Селяни - Реймонт Владислав
Куба похапцем запалив свою свічку, побачивши, що ксьондз підніс дароносицю й повернувся до народу. Всі впали ниць.
Ксьондз заспівав молитву, поволі зійшов з приступок вівтаря й рушив проходом, який раптово утворився між рядами співаючих людей та свічок, що пломеніли вогниками. Так він ішов, оточений яскравими барвами, а стогнучий спів линув за ним слідом. Нарешті процесія рушила, гримнув орган, ритмічно задзвонили дзвоники, народ підхопив молитву й заспівав одним могутнім голосом віри. Попереду юрби в сяйві хистких вогнів миготів срібний хрест, погойдувалися статуї святих у фольгових коронах, прикрашені тюлем і мереживом. А вже у великих дверях, крізь які в хмарах диму кадильниць сяяло сонце, замайоріли на вітрі похилі корогви, залопотівши крилами, мов зелені й пурпурові птахи.
Процесія обходила костьол.
Куба ішов, затуливши долонею свічку, і вперто тримався біля ксьондза, над яким Борина, коваль, війт і Томек Клемо несли червоний балдахін. Під ним блищала золота дароносиця, залита сонцем, і крізь скляне дно просвічували білі облатки причастя.
Куба ішов, наче уві сні, і раз у раз спотикався та наступав іншим на ноги.
— Тихо, ти, роззяво!
— Опудало, кульгава сатано! — лаяли його люди, а інколи й штурхали.
Але Куба не чув нічого. Хор гримів, як один могутній голос, спів молитов здіймався хвилями і бив у бліде сонце, дзвони гули мідними горлянками, аж тремтіли липи й клени, і раз у раз червоний листок, відірвавшись від гілки, падав ниць, мов підбитий птах, а високо вгорі, над процесією, над вершинами дерев, похилених над вежами костьолу, кружляла зграя сполоханих голубів.
*******
Після відправи народ посунув на цвинтар біля костьолу. Вийшов разом з іншими й Куба, але сьогодні він не поспішав додому, хоча й знав, що на обід буде м'ясо дорізаної корови. Він на кожному кроці зупинявся, перемовлявсь із знайомими і протискувався ближче до своїх хазяїв. Антек з дружиною стояли в гурті сусідів і розмовляли, як це звичайно буває в неділю після обідні.
А в іншому гуртку, вже за ворітьми, на дорозі, головував коваль, дужий чоловік, одягнений зовсім по-міському,— в чорному піджаку, закапаному на плечах воском, в синьому картузі, в штанах навипуск та з срібним ланцюжком на жилетці. На червоному його обличчі стирчали руді вуса, волосся кучерявилось. Він говорив голосно, весело реготав: насмішник був на все село — не дай боже потрапити йому на язик! Борина весь час поглядав на нього та прислухався до його слів: він побоювався коваля, знаючи, що той рідного батька не промине глузуванням, а тим більше тестя, з яким воював за жінчин посаг. Але Борина не встиг дослухати, що він каже, бо саме в цю хвилину побачив Домінікову з Ягною, які виходили з костьолу. Вони йшли поволі, тому що людей на цвинтарі було дуже багато, і мати з дочкою раз у раз зупинялися, щоб привітатися й порозмовляти, бо хоч тут усі були з одного села, усі родичі та куми, хоч частенько гомоніли через тин або сидячи рядком на межі, але все ж таки поговорити біля костьолу було приємно, та й годилося за звичаєм.
Домінікова тихим, солодким голосом говорила щось про ксьондза, Ягна розглядала людей. На зріст вона була рівна з найвищими чоловіками, а причепурилася сьогодні так, що хлопці не могли відвести від неї очей. Вони стояли юрбою на дорозі та біля воріт, курили цигарки й посміхалися, дивлячись на неї. Вона й справді була красуня й чепуруха, а станом і поставою не всяка поміщицька дочка могла з нею зрівнятись. Дівчата, та й заміжні жінки, проходячи мимо, зупинялися, щоб помилуватися на її смугасту спідницю, що мінилася на ній всіма барвами, мов райдуга, на її високі чорні черевики, зашнуровані червоними шнурками аж до білих панчіх, на її зелену оксамитну корсетку, так рясно вигаптувану золотом, що аж в очах рябіло, на разки бурштину й коралів, що оповивали її повну білу шию. З намиста спадали на плечі пучки різнобарвних стрічок, і коли Ягна йшла, вони звивалися за нею, барвисті, як веселка.
Але Ягна не бачила заздрісних поглядів. Своїми синіми очима вона ніби шукала когось в юрбі. Зустрівшись з жадібно втопленим у неї поглядом Антека, вона вся залилась рум'янцем, смикнула матір за рукав і, не чекаючи на неї, пішла вперед.
— Ягно! Почекай! — гукнула їй вслід мати, вітаючись з Бориною. Ягна зупинилась на дорозі, де її відразу колом оточили парубки, почали вітатись і злісно кепкувати з Куби, який ішов слідом і дивився на неї, мов на ікону.
Куба тільки сплюнув і побрів додому. Його хазяї вже пішли, та й до коней треба було заглянути.
— Ну, зовсім, як намальована! — вигукнув він несвідомо, вже сидячи на ґанку.
— Хто, Кубо? — спитала Юзя, готуючи обід.
Куба опустив очі — йому стало соромно і страшно, щоб не довідались.
Але за ситним і довгим обідом він швидко забув Ягну. Була й капуста з горохом, і м'ясо, і юшка з картоплею, а під кінець подали чималу миску ячної каші, засмаченої салом.
Всі їли мовчки, не поспішаючи, і, тільки задовольнивши перший голод, стали розмовляти.
Юзя була сьогодні за господиню. Вона лише зрідка сідала на край лавки й їла поспіхом, пильно стежачи, чи всім вистачає, чи не треба принести з хати горщок і підсипати страви, щоб не казали, ніби в мисці дно видно. Обідали на ґанку, бо день був тихий і теплий.
Лапа крутився поруч і скиглив, терся об ноги хазяїв і заглядав У миски. Час від часу йому хтось кидав кістку, і він, схопивши, тікав з нею під призьбу, але відразу ж, радіючи з присутності хазяїв і з того, що згадували його ім'я, заливався веселим гавканням і починав ганятися за горобцями, які, обліпивши тин, чекали, поки їм хтось сипне крихт.
Повз хату частенько проходили люди, вітаючись з сім'єю Бори-ни, яка хором відповідала на привітання.
— Відніс ти куріпки ксьондзові? — спитав у Куби Борина.
— Відніс, відніс! — Куба раптом поклав ложку й почав розповідати, як ксьондз запросив його до кімнати, як там у нього гарно й скільки книжок.
— Коли ж він усе прочитає? — спитала Юзя.
— Коли? А вечорами. Ходить собі по кімнатах, чай п'є і читає.
— Мабуть, усе божественні! — додав Куба.
— Та вже ж не букварі.
— А газету йому щодня сторож приносить,— несміливо зауважила Ганка.
— Бо в газетах пишуть про все, що в світі діється,— озвався Антек.— І коваль, і мельник теж одержують газету.
— Е, яка там у коваля газета! — ущипливо сказав Борина.
— Така сама, як і в ксьондза,— гостро відповів Антек.
— А ти читав? Знаєш?
— Знаю. Читав, та ще й не раз.
— І не порозумнішав нітрохи від того, що приятелюєш з ковалем.
— У вас, батьку, тільки той і розумний, у кого землі моргів з п'ятнадцять або корів з десяток.
— Заткни пельку, поки я ще добрий! Тільки й чекаєш, аби з батьком погризтися. Видно, хліб тебе розпирає... мій хліб!
— Кісткою мені ваш хліб у горлі стоїть.
— Шукай собі кращого. На Ганчиних трьох моргах булки їстимеш.
— Картоплю жертиму, але ніхто мені не буде дорікати.
— Хто? Я тобі дорікаю?
— А хто ж, як не ви? Роби, як віл, та ще й слова доброго не почуєш!
— У чужих людей краще. Робити не треба, а все дають.
— Звісно, краще.
— То йди до них, спробуй.
— Голіруч не піду.
— Дам тобі кийка — щоб було чим собак відганяти.
— Батьку! — гримнув Антек, схопившись з лави, але відразу ж сів назад, бо Ганка смикнула його за пояс.
Старий грізно глянув на нього, перехрестився, кінчаючи їсти, і, йдучи до хати, рішуче мовив:
— На хліб до тебе не піду, ні!
Відразу після обіду всі порозходилися, тільки Антек сидів на ґанку і про щось думав.
Куба пустив коні пастися в конюшину за клунею, а сам ліг під стіжком трохи заснути, але спати не міг. Болів живіт від з'їденого за обідом, дошкуляла думка, що якби він мав рушницю, то міг би стріляти пташок, а інколи й зайчика підстрелити та щотижня відносити ксьондзові.
"Коваль міг би зробити рушницю. Таж він змайстрував лісникові таку, що як стрельне в лісі, то аж на селі чути.
Механік, чорт би його взяв! Але за таку рушницю треба карбованців п'ять заплатити,— міркував Куба.— А звідки їх узяти? Іде зима, треба кожух купити, чоботи теж довше, ніж до Нового року, не витримають. Правда, хазяїн винен ще десять карбованців, штани й сорочку. Кожух коштуватиме карбованців з п'ять... Ні, короткий буде... Чоботи карбованців зо три... та й шапку треба б купити... А карбованця занести його велебності на помин батьків... Стерво... нічого не залишиться!"
Він сплюнув і почав визбирувати з кишені крихти тютюну, та раптом намацав монети, про які зовсім забув.
— Є і в мене готові грошики!
Йому раптом перехотілося спати: з корчми линули далекі, притишені звуки музики, чулися голоси.
"Танцюють, паскудники, і горілку п'ють, і цигарки курять!" — зітхнув Куба й знову ліг ниць.
Дивлячись на спутаних коней, які збилися в купу, покусуючи одне одного, він думав, що треба і йому ввечері зайти до корчми й купити тютюну та хоч здалеку подивитись, як люди випивають.
Він раз у раз виймав з кишені монети й поглядав на сонце. Воно було ще високо і так повільно посувалося сьогодні до заходу, ніби теж хотіло відпочити в неділю... А Кубу так тягло до корчми, що він витримати не міг, перевертався з боку на бік та аж стогнав від нетерплячки. Але зараз не можна було йти, бо саме в цю мить вийшли з-за клуні Антек з Ганкою і подалися межею в поле.
Антек ступав попереду, а за ним Ганка з хлоп'ям на руках. Вони часом обмінювались кількома словами і йшли поволі. Антек інколи нахилявся і торкав рукою стебла врун.
— Гарні... Густі, як щітка,— буркнув він, обводячи поглядом ділянку, яку засівав для себе, відробляючи за це батькові.
— Густі, правда, але батькові все одно кращі — як ліс,— мовила Ганка, дивлячись на сусіднє поле.
— Бо там земля краще угноєна.
— Було б у нас три корови, то й ми б свою землю краще підживили.
— Добре було б ще й коня свого мати...
— І приплід був би на продаж. А так що? Кожну дрібницю, кожну соломинку батько підраховує, наче це не знати що.
— І раз у раз дорікає...
Обоє змовкли, бо серце їм залило почуття образи, жаль, гнів, глухе болісне обурення.
— Лише моргів з вісім нам і припало б,— вигукнув Антек несвідомо.
— Авжеж, не більше. Тут і Юзька, і ковалиха, і Гжеля, і ми,— вираховувала Ганка.
— Ковалеві можна було б грошима сплатити і залишити собі хату й п'ятнадцять моргів.
— А є в тебе чим виплатити? — Ганка навіть застогнала від гострого почуття безсилля, і сльози потекли в неї по щоках, коли вона обвела поглядом свекрові поля, цю землю, чисту як золото, де і пшеницю, і жито, і ячмінь, і буряки — все можно було сіяти...
