Селяни - Реймонт Владислав

Тільки дурень не бачить у цьому вигоди для Ліпців, тільки дурень не бере, коли йому дають.

— Ні, це ви всі дурні — ладні за пасок штани віддати! Якщо поміщик сам пропонує стільки, значить, може дати й більше.

Сперечалися чимраз запальніше, а через те, що багато хто підтримував Клемба, знявся такий галас, що прибіг Янкель і одразу ж поставив на стіл сулію горілки.

— Ша, ша, господарі! Нехай буде згода! Дай бог, щоб Підлісся стало новими Ліпцями! Щоб кожен з вас жив, як пан! — вигукував він, пускаючи чарку кружка.

Випили й заговорили ще голосніше. Всі, крім старого Плошки, схилялися до згоди з поміщиком.

Коваль, мабуть, сподівався мати з цього велику вигоду для себе — він говорив найголосніше, вихваляв панову добрість і, знай, частував усю компанію то горілкою, то пивом, то навіть рисовою із спиртом.

Пили так завзято, що не один уже лупав очима і ледве язиком володів, а Кобусь, що досі й рота не розтуляв, тепер почав хапати то того, то іншого за каптан і кричати:

— А хіба безземельники собаки? І нам теж належить земля! Не дамо миритися! Все має бути по справедливості. А то так — один ледве своє гладке черево носить, а другий хоч з голоду здихай. Нарівно треба землю ділити! Бач, як запаніли! Не один голим задом світить, а кирпу гне, наче от-от чхатиме! Лахмітники вошиві! — кричав він чимраз голосніше і так непристойно лаявся, що його кінець кінцем випхали за двері, але він ще довго вигукував біля корчми прокльони й погрози.

Компанія незабаром розійшлась, і тільки ті, хто хотів повеселитися, залишилися в корчмі, де вже грала музика.

Вечоріло, сонце зайшло за ліс, і все небо було залите загравою, а ниви й сади купалися в багрянці й золоті. Повіяв прохолодний ласкавий вітерець, кумкали жаби, в полях підпадьомкали перепілки, стрекотіння коників нагадувало шелест колосся. Люди вже роз'їжджалися із свята, на дорогах торохтіли брички, і часом котрийсь із п'яних голосно заводив пісню.

Затихли Ліпці, збезлюдів майдан перед костьолом, і тільки біля хат іще сиділи люди, втішаючись прохолодою й відпочинком.

Смеркало, потемніли поля, далечінь зливалася з небом, все змовкало, зморювала землю дрімота, обливали теплі роси, а з садів, мов вечірня молитва, линули пташині голоси.

Поверталася з пасовиськ худоба, розлягалося тужне мукання, і рогаті голови наче пливли понад берегом ставу, а у воді кривавими жаринами відбивалася вечірня заграва. Біля млина верещали, купаючись, хлоп'ята, а з дворів долинали пісні дівчат, мекання овець, ґелґотіння гусей.

Тільки в Борин було безлюдно й тихо. Ганка з дітьми пішла в гості. Петрек теж кудись зник, Ягуся не повернулася додому ще з вечірньої, і в хаті поралася сама Юзька.

Сліпий старець сидів на ґанку, підставляючи обличчя прохолодному вітру, і бурмотів молитву, сторожко дослухаючись до рухів лелеки, бо той крутився біля нього, націляючись дзьобом старому в ноги.

— Щоб ти скис, розбійнику! Ач як довбонув! — бурчав старий, підібгавши під себе ноги і розмахуючи довгими чотками. Лелека відбігав на кілька кроків і знову, витягнувши дзьоб, спритно заходив збоку.

— Чую, чую тебе добре! Не підпущу! Бач, яка хитра шельма! — шепотів сліпий.

Знадвору чути було музику, і він, машинально відганяючи чотками лелеку, з насолодою слухав її.

— Юзю, а хто це так гарно грає?

— Це Вітек. Вивчився в Петрека і тепер завжди терликає, аж вуха пухнуть! Вітеку, годі тобі! Піди до лошат і поклади їм конюшини! — гукнула вона.

Скрипка змовкла. Але сліпий, видно, щось надумав, і коли Вітек прибіг на ґанок, він сказав йому дуже ласкаво:

— На ось тобі десять грошів! Гарно ти граєш! Хлопчик дуже зрадів.

— А щось божественне міг би заграти?

— Що почую, все заграю!

— Еге, кожна лисиця свого хвоста хвалить, а такої ось утнеш, га? — і він верескливо й сумно заспівав щось.

Вітек, навіть не дослухавши, приніс скрипку, сів поруч і заграв дуже точно те, що наспівував жебрак, а тоді став грати підряд усе, що чув у костьолі, та так добре, що той навіть здивувався.

— Ого, та ти й органістом міг би бути!

— Я все можу заграти, все, навіть панські пісні, і те, що співають у корчмах,— хвастав зраділий Вітек, не перестаючи грати. Але прийшла Ганка й одразу ж прогнала його допомагати Юзі.

Надворі вже зовсім стемніло, згасали останні червонясті відблиски, високе темне небо мерехтіло зорями, наче росою. Село вкладалося спати, і тільки від корчми долинали вигуки й звуки музики.

Ганка біля хати годувала дитину й розмовляла із сліпим. Дід брехав, що йому на думку спадало, але вона йому не суперечила, думала про своє і з тугою вдивлялася в темряву.

Ягна ще не поверталася додому. Не було її і в матері.

Ще надвечір вона пішла на село до дівчат, але ніде не могла всидіти, щось не давало їй спокою, наче хтось за волосся тягнув. Кінець кінцем вона самотою стала тинятися по селу, довго дивилась на став, на змерхлу, що коливалася під подувами вітру, воду, на хисткі тіні, на світло, що падало з вікон і вмирало невідомо де. Ягна зайшла за млин, аж на луки, де вже лежав теплий кожух білого туману й над ним з квилінням літали чайки.

Вона слухала, як вода падає з греблі в чорну пащеку річки, під заснулі стрункі вільхи. Але в плескоті води вчувався їй чийсь тужний поклик і болісна скарга, і вона втекла звідти.

Постояла під освітленими вікнами мельника, з яких чути було гомін і брязкіт тарілок.

Кидалася з одного кінця села на інший — так прибутна вода, не знаходячи виходу, марно б'ється в берегах.

Мучило її щось, чого ніяк було висловити — чи то жаль, чи туга, чи кохання, в сухі очі наче хто жару насипав, у грудях закипали тяжкі ридання.

Вона й не помітила, як опинилась біля плебанії, чиїсь коні нетерпляче били копитами біля ґанку, світло горіло тільки в одній кімнаті; там грали в карти.

Надивившись досхочу, Ягна пішла провулком поміж Клембовим двором і ксьондзовим городом. Боязко пробиралась вона вздовж живоплоту. Обважнілі гілки вишень пестили її обличчя вологими від роси листочками. Вона йшла, бездумно, не знаючи куди, аж поки органістів будинок заступив їй дорогу.

Всі чотири вікна були освітлені й розчинені навстіж.

Ягна зупинилася в тіні біля тину й заглянула всередину.

Вся органістова сім'я сиділа під висячою лампою, пили чай, а Ясь ходив по кімнаті і щось розповідав.

Ягуся чула кожне його слово, кожне порипування підлоги, невпинне цокання годинника і навіть органістове сопіння.

Але Ясь розповідав щось таке мудре, що вона нічогісінько не розуміла. Дивилася тільки на нього, мов на образ, пила кожен звук його голосу, мов найсолодший мед. Він усе ходив, то зникаючи у глибині кімнати, то з'являючися знову в світляному колі. Іноді підходив до вікна, і тоді Ягна злякано притулялась до тину, щоб він не побачив її. Але Ясь дивився на всіяне зірками небо, часом говорив щось кумедне, всі сміялися, і радість, як сонце, осявала обличчя. Нарешті Ясь сів біля матері, меншенькі сестрички позалазили до нього на коліна, обняли за шию, а він ніжно пригортав їх до себе, лоскотав і гойдав. В кімнаті задзвенів дитячий сміх.

Та от почав бити годинник, і органістова жінка, підводячись, мовила:

— Ну, ми тут теревенимо, а тобі спати час! Адже вдосвіта треба виїжджати.

— Треба, треба, мамусю! Боже, який короткий був день,— жалібно зітхнув Ясь.

У Ягусі серце стислося так боляче, що сльози самі ринули з очей.

— Але скоро канікули,— провадив далі Ясь.— І ксьондз-регент обіцяє мене відпустити на якийсь час, якщо наш ксьондз йому напише.

— Напише, не турбуйся, вже я його вблагаю! — сказала мати, починаючи стелити йому постіль на канапі проти вікна. Всі допомагали їй, і навіть сам органіст зі сміхом приніс якусь посудину й поставив під канапу.

Сім'я довго прощалася з Ясем, а найдовше мати — вона з плачем пригортала його до грудей і цілувала.

— Спи солодко, синку, спи, моя дитино!

— Ось тільки прокажу молитву і одразу ж ляжу, матусю. Нарешті всі розійшлися.

Ягуся бачила, як у сусідній кімнаті ходили навшпиньки, тихо, щоб не грюкнути, зачиняли вікна. Незабаром весь дім онімів, щоб не тривожити Яся.

Вона теж хотіла була йти додому, вже навіть ступнула крок, але щось наче тримало її за ноги, і вона не могла рушити з місця. Ще міцніше притулилася спиною до тину, ще більше зіщулилась і стояла, мов заворожена, не зводячи очей з цього освітленого відчиненого вікна.

Ясь трохи почитав якусь грубу книжку, потім уклякнув біля вікна, перехрестився, склав руки і, піднявши очі до неба, став пошепки молитися.

Була вже глупа ніч, незглибинна тиша обіймала світ, у височині мигтіли зорі, запашний подув линув з полів, шепотілося часом листя й співав якийсь птах.

У Ягусі серце калатало, мов шалене, горіли очі, горіли уста, руки самі тяглися до Яся, і, хоч вона вся скулилась, її проймав дивний, непереможний трепет. Вона несвідомо так притиснулася до тину, що затріщали жердини.

Ясь вистромив з вікна голову, подивився навколо й знову почав молитися.

А з Ягусею діялось щось незрозуміле: такий вогонь пробігав по тілу, що хотілося кричати від цієї солодкої муки. Вона забула, де вона, вона задихалась. Шалений крик спалахував у ній блискавкою, її підхоплював дивний жагучий вихор, буйне жадання напружувало все тіло... Вона вже збиралася наблизитись до його білих рук, стати перед ним на коліна, бачити зблизька його любе обличчя, молитися на нього, мов на чудотворний образ, але, охоплена незрозумілим жахом, не рушила з місця.

— Господи! Господи милосердний! — вихопилося у неї з грудей тихе волання.

Ясь устав, визирнув у вікно і, здавалось, дивлячись просто на неї, гукнув:

— Хто там?

Ягуся на мить завмерла, затаїла подих, серце перестало битися, а потім затьохкало швидко-швидко у щасливому чеканні.

Але Ясь тільки окинув поглядом вулицю і, нічого не побачивши, зачинив вікно, швидко роздягнувся й погасив світло.

Темрява оповила Ягусю, та вона довго ще сиділа, дивлячись на чорне, німе вікно. Холод пронизав її і наче окропив душу срібною росою. Кипіння крові вгамувалося, по тілу розлилося почуття невимовного блаженства. Зійшла на неї урочиста тиша, схожа на задуму квітів перед сходом сонця, і вона стала молитися. В цій молитві не було слів — тільки дивна солодкість захвату, святий порив душі, незбагненна радість пробудженого весняного дня, блаженні сльози вдячності.

III

— Я піду, Ганусь! — просила Юзька, припавши головою до передньої лави.

— Ну, біжи, задерши хвіст, мов теля! Біжи! — сердито відгукнулася Ганка, піднімаючи очі від чоток.

— Та мене чогось так млоїть усередині, і так голова паморочиться...

— Не заважай, зараз скінчиться...

Ксьондз і справді вже закінчував заупокійну месу по Борині, яку сім'я замовила на восьмий день після його смерті.

Всі найближчі родичі сиділи на бічних лавах, тільки Ягуся з матір'ю стояли на колінах біля самого вівтаря.