Селяни - Реймонт Владислав

Восени він мав іти в солдати, то навіщо йому жінка?

Магда тягла його в куток до лежанки і щось казала плаксивим голосом, а він раз у раз відповідав їй на це:

— Дурна! Я за тобою не бігав. За хрестини заплачу й карбованця тобі кину, якщо схочу!

Він був дуже п'яний і так штовхнув Магду, що вона впала на лежанку, біля Куби, який спав там, спустивши ноги на підлогу. Так Магда й залишилась, і стала плакати, тихо схлипуючи, а Франек знову пішов пити й запрошувати дівчат на танці. Хазяйські дочки не хотіли з ним іти, бо що таке наймит на млині! Бідніші теж гнали його від себе, бо він був п'яний і під час танців чіплявся до них. Кінець кінцем Франек плюнув і пішов цілуватись з Амброжієм та дядьками. А ті охоче частували його, сподіваючись, що він швидше змеле їм зерно на млині.

— Випий, Франеку, та змели швидше, бо мені жінка вже голову гризе, що немає й пилинки борошна на кльоцки.

— А моя цілий день лається за крупу.

— А нам висівки потрібні для поросяти,— упрошував третій. Франек пив, обіцяв і голосно вихвалявся, що весь млин на ньому одному тримається, що мельник мусить його слухати, бо як ні... він, Франек, знає такі штуки... від яких у коші заведуться черви... а тільки-но він дмухне на став, вода висохне, риби повизди-хають, а схоче... борошно так зіпсується, що й коржа з нього не спечеш.

— Спробував би ти мені таке зробити — обскубла б я твою баранячу голову! — вигукнула Ягустинка, яка завжди бувала там, де і всі. Пити вона не пила, бо в неї рідко бували гроші, але могло трапитись, що кум або свояк почастують її півквартою, тому що всі побоювались її гострого язика. Тим-то Франек, хоч був дуже п'яний, відразу злякався і замовк, бо вона дещо знала про те, як він хазяйнує на млині. А Ягустинка, вже трохи захмеліла, взялася в боки і, притопуючи в такт музиці, давай вигукувати та примовляти:

— Танцюють, як мухи в смолі! Євко, ану ворушися швидше! Тягалася десь цілу ніч, а тепер спиш у танці. Томеку, швидше! Чи, може, тобі такий важкий той лантух борошна, що ти продав Янкелю? Не бійся, батько ще не знає. А ти, Марисю, гуляй собі, гуляй з рекрутами, та відразу ж запрошуй мене в куми.

Так Ягустинка допікала всім по черзі танцюристам. Вона була нестримана на язик, та й люта на всіх за те, що її вигнали власні діти і доводилося ходити на поденне. Але зараз їй ніхто не відповів, і вона, накричавшись вдосталь, пішла за перегородку, де сиділи коваль з Антеком і кілька молодих мужиків.

Тут з чорної стелі звисала лампа і блідим жовтавим світлом заливала розпатлані русяві голови. Чоловіки сиділи, спершись на стіл, втупивши очі в коваля, а той, увесь червоний, перехилившись до них, розмахував руками, іноді бив кулаком об стіл.

— Правду тобі кажу, бо це в газеті написано... чорним по білому. Не так люди в світі живуть, як ми, ні... — говорив тимчасом коваль.— А у нас як? Поміщик над тобою панує, ксьондз панує, урядник — теж хазяїн, а ти одне — роби, та з голоду здихай, та кланяйся кожному, щоб по морді не дали.

— А землі мало, по смужці на душу не вистачить!

— Зате поміщик має більше, ніж два села разом...

— В суді вчора казали, що незабаром даватимуть землю.

— Чию?

— А чию ж би... звісно, поміщицьку.

— Еге, ви хіба давали її поміщикові, що відбирати будете? Бач, як чужим добром порядкують,— із сміхом вигукнула Ягустинка, нахилившись до них.

— Там вони самі в себе урядують,— вів далі коваль, не звертаючи уваги на слова Ягустинки.— І всі в школах вчаться, садиби в них — мов поміщицькі маєтки, живуть собі панами.

— Де ж це так? — запитав Антек, який сидів скраю.

— В теплих краях.

— А якщо там так добре, чому ж коваль туди не їде, га? Бреше він, паскудник, як собака, морочить вам голову, а ви, дурні, вірите! — знову втрутилась Ягустинка.

— Кажу вам добром: ідіть собі, Ягустинко, звідки прийшли!

— А я не піду. Корчма для всіх, а я така ж господиня тут за свої три гроша, як і ти. Дивись, учитель який! Перед євреями вислужується, начальству догоджає, перед поміщиком за версту шапку скидає, а ті йому вірять. Базікало! Знаю я... — Але докінчити вона не встигла, бо коваль міцно взяв її за плечі, ногою відчинив двері й дав такого стусана, що вона вилетіла в кімнату і простяглася на підлозі.

Проте Ягустинка навіть не розсердилась і, підвівшись, сказала весело:

— Міцний, сатана, як бик... От мені б такого...

Люди вибухнули сміхом, а вона вийшла з корчми, стиха лаючись.

Корчма потроху порожніла, музика перестала грати, люди розходились по хатах або зупинялися купками на вулиці, бо вечір був теплий і погожий, ясно світив місяць. Тільки рекрути, що сиділи в корчмі, пили до нестями й щось вигукували, та Амброжій, п'яний як ніч, шкутильгав посеред дороги і, хитаючись, виспівував пісні.

Нарешті вийшла з-за перегородки й компанія на чолі з ковалем.

Через деякий час Янкель почав гасити світло; тоді вже й рекрути вибралися з корчми і, взявши один одного під руки, побрели дорогою, горлаючи пісні, аж люди виглядали з хат і собаки гавкали їм услід.

Тільки Куба спав на лежанці так міцно, що Янкелеві довелося його будити. Але той не хотів уставати, вимахував кулаками і бурчав:

— Поки я живий, схочу, то й буду спати. Я сам собі пан, а ти — руда паскуда!

Відро води допомогло. Куба встав. Трохи протверезившись, він з жахом довідався, що пропив усі гроші.

— Як же це? Дві півкварти рисової... цілий оселедець, махорка... і ще дві півкварти... і все до копійки? Як же це? Дві... — в нього голова йшла обертом.

Нарешті Янкель переконав його, і вони домовились щодо рушниці, яку корчмар мав привезти йому з ярмарку. Щоб запити могорич, Янкель почастував Кубу спиртом.

Тільки овес принести Куба рішуче відмовився:

— Батько злодієм не був і син не буде.

— Та добре, іди вже собі, спати час, а мені ще треба молитву прочитати.

— Дивися... пройдисвіт який... підмовляє красти, а сам молитву читає,— бурчав Куба, прямуючи додому. Він все пригадував та підраховував,— йому ніяк не вірилось, що міг пропити всі гроші. На вулиці його ще дужче розібрало. Він брів, похитуючись та раз у раз натикаючись то на тини, то на колоди, що лежали біля хат, і голосно лаявся:

— Шоб вас поскручувало! Ледарі прокляті — так дорогу загородили! Не інакше, налигалися, паскуди. Мало їм ксьондз вичитує, мало...

Тут Куба зупинився і довго силкувався щось пригадати. Нарешті його осяяло, і він відчув такий жаль і каяття, що, оглянувшись, нахилився, шукаючи чого-небудь твердого... але відразу ж забув про свій намір і став молотити себе по обличчю кулаком, вигукуючи:

— П'яниця ти, свиня паскудна! От потягти тебе до його велеб-ності, нехай вичитає перед усім народом, бо ти пес і п'яниця.

"Двічі по дві півкварти... випив... Усі гроші пропив... Тварюка ти або ще й гірше",— думав Куба.

Його охопив такий жаль до себе, що він присів на дорозі і залився плачем.

Великий ясний місяць плив у темних просторах, подекуди, мов срібні цвяшки, поблискували зорі. Туман сірою тонкою пряжею снувався над селом, укривав став. Бездонна тиша осінньої ночі оповивала світ, і тільки часом порушували її співи людей, що верталися з корчми, та гавкання собак.

А на дорозі перед корчмою Амброжій, похитуючись, тупцював на одному місці й співав довго, без упину, аж поки не протверезився:

Ой Марисю моя мила,

Ти кому пивця зварила?

Ти кому пивця зварила?

Ой Марисю моя мила!

V

Осінь насувалася швидко.

Бліді дні брели порожніми глухими полями і вмирали в лісах, дедалі тихші й блідіші — наче облатки святого причастя, осяяні полум'ям догораючих свічок. І з кожним світанком день уставав лінивіше, закляклий від холоду, укритий памороззю і ніби пронизаний тишею вмираючої землі. Розцвітало в глибині неба бліде обважніле сонце, оточене вінком з гав і гайвороння, що злітали десь на обрії, летіли низько над полями й каркали довго, глухо, жалібно, а за ними линув рвучкий осінній вітер, каламутив застиглу воду, вбивав рештки зелені, зривав останнє листя з тополь, похилених над шляхом,і листя тихо падало на землю, ніби сльози — криваві сльози вмерлого літа.

Кожного світанку село прокидалося чимраз пізніше, худоба все з більшою неохотою брела на пашу, тихше рипіли ворота, тихше лунали голоси, приглушені мертвотною й осінньою порожнечею. Дедалі слабкіше й тривожніше бився пульс життя. Перед хатами і в полі люди раптом зупинялися й довго дивилися в похмуру синю далечінь. І навіть бики та корови відводили від пожовклої трави могутні рогаті голови і, поволі пережовуючи жуйку, втоплювали очі в далекий простір, а їхній глухий і жалібний рев котився по мертвому полю.

І з кожним світанком було дедалі похмуріше й холодніше, і нижче стелився дим у голих садках, і чимраз більше птахів зліталося в село шукати схованки в клунях та сінниках, а гайвороння сідало на покрівлях, на голих деревах або кружляло над землею, зловісно каркаючи, ніби виспівуючи жалібну пісню зимі.

Полудні сонячні, але такі мертві й німі, що здалеку чувся шум лісу й плескіт річки, який звучав, наче глухе ридання. Невідомо звідки налітало останнє тонке павутиння бабиного літа й зникало в різних зимових тінях. І був у цих тихих полуднях смуток умирання; німотність лежала на безлюдних дорогах, а в безлистих садах крилася глибока меланхолія скорботи й жалю водночас. І часто, дедалі частіше, небо затягували темні хмари, і задовго до вечора доводилося йти з поля, бо наставала темрява.

Люди закінчували осінню оранку; дехто проорював останні борозни вже в темряві і, повертаючись додому, раз у раз оглядався на ріллю й прощався з нею зітханням аж до весни.

А надвечір уже частенько падали дощі. Були вони короткі, але холодні, і дедалі частіше йшли до самого смеркання — довгого осіннього смеркання, в якому, мов золоті квіти, пломеніють вікна хат і виблискують калюжами мокрі дороги, а холодна осіння ніч стукає в стіни й стогне в садах.

Навіть лелека з простреленим крилом, який не зміг відлетіти у вирій і самотньо бродив по луках, став приходити на подвір'я Бори-ни, де Вітек, щоб приманити, дбайливо підкладав йому їжу.

Дедалі частіше заходили тепер у село старці: і звичайні жебраки, які з торбами, протяжно виспівуючи молитви, ходили від дверей до дверей, супроводжувані гавканням собак, й інші, ті, що брели із святих місць, побувши і в Острій Брамі, і в Ченстохові, і в Кальварії.