Селяни - Реймонт Владислав
Стільки добра, й все чуже, чуже!
— Не реви, дурна, адже вісім моргів з цього наші...
— Хоч би половину лише, та хату, та он те поле, що під капустою,— показала Ганка ліворуч, де зеленіли довгі рядки капусти. Вони звернули туди й сіли на краю луки під кущами. Ганка стала годувати дитину, яка розплакалась, Антек скрутив цигарку і запалив, похмуро дивлячись перед собою.
Він не говорив жінці про те, що його мучило й пекло, що лежало в нього на серці, ніби розжеврена вуглина, бо і він не зумів би цього висловити, та й вона не зрозуміла б його добре.
"Звісно, жінка, що вона тямить, що може зміркувати? Живе собі, мов тінь, яка біжить за людиною. Господарство, діти, кумасі — оце й увесь її світ. Всі вони такі, всі..." — подумав він з гіркотою, і в нього стислося серце.
"Оцьому птахові, що літає над луками,— краще, ніж деяким людям. Який у нього клопіт? Літай собі та співай, а господь бог засіває для нього поля — тільки збирай та підживляйся..."
— А хіба в батька немає грошей? — почала Ганка.
— Звідки ж?
— Адже він Юзьці такі корали привіз, що корову можна було б на ці гроші купити. І Гжелі завжди посилає через війта.
— Посилати посилає,— відгукнувся Антек неуважно, думаючи про щось інше.
— Адже він інших кривдить! А одежу, що від матері-покійниці залишилась, гноїть у скрині, не дає навіть глянути. Які там спідниці, які хустки, чепці, намиста!
Ганка довго ще перелічувала все добро, яке ховав батько, висловлювала свої жалі, кривди, надії, але Антек вперто мовчав. Нарешті їй увірвався терпець і вона шарпнула його за плече:
— Спиш, чи що?
— Ні, слухаю. Мели собі, мели, може, тобі від цього полегшає. А коли скінчиш, скажи мені.
Ганка взагалі була слізлива, та й накипіло в неї на серці,— отож вона вибухнула плачем і стала крізь сльози дорікати чоловікові, що він поводиться з нею, наче з дівкою якоюсь, не дбає ні про неї, ні про дітей.
Допекла вона Антекові так, що він нарешті схопився на ноги й розлючено закричав:
— Поголоси, поголоси ще! Може, ці ворони почують тебе й пожаліють.— Він показав очима на ворон, які летіли над луками, насунув на чоло шапку і великими кроками попрямував до села.
— Антеку! Антеку! — жалібно кликала його Ганка, але він навіть не озирнувся.
Вона загорнула хлоп'я і, плачучи, пішла межею додому. Тяжко було в неї на серці. Ні з ким поговорити, нікому на свою долю поскаржитись. Живеш відлюдьком, навіть до сусідів не можна піти і серце вилити. Дав би їй Антек сусідів! Сиди вдома, працюй, як той віл, догоджай усім, та ще й слова доброго не почуєш. Інші до корчми ходять, на весілля... А цей Антек... Хіба йому можна догодити? Часом такий м'який, хоч до рани тули, а потім знову цілими тижнями й словечка не мовить, і не гляне — мовчить та про щось думає. Воно, правда, є про що думати! Хіба не час батькові переписати на них землю, жити біля дітей в спокої? А вже як вона йому годила б — і рідному батькові не було б у неї краще...
Ганка хотіла присісти до Куби, але він притулився до стогу і вдавав, що спить, хоч сонце світило йому просто в очі. Тільки коли вона зайшла за клуню, він підвівся, струснув з себе солому і став пробиратися попід садками до корчми. Його мучили монети, що лежали в кишені.
Корчма стояла край села за будинком ксьондза, на початку обсадженої тополями дороги. Людей було ще мало, музика часом награвала, але майже ніхто не танцював, бо ще не стемніло. Молодь блукала по саду або юрмилася біля входу та попід стінами, де на свіжих жовтих колодах сиділо багато жінок і дівчат. Велика кімната з чорною закіптюженою стелею була майже порожня. Невеличкі закурені віконця пропускали так мало червонястого призахідного світла, що тільки на витоптаній підлозі лежала світляна смужка, а по кутках був морок. Якісь люди сиділи за столом біля стіни, але Куба ніяк не міг розібрати, хто такі.
Тільки Амброжій і костьольний служка стояли біля вікна з пляшками в руках, випивали й розмовляли.
Баси гули, мов джміль, що залетів знадвору. Часом тоненько попискувала скрипка, як пташка, що підманює подругу, чи бив бубон... але хутко знову наставала тиша.
Куба підійшов просто до шинкваса, за яким сидів Янкель в ярмулці та в самій сорочці, бо в кімнаті стояла задуха. Погладжуючи свою сиву бороду, він кивав головою і читав книжку, схилившись так низько, що його очі майже торкалися сторінок.
Куба переступав з ноги на ногу, міркував, поглядав на свої гроші, чухав потилицю і стояв так довго, що Янкель глянув на нього і, не перестаючи кивати й молитися, брязнув раз-другий чарками.
— Півкварти, тільки міцної! — наважився врешті Куба. Янкель мовчки налив йому й простяг ліву руку за грошима.
— В посудину? — запитав він, змахнувши в шухляду позеленілі мідяки.
— Та вже ж не в чобіт!
Куба відсунувся на самий край шинкваса, випив першу чарку, сплюнув і окинув поглядом корчму. Випив другу, придивився до пляшки проти світла й зі стуком поставив її на шинквас.
— Дайте ще півкварти й махорки,— мовив він уже сміливіше, бо після горілки по тілу розлилося блаженне тепло й він відчув дивний приплив сил.
— Що, Кубо, гроші сьогодні одержав?
— Де там? Хіба сьогодні Новий рік?
— Може, дати тобі рисової горілки?
— Еге... грошей не вистачить... — Куба перелічив гроші й жадібно глянув на пляшки з рисовою горілкою.
— Дам у борг... Хіба я тебе не знаю, чи що?
— Не треба: хто боргує, той без чобіт мандрує,— гостро відповів Куба, та, незважаючи на це, Янкель поставив перед ним пляшку рисової горілки.
Куба відмовлявся і навіть збирався піти, але клята рисова пахла так смачно, що йому аж у носі залоскотало. Куба вже не міг витримати і випив без вагання.
— У лісі щось заробив? — терпляче допитувався Янкель.
— Ні, не в лісі. Шість куріпок спіймав у сильце, відніс ксьондзові, а він дав мені злотий.
— Злотий за шість штук! А я б за кожну дав по п'ятаку.
— А хіба вам можна їсти куріпок? — здивувався Куба.
— Це вже не твій клопіт. Принось тільки більше, я за кожну дам по п'ятаку просто в руки. Могорич поставлю, ну?
— І по цілому п'ятаку заплатиш?
— Я слів на вітер не кидаю. А за ті шість куріпок... мав би ти, Кубо, не кварту, а дві кварти рисової і оселедець, і булку, і пачку махорки... Розумієш?
— Авжеж, дві кварти рисової і оселедець... Що я, тварина дурна, чи що... все розумію... Дві кварти рисової, і махорки, і булку... і цілий оселедець.
Горілка вже трохи затуманила Кубі голову.
— То ти принесеш, Кубо?
— Дві кварти... і оселедець, і... Принесу. От якби в мене була рушниця,— мовив Куба, раптом трохи протверезившись, і знову почав підраховувати: — Кожух, приміром, карбованців з п'ять... Чоботи треба... На них ще три карбованці... Ні, не вистачить, а коваль заправить карбованців п'ять за рушницю... як з Рафала... Ні, не вистачить,— міркував він уголос.
Янкель хутко зробив обчислення крейдою на шинквасі і тихо шепнув йому на вухо:
— А ти, Кубо, козулю б застрелив?
— Еге, з кулака не застрелиш, а з рушниці чом не застрелити?
— Ти вмієш стріляти?
— Ти, Янкелю,— єврей, то й не знаєш, а на селі знають, що я ходив з панами в ліс воювати, там мені ногу прострелили. Отже, стріляти вмію.
— Я дам рушницю, дам пороху, усе, що треба, а ти, Кубо, все, що підстрелиш, принесеш до мене... За козулю я дам цілого карбованця... Чуєш?.. Цілого карбованця. За порох вирахую п'ятнадцять копійок, а за рушницю — адже вона псується — принесеш мені, Кубо, чвертку вівса.
— Карбованець за козулю... за порох п'ятнадцять копійок. Цілий карбованець? Отже, як це виходить?
Янкель знову почав докладно пояснювати йому.
— Вівса? Це що — я в коней з ясел його заберу? — тільки й зрозумів Куба.
— Навіщо в коней? У Борини є і в іншому місці.
— То це, виходить... — Куба витріщив очі й почав міркувати.
— Всі так роблять... А ти думаєш, звідки в парубків гроші беруться? Кожному потрібна махорка й чарочка горілки, і потанцювати охота в неділю. Звідки ж їм узяти?
— Як же це так? Злодій я, чи що, по-твоєму?! — раптом гримнув Куба і так стукнув кулаком по столу, аж чарки підскочили.
— Чого це ти, Кубо, галасуєш? Заплати гроші та йди звідси під три чорти!
Але Куба не заплатив і не пішов, бо в нього вже не було грошей, і він заборгував євреєві. Отже, він тільки важко сперся на шинквас і почав сонно підраховувати; Янкель раптом полагіднішав і налив йому ще чарочку рисової, а про овес нічого не казав.
Тим часом надворі стемніло, і в корчму напливало дедалі більше народу. Запалало світло, музика заграла веселіше, дужчав гомін. Відвідувачі юрмилися біля шинкваса, під стінами або посеред хати, розмовляли про те, про се, скаржились, радились, а дехто випивав з друзями, але таких було мало, бо люди сьогодні прийшли сюди не пиячити, а так собі по-сусідському постояти, поговорити, послухати музику, почути новини. Адже сьогодні неділя — і відпочити й побалакати не гріх, та й чарочку випити з кумами, аби тільки по-хорошому і без гріха. Сам ксьондз цього не забороняє. Навіть скотині належить після праці відпочинок.
За столами посідали літні хазяї та кілька жінок, які в своїх червоних спідницях і хустках скидалися на розквітлі рожі. Усі гомоніли разом, і в корчмі стояв страшенний гамір. Тупіт ніг танцюристів нагадував гупання ціпів на току, а скрипки задерикувато співали: "Хто мене дожене... дожене?"
"Ой це я, ой це я, ой це я!" — стогнучи, відповідали баси, а бубон реготав і брязкотів.
Танцюристів було небагато, та вони притупували так міцно, Що рипіла підлога, двигтіли столи, раз у раз дзвеніли пляшки і перекидалися чарки.
Але молодь не мала особливої охоти до танців — не було нагоди для цього, як-от: весілля чи заручини. Танцювали знічев'я аби розім'яти ноги. Тільки хлопці, які мали пізньої осені йти в солдати, танцювали довше й пили з горя, згадуючи, що їх поженуть на чужину, в далекий світ.
Найдужче вигукував брат війта, а з ним Марців Бялек, Томек Сікора й Павло Борина, двоюрідний брат Антека, та й сам Антек прийшов до корчми, але сьогодні не танцював, а сидів за перегородкою з ковалем та з іншими. Був тут і Франек, наймит з млина, низький, кремезний і кучерявий парубок — балакун, причепа й насмішник, такий ласий до дівчат, що частенько ходив увесь в синцях і подряпаний. Сьогодні ввечері Франек напився відразу. Він стояв біля шинкваса з товстою Магдою, служницею органіста, вагітною вже на шостому місяці.
Ксьондз вичитував йому з амвона за Магду й наполягав, щоб він одружився з нею, але Франек і чути про це не хотів.
