Селяни - Реймонт Владислав

Та мені корали не в дивовижу, після покійниці залишилося в скрині щось разків із вісім, крупні, мов добрий горох,— сказав він навмисне недбалим тоном.

— Що мені з того, коли вони не мої! — Ягна зірвала з себе корали й хутко пішла далі, сердита й засмучена.

— Ягусю, присядь-но на хвилину.

— Не можна, мені до матері час. Вони присіли на якомусь дишлі.

— Славний ярмарок,— сказав через хвилину Борина, оглядаючи торговище.

— Та чималий... — Ягна з жалем поглядала на крамницю й частенько зітхала, але її сумний настрій, видно, вже розвіювався. Вона сказала:

— Панам добре. Бачила я сьогодні поміщика з Волі з дочками. Вони стільки собі купували, що лакей за ними носив. І так кожного ярмарку.

— Знаєш прислів'я: хто на ярмарку гуляє — тому грошей не вистачає.

— У них вистачить!

— Поки євреї дають,— кинув Борина з такою люттю, що Ягна обернулась до нього, не знаючи, що відповісти. А старий, дивлячись на неї, тихо спитав:

— А що, Ягусю, приходили до тебе старости від Міхала Войтеко-вого?

— Були та й пішли. Недотепа такий, теж надумав старостів засилати,— засміялась Ягуся.

Борина хутко підвівся, витяг з-за пазухи хустку і ще щось, загорнуте в папір.

— Подерж-но це, Ягусю, мені треба заглянути до Антека.

— А хіба він на ярмарку? — запитала вона, й очі її спалахнули.

— Сидить з пшеницею он у тому провулку. Бери, Ягусю, це тобі,— додав він побачивши, з яким подивом Ягуся розглядає подарунки.

— Даруєте? Невже, справді мені? Господи, краса яка! — вигукнула вона, розглядаючи хустку і стрічку, ту саму, що так їй сподобалась.— Та ні, то ви кепкуєте з мене,— за віщо ж це мені? Такі гроші коштує... А хустка з чистого шовку.

— Бери, Ягусю, бери, для тебе купив, а як хтось із хлопців надумає засилати до тебе старостів, не давай згоди, навіщо поспішати? Ну, мені вже час іти.

— Це моє, ви правду кажете?

— Навіщо б я тебе дурив?

— Навіть не віриться! — Ягна все розгладжувала на колінах то. хустку, то стрічку.

— Залишайся з богом, Ягусю!

— Спасибі вам, Мацею.

Борина пішов, а Ягна ще раз роздивилася подарунки і помилувалася ними, потім раптом загорнула їх, хотіла бігти за ним, віддати... Як же це вона взяла подарунки від чужої людини? Адже він їй не родич, не свояк навіть... Але старого вже не було.

Ягна поволі пішла шукати матір і весь час обережно, з насолодою, доторкалась до хустки, захованої в пазусі. Вона так раділа, що її білі зуби поблискували в усміху, а обличчя горіло рум'янцем.

— Ягусю! Поможіть бідній сироті, люди добрі... щирі християни... Помолюсь цариці небесній за ваші душечки... Ягусю!

Ягна, отямившись, почала шукати очима, хто і звідки її кличе, і швидко побачила Агату, яка сиділа під монастирським муром, підклавши під себе жмут соломи, бо грязюка в цьому місці була по кісточки.

Ягна зупинилась і почала шукати в кишені монетку, а стара Агата, зрадівши землячці, почала розпитувати її, що діється в Ліпцях.

— Ну що, картоплю вже викопали?

— Все чисто.

— Не знаєш, що там у Клембів?

— Вони вас вигнали, з торбами примусили ходити, а ви ще про них турбуєтесь!

— Вигнати не вигнали, я сама пішла, бо так треба було... Що ж, вони дурно мене годуватимуть або хоч куток для спання дадуть? Адже в них самих не густо... Турбуюсь, бо вони мені рідня.

— А у вас що чути?

— Та що там у мене; ходжу від костьолу до костьолу, від села до села, від ярмарку до ярмарку та з молитвою випрохую в добрих людей де куток для спання, де страви ложку, де гріш. Люди добрі не дадуть бідному з голоду вмерти, ні! Не знаєш, у Клембів усі здорові? — запитала вона несміливо.

— Здорові. А ви не хворієте?

— Де там... У грудях у мене весь час болить, а як змерзну, то й кров'ю плюю... Недовго вже мені поневірятися, недовго. Хоч би тільки до весни дотягнути, повернутись у село і там між своїми померти. Тільки про це бога й благаю, тільки про це одне,— вона склала руки, оповиті чотками, підняла заплакане обличчя і стала молитись так гаряче, що сльози потекли з її почервонілих очей.

— Прочитайте молитву за татка,— шепнула Ягуся, даючи їй гроші.

— Прочитаю молитву за тих, що в чистилищі, а за своїх я й так завжди молюся і бога благаю, за живих і мертвих... Ягусю, а старости до тебе не приходили?

— Приходили.

— І ніхто тобі не припав до серця?

— Ніхто. Ну, бувайте здорові, а навесні до нас заходьте,— хутко сказала Ягуся і пішла назустріч матері, яку саме побачила на вулиці з органістом та його дружиною.

Борина поволі брів до Антека: по-перше, ніяк було протиснутися крізь юрбу, а по-друге, з думок йому не йшла Ягна. Дорогою він зустрів коваля.

Вони привітались і пішли разом.

— Ну що, яке ваше рішення, га? — раптом гостро спитав коваль.

— Це ти про що? Міг би зі мною і в Ліпцях поговорити... — Старий розсердився.

— Та я вже й так чотири роки чекаю.

— То тобі сьогодні загорілося. Почекай ще років з сорок, поки помру.

— Вже й люди мені радять подавати до суду, та я...

— Подавай. Скажу тобі, де скарги пишуть, і на писаря дам карбованця.

— А я так думаю, що ми з вами домовимось,— хитро викрутився коваль.

— Правда: краще солом'яна згода, ніж золота звада.

— Ви й самі розумієте це не згірш за мене.

— Мені з тобою ні згоди, ні звади не треба.

— Я завжди жінці кажу, що батько за справедливість стоять.

— Той за справедливість стоїть, кому вона потрібна, а мені вона не потрібна, бо я тобі нічого не винен,— відрубав Борина так гостро, що коваль відразу злагіднів і, зрозумівши, що таким способом він нічого не доб'ється, сказав, наче нічого не сталося, спокійним прохальним тоном:

— Я б випив чогось, може, почастуєте?

— Почастую. Коли любий зять просить, можна й цілу кварту поставити,— відповів Борина з легким глузуванням і звернув до шинку на розі. Там був і Амброжій, але не пив, сидів у кутку якийсь заклопотаний, сумний.

— Щось мені кістки крутить — мабуть, на зливу,— поскаржився він.

Борина з ковалем випили по одній чарці, потім по другій, але мовчки, бо в обох багато накипіло на серці.

— П'єте, мов на похороні! — зауважив Амброжій, ображений, що його не частують, тоді як у нього з самого ранку і краплини в роті не було.

— Які тут розмови! Батько сьогодні стільки продає, що треба поміркувати, кому гроші під проценти дати.

— Мацею! Кажу вам, Мацею, що господь бог...

— Кому Мацей, а тобі не Мацей. Бачиш ти його, голодранця! Запанібрата свиня з пастухом! — Старий остаточно розлютився.

А коваль після двох чарок набрався духу й мовив тихо:

— Батьку, скажіть тільки одне слово — дасте чи ні?

— Я вже сказав: у могилу з собою нічого не заберу, а раніше й морга з рук не випущу і на хліб до вас не піду... Ще мені хочеться пожити хазяїном рік чи два.

— То грішми виплатіть нашу частку.

— Ти чув, що я сказав?

— Третю жінку собі виглядає, нащо йому діти? — буркнув Амброжій.

— Мабуть, так воно й є.

— Схочеться мені, то й оженюсь. Заборониш, чи що?

— Заборонити не забороню, але...

— Як схочу, то й старостів пошлю, хоч би й завтра.

— Посилайте, хіба я вам перешкоджаю. Дайте мені хоча б того бичка, що після Рябої залишився, то я вам ще й сам допоможу. Голова У вас на плечах є, самі міркуйте, як вам краще. Я не раз і не два казав жінці, що вам одружитися треба, щоб у хазяйства занепаду не було.

— Ти справді казав так, Міхале?

— Щоб я святої сповіді не дочекався, казав! Адже я всьому селу поради даю, невже не знаю, чого вам треба?

— Брешеш ти, паскуднику, в живі очі, але завтра приходь, забирай бичка. Коли просиш добром — дам. А схочеш зі мною судитись — одержиш зламану палку або ще й гірше.

Вони знову випили. Цього разу частував коваль і запросив до гурту ще й Амброжія, який охоче присів до столу і почав розповідати всякі кумедні байки й жартувати так, що всі реготались.

Вони розважалися недовго — кожному треба було до своїх, кожен мав різні справи.

Борина й коваль розійшлися в згоді, але один одному не вірили і на гріш — знали один одного, мов свої п'ять пальців, бачили наскрізь, мов крізь скло.

Тільки Амброжій залишився в шинку: він очікував кумів або знайомих, сподіваючись, що йому хтось ще поставить хоч півкварти, бо добра псу й муха, коли ніхто цілої кісточки не кине. Амброжій любив хильнути, та не було за що. І не диво, адже він був лише костьольним служкою.

Ярмарок закінчувався.

Якраз опівдні виглянуло сонце, але тільки пробігло зайчиком по землі і відразу ж сховалося за хмару. А надвечір усе навколо похмурніло, хмари повзли так низько, що майже зачіпали дахи, і дрібний дощик почав сіятись, мов крізь сито.

Люди стали швидко роз'їжджатись — кожен поспішав додому, щоб добратись завидна, поки не ринула велика злива.

Торговці теж швидко знімали свої намети й пакували товари на вози, бо дощ сипав дедалі холодніший і рясніший.

Хутко настав холодний мокрий присмерк. Містечко порожніло й затихало.

Тільки жебраки ще де-не-де стогнали під стінами та в корчмах лаялись і галасували пияки.

Вже смерком виїхали з містечка й Борини; вони продали все, що привезли, накупили всякої всячини й досхочу погуляли на ярмарку. Антек шмагав коней, і вони мчали щодуху, аж болото летіло з-під копит. Усі змерзли та й підпили як слід; старий, хоч і скупий був і трусився над кожною копійкою, але сьогодні не шкодував для своїх ні їжі, ні питва, ні доброго слова — аж диво їх брало.

Поки доїхали до лісу, настала ніч. Темно було, хоч в око стрель. Дощ усе дужчав. Скрізь на дорозі торохтіли вози, лунали хрипкі співи п'яних та човгання ніг по грязюці.

А посередині дороги, обсадженої тополями, які глухо шуміли й стогнали, наче від холоду, хитаючись ішов Амброжій, вже зовсім п'яний. Раз у раз він натикався на дерево або падав у грязюку, та швидко підводився і плентався далі, виспівуючи, своїм звичаєм, на всю горлянку.

Линув такий дощ і стояла така темрява, що й кінського хвоста не видно було тим, хто їхав возом, а вогники села миготіли попереду, наче вовчі зіниці в темряві.

VI

Дощі йшли не вщухаючи. Після ярмарку все потонуло в сірій каламутній заслоні, тільки дерева й хати бовваніли крізь неї, невиразні, наче виткані з мокрої пряжі.

Йшли нескінченні, пронизливі, холодні осінні дощі.

Сірі крижані струмені без упину шмагали землю, пронизували її до глибини, і кожне дерево, кожна билинка тремтіли від незмірного болю.

А з-під важких хмар, що клубочили над землею, з-під зеленкуватої завіси дощу виглядали часом поля, промоклі, розкислі.