Селяни - Реймонт Владислав

Виблискували в борознах струмки спіненої води, чорніли на межах самотні дерева, зігнуті, набряклі від вогкості, трусили вони залишками листя та розпачливо метушились, мов собаки на прив'язі.

Спорожнілі дороги перетворилися в багнисті, гнилі калюжі.

Важко тяглися короткі, смутні, безсонячні дні, а за ними приходили чорні глухі ночі, що викликали розпач безупинним одноманітним хлюпотінням дощу.

Гнітюча тиша оповила землю. Притихли села, замовкли поля та ліси. Почорнілі хати ніби нижче припали до землі, до тинів, до голих похилих садків, які стиха стогнали.

Сіра курява дощів затулила світ, випила барви, пригасила світло, оповила мороком землю. Все здавалось якимсь сонним видінням, а з розмоклих ланів, закляклих лісів, з мертвотної порожнечі просторів уставав смуток і блукав по землі важким туманом: зупинявся на глухих роздоріжжях, під хрестами, що розпачливо простягали руки, на порожніх дорогах, де голі дерева тремтіли від холоду і ридали від муки. Заглядав порожніми очима в розвалені хати, блукав по кладовищах серед забутих могил і спорохнілих хрестів. Розливався смутком по всьому світу, по селах, загублених серед голих, обдертих ланів, заходив у хати, в хліви, в садки — аж худоба ревла від тривоги, дерева гнулися з глухим стогоном, а люди зітхали в болючій тузі, в жадібному прагненні сонця.

******

Дощ лив без упину, наче хто густою сіткою завісив світ, і Ліпці тонули в густому тумані зливи, з-під якого лише тут і там в струмках дощу чорніли дахи й кам'яні огорожі та брудні клапті диму кружляли над димарями, стелилися по садках.

Тихо було на селі, тільки подекуди молотили в клунях хліб, та й то зрідка: все село на полі зрізувало капусту.

Порожньо на заболоченій мокрій дорозі, порожньо на подвір'ях і під хатами,— часом майне хто-небудь в тумані й зникне; чути тільки, як чвакають ноги по грязюці. Іноді віз, навантажений капустою, поволі проповзе від торфовища і розполохає гусей, що підбирають листя, яке падає з возів.

Став кипів у тісних берегах, і вода все прибувала. На нижчих місцях, там, де стояла хата Борини, вона розливалася по дорозі, сягала аж до тинів і бризкала шумовинням на стіни хат.

Все село збирало й звозило з поля капусту. Її повно було в клунях, в сінях та по хатах, а в декого то й під стіною, аж до стріхи, зеленіли купи головок.

На подвір'ях мокли великі діжки, виставлені на дощ

Люди дуже поспішали, бо дощ майже не вщухав, і дороги розмокли так, що проїхати було важко.

У Домінікової теж сьогодні зрізували капусту. Вже з самого ранку поїхали в поле Ягна й Шимек, а Єнджик залишився і лагодив покрівлю, що протікала в кількох місцях.

Наближався вечір, починало вже смеркати. Стара раз у раз виходила з хати й дивилася в запнуту млою далечінь, прислухалась, чи не їдуть діти.

А на полях, які лежали на торфовищі за млином, ще кипіла робота.

Темний мокрий туман стелився на луках, і крізь нього поблискували широкі рівчаки, повні води. Високі рядки капусти то блідо зеленіли, то руділи, наче смуги іржавого заліза, і скрізь мигтіли червоні хустки жінок та купи зрізаних головок.

В туманній далечині над річкою, що з плескотінням текла серед густих заростів, чорніли купи торфу й підводи, до яких люди носили капусту, бо розмокла земля не давала змоги під'їхати до поля.

Деякі, попрацювавши, збиралися додому. Голоси дедалі гучніше лунали в тумані й линули від поля до поля.

Ягна щойно скінчила зрізати капусту із своєї смужки. Вона дуже змучилась, зголодніла і промокла до кісток, бо навіть дерев'яні черевики грузли в рудому торф'янистому грунті по кісточки, і їх раз у раз доводилося скидати, щоб вилити воду.

— Шимеку! Ворушися швидше, бо я вже ніг під собою не чую! — гукнула вона жалібно і, побачивши, що хлопець не може підняти сам, видерла в нього з рук величезний лантух з капустою, завдала на спину й понесла до підводи.

— Такий здоровенний хлопець, а спина м'яка, наче в жінки після пологів! — буркнула вона зневажливо, висипаючи капусту на віз, встелений соломою.

Присоромлений Шимек щось бурмотів собі під ніс, чухав потилицю й запрягав коня.

— Поспішай-но, Шимеку, бо вже ніч! — підганяла Ягна, зносячи капусту на віз.

Справді, насувалася ніч, морок густішав і чорнішав, а дощ періщив так, що тільки й чути було безупинне плескотіння, наче хто сипав на розмоклу землю зерно.

— Юзю! Скінчите ви сьогодні? — гукнула Ягна Борининій дочці, яка разом з Ганкою і Кубою зрізала капусту поруч із ними.

— Скінчимо! Та й додому час, бо така злива, що мене вже до кісток промочило. А ви їдете?

— Авжеж. Ніч близько, і темінь така, що й дороги не видно. Завтра звеземо решту. Гарна у вас капуста! — додала Ягна, нахиляючись до них і розглядаючи купи головок, що виднілися в темряві.

— І ваша не гірша, а головки у вас більші, ніж у нас.

— У нас із нового насіння була розсада, ксьондз привіз із Варшави.

— Ягно! — почувся знову з темряви голос Юзі.— Знаєш, а Валек завтра засилає старостів з горілкою до Марисі Поцьоткової...

— До такого дівчиська! Хіба їй роки вже вийшли? Мені здається, вона торік ще корови пасла!..

— Ну, заміж їй можна, а моргів у неї стільки, що хлопці поспішають.

— Будуть вони й до тебе поспішати, Юзю, будуть.

— Якщо батько з третьою не ожениться! — закричала Ягустинка звідкілясь із третьої смужки.

— Таке вигадала! Адже ми лише навесні матір поховали,— з тривогою сказала Ганка.

— А чоловікові що до цього? Кожен чоловік, як кабан, хоч би й не знати який ситий був, а все до нового корита рило встромляє... Го-го, одна ще не встигла зо світу піти, а він вже на другу оглядається... Собачий це народ... А Сікора що зробив? І трьох тижнів не минуло, відколи жінка вмерла, а він вже з другою одружився.

— Правда, але що ж йому було робити? Після покійної п'ятеро дітей залишилось.

— Таке кажете! Тільки дурень повірить, що він для дітей одружився. Для себе, щоб не було нудно самому під периною.

— Ми батькові не дали б, ого! — рішуче заявила Юзя.

— Мала ти ще й дурна... Батькова земля, то батькова й воля.

— Діти теж щось важать і право своє мають,— почала Ганка.

— Е, з чужого воза хоч і серед болота злазь! — глузливо буркнула Ягустинка і замовкла, бо роздратована Юзька почала кликати Вітека, який вештався десь біля річки.

Ягна до розмови не втручалась, носила капусту і тільки посміхалася, згадуючи ярмарок.

Коли віз був уже навантажений, Шимек став виїжджати на дорогу.

— Ну, залишайтеся з богом! — гукнула Ягна сусідам.

— Їдьте з богом, ми теж слідом за вами... Ягно, а прийдеш до нас оббирати капусту?

— Тільки скажеш, коли треба буде, я прийду, Юзю, неодмінно прийду.

— А ти чула, що в неділю у Клембів хлопці вечірку з музикою влаштовують?

— Знаю, Юзю, чула.

— Якщо стрінеш дорогою Антека, скажи, що ми чекаємо, нехай швидше їде,— попросила Ганка.

— Добре, добре.

Ягна побігла швидше, щоб наздогнати підводу, бо Шимек від'їхав уже досить далеко і тільки чути було, як він лає коня. Віз груз по самі осі в розмоклому торфі, так що в ямах та баюрах брат і сестра мусили допомагати коневі, витягати його з грязюки. Обоє мовчали. Шимек вів коня за вуздечку і стежив, щоб віз не перекинувся, бо скрізь було повно ям, а Ягна йшла з другого боку, підтримувала віз плечем і міркувала, що їй одягти, коли вона піде до Борин оббирати капусту.

Темрява густішала так швидко, що вже ледве можна було побачити коня, дощ ніби вщух і нависла сіра мла, в якій важко дихалося; а нагорі глухо шумів вітер, шарпаючи дерева на греблі, до якої вони саме під'їздили.

Просуватися стрімкою й слизькою дорогою було нелегко, кінь щохвилини спотикався і зупинявся на кожному кроці: ледве вдалося втримати віз, щоб він не скотився назад.

— Не треба було стільки навантажувати на одного коня,— озвався чийсь голос з греблі.

— Це ви, Антонію?

— Я.

— Поспішайте, бо там Ганка вже вас виглядає. Допоможіть нам.

— Почекайте, зараз злізу й допоможу. Темінь така, що нічого не видно.

Антек так міцно підпер воза, що кінь рушив чвалом і зупинився вже тільки нагорі, на греблі.

— Спасибі! Та й міцні ви, нівроку! — Ягна простягла йому руку.

Віз рушив далі, а вони все йшли поруч, не знаючи, що сказати, дивно зніяковілі.

— Ідете вже назад? — шепнула вона тихо.

— Проведу тебе до млина, Ягусю, там вода дуже греблю розмила.

— Ох і темінь, господи! — скрикнула Ягуся.

— Боїшся, Ягусю? — шепнув Антек, присуваючись ближче.

— Отакої! Чого мені боятися!

Вони знову замовкли і йшли, тісно притулившись одне до одного — плече в плече.

— А очі у вас горять, як у вовка... аж чудно.

— Будеш у неділю на музиках у Клембів?

— Не знаю, чи мати пустять.

— Приходь, Ягусю, приходь! — просив Антек тихим придушеним голосом.

— Ви хочете? — спитала вона м'яко, заглядаючи йому в очі.

— Ісусе, та я ж тільки заради тебе найняв скрипача з Волі, заради тебе умовив Клемба пустити в хату, заради тебе, Ягусю,— шепотів він і так близько нахилявся до неї, так гаряче дихав, що Ягуся навіть трохи відхитнулась і затремтіла від хвилювання.

— Ідіть вже... Чекають на вас... Ще хтось побачить... Ідіть. І — А ти прийдеш?

— Прийду, прийду,— повторила вона й оглянулась, але Антек вже зник в імлі, тільки чути було хлюпання грязюки під його ногами.

Ягну раптом охопило тремтіння і щось вогнем обпекло її серце, отуманило голову, аж вона захиталась. Дівчина не розуміла, що з нею. Очі її горіли, наче засипані жаром, вона не могла перевести подих, не могла вгамувати бурхливого биття серця. Несвідомо розкинула руки, наче обняти когось хотіла. її охопила така млость, що хотілося кричати... Ягна догнала віз, схопила за люшню і, хоч це зовсім не було потрібно, почала так пхати його, що віз рипів, хитався, а капуста падала в грязюку. Перед нею весь час стояло обличчя Антека, його очі, блискучі, пожадливі.

"Диявол... іншого такого, мабуть, у світі нема",— думала вона нестямно.

Її протверезило гуркотіння млина, повз який вони проїжджали, плескіт води, що ринула на лотоки з-під відкритого шлюзу, бо вода дуже прибула... Хвилі з глухим ревом падали вниз і, розбиваючись на білі бризки, вирували й пінилися в ріці, яка широко розлилася навколо.

В будинку мельника, що стояв біля дороги, вже горіло світло і крізь вікно, запнуте фіранкою, видно було лампу на столі.

— Дивися, лампа в нього, наче в ксьондза чи в пана якого.

— А хіба він не багач? Землі в нього більше, ніж у Борини, та ще й гроші дає під проценти.