Селяни - Реймонт Владислав

Вони охоче розповідали довгими вечорами про те, що діється в світі та які чудеса де сталися. Дехто з них таємниче повідомляв, що йде аж із святої землі й такі бачив країни, перепливав такі великі моря, переживав стільки пригод, аж подив охоплював побожних слухачів від їхніх розповідей. Не всі й вірили цьому, але слухали жадібно, бо кожен радий був почути щось нове, та й вечори ставали довгі і до ранку можна було виспатись як слід.

Гей, осінь це була, пізня осінь!

Не чути було на селі ні співів, ні веселих вигуків, ні пташиного гомону — нічого, тільки вітер стогнав у стріхах та дощ стукотів у шибки і з кожним днем дужче гупали ціпи на токах.

Ліпці завмирали так само, як навколишні поля, що виснажені, сірі, обдерті, лежали й відпочивали в тужній тиші; як ті голі, ніби зіщулені дерева, що поволі ціпеніли на довгу-довгу зиму.

Наставала осінь, рідна матінка зими.

Люди тільки тим і втішались, що немає ще злив, що дороги не дуже розкисли і суха погода, може, протримається до ярмарку, на який всі Ліпці збираються, ніби на храмове свято.

Ярмарок був у день святої Кордули, найбільший і останній перед різдвом, тому всі так готувалися до нього.

Вже за два тижні до цього радилися в кожній хаті, що можна буде продати,— яку скотину, зерно чи дрібний приплід. До того ж і на зиму треба було купити немало і одежі, і посуду, і всякого господарського начиння — через те в хатах і зчинялися всякі сварки й суперечки: ні в кого не було зайвої копійки, а добувати гроші ставало дедалі важче. Адже саме надходив час платити податки, гмінний збір, розплачуватись одному з одним; декому треба було віддавати позички, іншим — розраховуватися за рік з наймитами. Стільки всього назбиралося, що навіть ті, в кого було по п'ятнадцять моргів землі, важко зітхали, підраховували й доходили висновку, що як не крути, доведеться продати на ярмарку коня або корову; ну, а вже про бідніших і говорити нічого.

Виводив такий хазяїн з хліва корову, обтирав віхтем забруднені гноєм боки і підкидав на ніч конюшини чи там вареного ячменю з картоплею, щоб вона підживилася. Другий чепурив стару, зовсім сліпу шкапу, щоб вона стала хоч трохи схожа на коня. Третій ретельно молотив з ранку до вечора, щоб приготувати більше зерна на продаж.

У Борини теж готувалися до ярмарку. Борина з Кубою домолочували пшеницю, Юзька з Ганкою підгодовували свиней і гусей, яких відібрали на продаж.

Антек з Вітеком — через те що кожного дня можно було сподіватися дощу — щоранку їздили в ліс по хмиз на паливо та по листя, частина якого пішла на підстилку, а решту звалили біля хати, щоб утеплити стіни.

Ця спішна робота тривала напередодні ярмарку до пізньої ночі. Тільки коли пшениця лежала в мішках на возі, що його вкотили до клуні, в хаті Борини сіли вечеряти.

В печі весело палав вогонь, потріскували ялинові сучки. Всі їли повільно й мовчки: так напрацювалися, що нікому не хотілось говорити. І тільки після вечері, коли жінки вже поприбирали горшки й миски із стола, Борина мовив, присуваючись до печі:

— Треба буде виїхати на світанку.

— Та вже ж не пізніше,— відповів Антек. Він шмарував упряж, Куба вистругував бияк для ціпа, а Вітек чистив картоплю на ранок і раз у раз штурхав у бік Лапу, який лежав поруч і визбирував бліх, клацаючи зубами.

В хаті було тихо, тільки вогонь потріскував у печі та цвіркуни сюрчали за комином, а з другої половини долинало хлюпання води, стукіт горшків, що їх перемивали жінки.

— Ну як, Кубо, залишишся на той рік?

Куба опустив рубанок, яким щойно стругав, і, задивившись у вогонь, мовчав так довго, що Борина мусив йому нагадати:

— Чув, що я тобі сказав?

— Та чути чув... але... міркую... по правді сказати: я ніякої кривди від вас не бачив, та от... — він замовк із заклопотаним виглядом.

— Юзю, а дай-но горілки і чогось закусити. Чого ж так, на суху, радитись? — розпорядився Борина і присунув до печі лавку, на якій Юзя хутко поставила пляшку горілки, поклала кільце ковбаси й хліб.

— Випий, Кубо, і скажи своє слово.

— Спасибі, хазяїне. Залишитись я б залишився, але...

— Прибавлю тобі трохи.

— Прибавити б треба, бо вже кожух розвалився і чоботи, та й каптан якийсь купити треба. Ходиш, як жебрак, сором навіть у костьол піти... Хіба тільки на паперті постояти, бо як до вівтаря підеш у такій одежі?

— А в неділю ти не подумав про це, а пхався туди, де найперші люди стоять,— суворо нагадав Борина.

— Воно, звісно, правда... — бурчав засоромлено Куба, заливаючись рум'янцем.

— Адже й ксьондз навчає, що треба старших шанувати. Випийно, Кубо, на згоду і слухай, що я тобі кажу, то й сам зрозумієш, що наймит — не рівня господареві. Кожен має своє місце, і кожному господь бог призначив щось інше. Призначив тобі бог твоє, то ти його пильнуй, а на перше місце не пхайся і над іншими не старайся піднестися, бо це тяжкий гріх. І сам ксьондз тобі скаже те ж саме, що так мусить бути, аби на світі порядок був. Розумієш, Кубо?

— Я не скотина, свій розум маю, чом не розуміти.

— То гляди ж, більше над іншими не старайся піднестись.

— Е... я тільки до вівтаря хотів ближче бути.

— Христос з кожного кутка молитву чує, не бійся. І навіщо пхатися між найперші люди, коли всі на селі знають, хто ти є?

— Еге ж, еге ж... був би я господарем, то й балдахін носив би, і ксьондза під руки водив би, а в костьолі сидів би на лавці і молився б по книжці. А коли я наймит, хоч і хазяйський син, то мені треба в притворі стояти або й за дверима, як собаці! — мовив Куба сумно.

— Такий вже на світі порядок, і не тобі його змінювати.

— Авжеж, не мені, авжеж.

— Випий ще, Кубо, і скажи, скільки тобі прибавити?

Куба випив ще — і в голові у нього запаморочилось. Йому привиділося, наче він сидить у корчмі з Міхалом, наймитом органіста, і розмовляє вільно, весело, як рівний з рівним. Він трохи розстібнув каптан, витяг ноги і, стукнувши кулаком по лаві, гукнув:

— Чотири карбованці і карбованець завдатку дасте, то залишусь.

— Та ти, мабуть, п'яний чи з глузду з'їхав! — вигукнув Борина, але Куба вже був під владою своєї давньої мрії і не чув голосу хазяїна. Його пригноблена душа випросталась, зростали в ньому гордість і така впевненість у собі, наче він був хазяйським сином.

— Дасте чотири карбованці і карбованець завдатку — залишусь, а ні,— наплювати — на ярмарок піду і роботу собі знайду, хоч би й конюхом у маєтку. Всі знають, що я роботящий і всяку роботу в полі чи біля дому знаю так, що не одному хазяїнові до мене в пастухи йти і вчитися. А ні, то буду стріляти пташок і ксьондзу носити, або Янкеле-ві, або...

— Бач, як розбрикався кульгавий чорт! Кубо! — гостро гримнув Борина.

Куба замовк, одразу отямившись від своїх мрій, але завзяття не втрачав і був такий непоступливий, що Борина мимоволі мусив набавляти йому по полтинику, по злотому і, зрештою, обіцяв на той рік прибавити три карбованці, а замість завдатку — дві сорочки.

— Так от ти який птах,— дивувався старий, запиваючи з Кубою могорич. Хоч він був лютий, що треба викинути стільки грошей, але вагатись не доводилось, бо Куба коштував і більше: наймит такий роботящий, що за двох упорається, хазяйського не візьме, а вже про скотину дбає більше, ніж про самого себе. Хоч і кульгавий та слабосилий, але на господарстві тямиться, можна цілком покластись на нього — все зробить як слід, ще й за поденщиками наглядатиме.

Вони поговорили ще про те, про се, а коли розходилися, Куба з порога, вже зовсім несміливо, озвався:

— Добре, згоджусь я на три карбованці і дві сорочки... тільки... тільки... не продавайте кобили... при мені вона народилася... кожухом своїм укривав її, щоб не змерзла. Не стерпіти мені, що її битиме якийсь лахмітник з міста. Не продавайте... золото — не кобила... слухняна, як дитина. Такий коник, що інша людина проти нього, як пес. Не продавайте.

— Та мені й на думку не спадало.

— Бо в корчмі казали, то я боявся.

— Ач, опікуни які... собачі душі... поперед хазяїна все знають. Куба ладен був від радості обняти його за ноги, але не зважився.

Він надів шапку і похапцем вийшов. Треба було лягати спати, бо завтра ж удосвіта їхати на ярмарок...

*******

Вранці, ще й розвиднюватись не почало, тільки-но другі півні проспівали, а вже на дорогах і стежках, що вели до Тимова, зароїлися люди.

Всі, що тільки могли рухатись,— з усієї округи сунули на ярмарок.

Вдосвіта періщив дощ, але зійшло сонце — і трохи розпогодилося, хоча небо було вкрите сірими хмарами, а над низинами снувався туман, ніби сіре, промокле прядив'яне полотно. На дорогах виблискували калюжі, у вибоях грязюка так і хлюпала під ногами.

З Ліпців на ярмарок ішли з самого ранку. На дорозі, обсадженій тополями, за костьолом, аж до самого лісу, видно було довгу вервечку підвід, які посувалися поволі, крок за кроком,— так було тісно, а обабіч возів аж рябіло від червоних спідниць та білих каптанів.

Здавалося, все село поспішало на ярмарок.

Ішли бідніші хазяї, ішли жінки, парубки й дівчата, ішли халупники, що працюють на чужій землі, а також біднота — наймити, бо на цьому ярмарку можна було найнятися на строк чи змінити службу.

Хто йшов купувати, хто продавати, а хто просто погуляти на ярмарку. Вели на налигачах корів або телят, гнали свиней з поросятами, які кувікали і бігли так, що весь час доводилось стежити, аби якесь не потрапило під воза. Хто їхав верхи на шкапі, хто гнав обстрижених баранів.

Де-не-де біліли табуни гусей з підв'язаними крилами, і червоні гребінці півнів виглядали з-під жіночих запасок. Та й підводи були добре навантажені: то там, то там з-під соломи виглядав вгодований кабанчик і верещав так, що навіть гуси починали злякано гелготіти й заливалися гавканням собаки, які йшли поряд з людьми біля возів. Хоч яка широка була дорога, але всі на ній вміститися не могли — і декому доводилося звертати в поле і йти борозною.

Коли надворі вже зовсім розвиднілось і от-от мало зійти сонце, вийшов з хати й Борина. Ганка й Юзя ще вдосвіта погнали свиню і відгодованого кабанчика. Антек повіз декілька мішків пшениці й півкорця насіння червоної конюшини. Вдома залишились тільки Куба і Вітек, та ще Ягустинка, яку покликали, щоб вона подоїла корів і наварила їсти.

Вітек голосно плакав за хлівом — йому теж хотілося їхати на ярмарок.

— Іч ти, чого захотілося дурневі,— буркнув Борина.