Селяни - Реймонт Владислав
Він перехрестився і пішов пішки, сподіваючись дорогою підсісти до кого-не-будь. Так воно й трапилося: відразу за корчмою його наздогнав органіст, який їхав бричкою, запряженою парою ситих коней.
— Чого ж це ви пішки, Мацею?
— Для здоров'я краще. Слава Ісусу!
— Навіки слава! Сідайте з нами, помістимось,— запропонувала жінка органіста.
— Дякую! Я й так дійшов би, але, як то кажуть: іти добре, а їхати краще,— відповів Борина, сідаючи на переднє сидіння спиною до коней.
Він привітався за руку з органістом та його жінкою, і коні рушили.
— А пан Ясь звідки взявся? Хіба він уже не в школі? — запитав Борина, побачивши хлопця, який сидів з наймитом на козлах.
— Я тільки на ярмарок приїхав,— весело відгукнувся Ясь.
— Беріть, тютюн французький,— частував органіст, постукуючи по табакерці.
Вони понюхали й обидва з насолодою чхнули.
— Ну, що там у вас чути? Будете щось продавати?
— Небагато. Антек повіз трохи пшениці, та жінки погнали свиней.
— Ого! — скрикнула органістиха і звернулась до сина: — Ясю, візьми хустку, закутай шию, бо холодно.
— Мені тепло, зовсім тепло,— запевняв Ясь, але незважаючи на це, вона закутала йому червоною хусткою шию.
— Та хіба у нас витрати малі? Не знаєш, звідки настачити на все.
— Не нарікайте, Мацею. Хвалити бога, у вас добра досить.
— Адже землю не гризтимеш, а готових грошей в запасі нема.
Незадоволений з того, що їхню розмову слухає наймит, старий Борина поспіхом нахилився до Яся й тихо запитав:
— А ви, пане Ясю, ще довго будете в школі?
— Тільки до різдва.
— Ну, і як, додому повернетесь чи десь на службу підете?
— Господи, та що йому вдома робити на наших п'ятнадцяти моргах? І без Яся у нас малечі вистачить, а часи зараз он які важкі,— зітхнула органістиха.
— Правда, хрестин буває досить, та яка з них користь.
— Ну, похорони теж бувають частенько,— іронічно зауважив Борина.
— Е... які там похорони, сама біднота мре, ледве разів зо два на рік трапиться багатий похорон, за який щось перепаде.
— Та й обідні дедалі рідше замовляють, а торгуються, мов євреї! — докинула органістиха.
— Це все від нужди. Злидні людей заїли,— заступився Борина.
— А ще через те, що люди не дбають про спасіння душі, та й покійників поминати забувають. Ксьондз не раз про це казав.
— І поміщиків стає дедалі менше. Раніше, коли їздили, бувало, правити молебні після жнив чи з облатками на різдво й на Великдень, то відправиш службу божу в маєтку — не пошкодують тобі ні зерна, ні грошей, ні ласощів усяких. А тепер — господи прости! — кожен хазяїн скупує, і коли дасть сніпок жита, то вже, напевне, поточений мишами, а як одержиш чвертку вівса, то в ньому полови більше, ніж зерна. От хай жінка скаже, яких яєць надавали мені на Великдень. Більш як половина була бовтюхів. Якби ще не було в мене трохи земельки, певне, пішов би з торбами,— закінчив органіст, знову підсуваючи Борині табакерку.
— Авжеж, авжеж! — підтакував Борина, але обдурити його було важко, він добре знав, що в органіста є грошенята і той позичає їх людям під проценти або й за відробіток. Отже, він тільки посміхнувся на скарги органіста і знову перевів розмову на Яся.
— То що, він на службу піде?
— Що? Мій Ясь на службу, писарчуком? Не для того я в себе від рота шматок відривала, аби тільки він міг школу скінчити. В семінарію він піде, на ксьондза буде вчитись!
— На ксьондза?
— А чим це погано? Хіба ксьондзові погано живеться?
— Так, так. І пошана, і, як то кажуть: у кого ксьондз рідня, тому не страшна біда,— поволі говорив Борина, з повагою поглядаючи на Яся, який підсвистував коням, що саме в цю мить зупинилися.— Казали, що й мельників Стах має бути ксьондзом. А тепер він у найвищій школі, вчиться на лікаря...
— Де йому, такому гульвісі, ксьондзом бути? Адже й моя Магда від нього вагітна на шостому місяці.
— Казали, це від Франека, що на млині робить.
— Це мельник так говорить, аби синочка вигородити. Такий розпусник — йому тільки в лікарі й дорога!
— Звичайно, ксьондзом бути краще — і богу на славу, і людям втіха,— хитро підтакував Борина (навіщо, мовляв, заводитись з жінкою?) і уважно слухав її міркування, а органіст тим часом раз у раз скидав шапку і голосним "Навіки слава!" відповідав на привітання людей, яких вони обганяли.
Їхали клусом, і Ясь хвацько обганяв вози, людей, скотину, яку гнали на ярмарок, аж поки доїхали до лісу, де було просторіше й дорога ширша.
Біля самого лісу наздогнали Домінікову: вона їхала з Ягною і Шимеком, а прив'язана за роги корова йшла за возом, з якого виглядали білі голови гусей, що весь час сичали, мов змії.
Всі привіталися; Борина аж вихилився з брички, коли проїжджали мимо, і крикнув:
— На ярмарок спізнитесь!
— Встигнемо! — відгукнулась Ягна із сміхом.
Бричка обігнала віз, але син органіста кілька разів оглядався на нього і нарешті спитав:
— Це Ягуся Домінікова?
— Вона, вона самісінька,— відповів Борина, все дивлячись на неї здалека.
— Я не впізнав її — майже два роки не бачив.
— Ще молоденьке дівчисько — недавно ще телят пасло; викохалась тільки, як телиця на конюшині,— і він знову вихилився з брички, щоб глянути на неї.
— Гарна яка! — зауважив Ясь.
— Дівка як дівка! — зневажливо відповіла його мати.
— Ні, таки й справді гарна вдалася. І тижня не минає, щоб до неї хто-небудь старостів з горілкою не засилав.
— Вередлива дуже! Стара, мабуть, думає, що принаймні якийсь управитель її посватає, і всіх хлопців геть жене,— ущипливо пробурмотіла органістиха.
— А що ж, її всякий хазяїн посватає, навіть і такий, що на тридцяти моргах сидить... Вона варта цього.
— То ви й сватайте її, Мацею, коли так вихваляєте,— засміялась органістиха, але Борина не відповів їй ні слова.
"Дивіться на неї,— міська лахмітниця буде ще тут сміятися з родовитих господарів! Велика пані, тільки й знає нашим курям під хвости заглядати — чи не знесуть вони для неї яєчко, та в кишеню чужу дивитися. Зась тобі до Ягусі!" — думав він, дуже розгніваний, і тільки поглядав на віз Домінікової, де червоніли хустки жінок. Віз чимраз далі відставав від них — Ясь поганяв коні, й вони мчали так, що грязюка летіла з-під копит.
Даремно органістиха заговорювала про те, про се,— Борина тільки кивав головою і щось бурмотів собі під ніс. Він так розсердився, що не хотів обзиватися й словом.
Тільки-но вони виїхали на нерівний брук містечка, він зліз з брички й став дякувати за те, що підвезли.
— Ми надвечір додому поїдемо; як хочете, то й вас підвеземо,— запропонувала органістиха.
— Дякую, в мене є тут свої коні. Побачать люди, то ще казатимуть, що я в помічники до органіста набиваюсь... я жодної ноти не витягну і свічок гасити не вчився.
Вони звернули в бічну вуличку, а Борина з зусиллям став пробиратися головною вулицею на базар, протискуючись крізь юрбу.
Ярмарок був великий: всі вулиці, площі, завулки й подвір'я були захаращені людьми, возами й різними товарами — справжнє бурхливе море, і в нього весь час вливалися звідусіль нові людські ріки, вирували, коливалися, котилися тісними вуличками і розливалися по великій площі перед монастирем. Грязюка, ще неглибока на дорозі, була тут по кісточки. Її топтали й місили тисячі ніг, і вона бризкала з-під коліс в усі боки.
Навколо стояв великий гомін, який щохвилини дужчав; глухе гудіння коливалося, як море, билося об стіни будинків, переливалося з кінця в кінець. Тільки часом крізь нього пробивалося мукання корів, звуки шарманки, яка грала біля каруселі, та плаксиві голоси жебраків чи гострі пронизливі звуки пищалок...
Ярмарок був великий, народу зібралося стільки, що й пройти було ніяк, а на базарі перед монастирем Борині довелося пробиватися силоміць, така тиснява була між крамницями.
Було там стільки крамниць, що ні оком окинути, ні перелічити, якби навіть хто й схотів.
Вздовж монастиря двома рядами тягнулися великі намети, напхані всякими жіночими товарами — полотнами й хустками, які висіли на жердинах. Одні були червоні, як мак, аж в очах тьмяніло, другі жовті, треті малинові, і хто їх там усі запам'ятає! А перед ними юрмилося стільки жінок і дівчат, що яблуку ніде було впасти,— одні торгувались і вибирали собі, а інші стояли тільки для того, щоб надивитися та хоч очі натішити цими розкошами.
Далі красувалися відкриті рундуки, де так і виблискували намиста, дзеркальця, позументи. А скільки тут було стрічок, хрестиків на шию, штучних квіточок, зелених, золотистих, всяких очіпків,— і ще бог знає чого!
В іншому місці продавали святі ікони в позолочених рамах і під склом. Хоч вони й стояли біля стін або й просто лежали на землі,— від них линуло таке сяйво, що дехто, проходячи мимо, скидав шапку й хрестився.
Борина купив для Юзі шовкову хустку, яку обіцяв їй ще навесні, поклав за пазуху і став пробиратися на те місце торговища за монастирем, де продавали свиней. Але він ішов поволі, бо тисли з усіх боків. Та й подивитися було на що.
Шапкарі порозставляли широкі драбини, обвішані знизу й догори шапками.
Шевці влаштували цілу вулицю з високих дерев'яних козел, на яких, почеплені за вушка, висіли різні чоботи — і звичайні юхтові, селянські, які шмарують салом, щоб вони не пропускали води, і такі, що їх треба чистити ваксою, і жіночі чобітки з червоними шнурками та на високих каблуках.
За щевцями стояли лимарі з хомутами на кілках та різною упряжжю.
Далі — канатники й продавці сітей.
Мандрівні торговці, що продають сита, і ті, що торгують крупою на ярмарках.
І колісники, і чинбарі.
А там кравці й кушніри порозвішували свої товари, від яких так тхнуло, що аж у ніздрях лоскотало. Ці торгували добре, бо вже наближалася зима.
А ще далі — ряди столів під полотняними дашками, а на них — кільця червоної ковбаси, товсті, мов канати, гори жовтого сала, копчені окости, солонина, шинка. На гаках висіли цілі обпатрані поросята, з яких ще сочилася кров, так що доводилося відганяти собак, які збіглися сюди.
А біля м'ясників, мов рідні брати, стояли пекарі, і на товстій солом'яній підстилці, на возах, на столах, у кошиках і де попало лежали гори хлібин, завбільшки з колесо, золотисті коржі, булки, бублики.
Хто і як перелічить і запам'ятає ці крамниці й ятки та все, що в них продавалось?..
Були крамниці з іграшками і з солодощами, де продавались виліплені з тіста різні звірі, серця, солдатики і такі дива, що не всякий і розпізнає, що це таке.
Були ряди, де продавалися календарі, священні книжки, історії про розбійників, а також букварі.
