що він за людина. Настуся дивилась на нього з захопленим подивом, Єнджик підтакував, і тільки Ягуся неуважно блукала очима навкруги і майже не слухала. Їй до всього було байдуже.
— Ягусь, приходь до корчми, сьогодні музика буде,— попросив Матеуш.
— Корчма вже мене не розважить,— відповіла вона сумно.
Він зазирнув у її затуманені очі, насунув шапку і, розштовхуючи людей, швидко пішов геть. Біля плебанії він здибав Терезку.
— Куди це ти мчиш? — спитала несміливо вона.
— До корчми. Коваль скликає всіх на нараду.
— Мо', й я б пішла з тобою...
— Я тебе не жену, місця вистачить. Зваж тільки, що люди знов пащекуватимуть. І так уже кажуть, що ти за мною бігаєш.
— Однаково вже рвуть мене на шматки, мов пси здохлу вівцю.
— А чого ти дозволяєш? — нетерпляче мовив Матеуш. Його вже знову брала злість.
— Чого! Хіба ти не знаєш, чого? — сказала Терезка з лагідним докором.
Матеуш відсахнувся й пішов так швидко, що вона ледве за ним устигала.
— Знову ревеш, як теля! — кинув він їй, обертаючись.
— Ні, ні... Це порошинка в око влетіла.
— Коли я бачу сльози — мене наче хто ножем штрикає!
Він почекав, поки Терезка наздогнала його, і сказав несподівано ласкаво:
— На ось тобі трохи грошей, купи що-небудь на ярмарку, а потім приходь до корчми, потанцюємо!
Терезка глянула такими очима, наче до ніг йому впала.
— Що мені гроші!.. Ти такий добрий... такий...— прошепотіла вона, зашарівшись.
— Тільки ти ввечері приходь, раніше в мене часу не буде.
Він іще раз озирнувся на неї з порога корчми, усміхнувся і зайшов у сіни.
В корчмі вже було повно людей і стояла страшенна задуха. В першій кімнаті товклася сила народу — пили, розмовляли; за перегородкою зібралася ліпецька молодь на чолі з ковалем і Гжелею; прийшли й літні господарі — Плошка, солтис, Клемб і двоюрідний Антеків брат, Адам Борина. Вплішився сюди й Кобусь, хоч ніхто його не кликав.
Коли увійшов Матеуш, Гжеля щось палко говорив і креслив крейдою на столі.
Йшлося про примирення з поміщиком, який обіцяв дати селянам за кожен морг лісу по чотири морги поля на Підліссі і ще стільки ж продати на виплат. Він приставав навіть на те, щоб дати їм у борг будівельного лісу на хати.
Все це Гжеля пояснював докладно і малював крейдою на столі, показуючи, як можна було б поділити землю та яка ділянка припаде кожному.
— Ви гарненько розміркуйте, що я кажу,— наполягав він.— Діло чисте, як золото!
— Обіцянка — цяцянка, а дурному радість! — буркнув Плошка.
— Це щира правда, а не обіцянки. Він усе в нотаріуса підпише. Поміркуйте над цим: стільки землі село матиме! Адже так кожному припаде ціле нове господарство! Самі подумайте...
Коваль ще раз переповів те, що йому доручив сказати поміщик.
Його вислухали уважно, але ніхто не зронив і слова. Дивилися на біле креслення на столі й зважували.
— Правда, діло золоте, але чи дозволить комісар? — першим спромігся на слово солтис, заклопотано чухаючи голову.
— Повинен дозволити! Якщо громада ухвалить, у начальства питати не будемо! Захочемо — то й він мусить згодитися! — гримнув Гжеля.
— Мусить чи не мусить, а ти не горлай! Ану, гляньте хто-небудь, чи не підслухує там під дверима урядник?
— Я його щойно бачив біля прилавка,— сказав Матеуш.
— А коли ж пан обіцяв переписати на нас землю? — спитав хтось.
— Каже, хоч і завтра! Тільки-но ми між собою домовимося, він одразу ж акт напише, а там землемір відміряє, що кому.
— Значить, після жнив можна буде вже й землю одержувати?
— А восени обробити її як слід!
— Господи, от піде робота!
Усі гомоніли голосно, весело, перебиваючи один одного. Їх охопила радість, в очах спалахнула сила, гордість випростала їм спини, руки самі собою тяглися, щоб узяти швидше цю жадану землю.
Дехто на радощах уже співав, дехто гукав Янкелю, щоб подав горілки, а ще інші хтозна-що верзли про наділи, і кожному ввижалося нове господарство, достаток. Базікали, як п'яні, реготали, грюкали кулаками об стіл і хвацько притупували закаблуками.
— От коли настане в Ліпцях свято!
— Які музики будуть! Яка гульня!
— А скільки весіль справимо на масниці!
— Дівчат не вистачить на селі!
— То міських прикупимо!
— Трясця йому, на баских конях їздити будемо!
— Цитьте-но, ви! — гукнув старий Плошка, грюкнувши кулаком по столу.— Зняли гармидер, як євреї в шабаш! Я от що хочу вам сказати: чи немає у панових обіцянках якогось підступу? Як думаєте, га?
Всі одразу ж змовкли, наче їх хто холодною водою облив, і тільки за якусь хвилю солтис сказав:
— Я теж ніяк не зрозумію, з якого це дива він так роздобрився?
— Так мені теж здається, що тут має бути якийсь підступ! Стільки землі віддати мало не задурно! — завагався хтось із старіших людей.
Але Гжеля схопився з місця і закричав:
— Йолопи ви, та й годі!
І почав запально доводити все з самого початку — аж упрів, як миша. Коваль теж ретельно працював язиком і говорив з кожним окремо, але старий Плошка тільки хитав головою та всміхався так ущипливо, що Гжеля, ледве стримуючись, підскочив до нього з кулаками.
— То скажіть своє, якщо наше вам здається дурисвітством!
— І скажу! Я добре знаю їхнє собаче поріддя, знаю, і кажу вам: не вірте панові, поки не буде все чорним по білому написано. Завжди вони жили з нашої кривди, то й цей хоче з нас поживитися.
— Якщо ти так думаєш, то й не мирись, а іншим не заважай! — крикнув Клемб.
— Ти, Томаше, ходив з ними в ліс воювати, через те й тепер за них стоїш!
— Ходив, а коли треба буде, то й ще піду! Стою я не за пана, а за мир і за справедливість, за все село.
