Селяни - Реймонт Владислав

Думаєш, мало він людей на помолі дурить? — казав Шимек.

"Живе, як поміщик... таким добре... По кімнатах ходять... на канапах вилежуються... в теплі сидять... їдять солодко, а люди на них працюють..." — думала Ягна без усякої заздрості, не слухаючи Шимека, який, хоч і мовчазний був, але розговорившись, міг балакати без кінця.

Нарешті вони добрались додому.

В хаті було тепло, вогонь весело палав у печі. Єнджик чистив картоплю, а стара готувала вечерю.

Якийсь старий сивий чоловік грівся біля печі.

— Ну що, скінчили, Ягусю?

— Трошечки залишилось, може, мішків зо три, не більше. Ягна пішла в комірчину переодягтися і незабаром уже поралася в хаті, накривала на стіл, пильно й зацікавлено поглядаючи на старого, що сидів мовчки, вдивляючись у вогонь, перебирав чотки й ворушив губами. Коли сідали вечеряти, Домінікова поклала ложку й для нього і запросила до столу.

— Ні, дякую. Залишайтеся з богом!.. Я ще зайду до вас, бо, може, залишуся в Ліпцях на довше.

Він став на коліна посеред хати, помолився перед іконою, перехрестився й вийшов.

— Хто це? — спитала Ягна здивовано.

— Святий прочанин, від гробу господнього йде. Я давно його знаю, бо він не раз бував тут, приносив різні святі речі. Років зо три тому...

Домінікова не скінчила, бо увійшов Амброжій, привітався й сів біля печі.

— Така холоднеча й злива, що навіть моя дерев'яна нога змерзла.

— Чого це вам поночі по такій грязюці лазити?.. Сиділи б собі в хаті та молитви читали,— пробурмотіла Домінікова.

— Нудно мені стало самому, от я й подався до дівчат, а до тебе, Ягусю, найперше зайшов.

— Дівчину вашу костомахою звати.

— Ця з молодими гуляє, а про мене зовсім забула.

— Ну? — протягла Домінікова запитливо.

— Правду кажу. Ксьондз уже Бартека причащати пішов, того, що живе за ставом.

— Як це? Адже я його на ярмарку бачила, здоровісінький був.

— Зятьок його так кілком почастував, що й печінки геть повідбивав.

— За що? Коли?

— Та вже ж не за що інше, за землю. Сварились щось із півроку, а оце сьогодні опівдні й розрахувались.

— І кари божої нема на цих розбишак! — озвалася Ягна.

— Прийде на них кара, не бійсь, Ягусю, прийде,— впевнено сказала мати, зводячи очі на ікону.

— Але той, хто вже помер, не встане.

— Сідайте за стіл, Амброжію, підживіться з нами.

— Не відмовлюсь, ні. Одну мисочку, аби тільки велика була, впораю,— жартував Амброжій.

— Вам тільки жарти на думці та забави.

— Тільки й мого. Нащо мені турботи?

Вони сіли за стіл, на якому стояли миски, і почали їсти повільно, мовчки. Єнджик підкладав і підливав страви.

Амброжій раз у раз кидав якесь дотепне слівце і сам сміявся найбільше, бо хлопці, хоч і раді були посміятись, та боялися суворих поглядів матері.

— Ксьондз удома? — спитала нарешті Домінікова.

— А де ж він має бути в таку зливу? Сидить, як єврей, над книжками.

— Мудра він людина, вчена.

— І добрий такий, що й не знайдеш кращого,— додала Ягна.

— Авжеж... звісно... на черево собі не плює, а комусь у бороду. Усе, що дають, бере.

— Не меліть хтозна-чого!

Після вечері Ягна з матір'ю сіли прясти біля печі, сини почали мити посуд та прибирати в хаті. Так воно завжди було в Домі-нікової — синів своїх вона тримала залізною рукою і примушувала, наче дівчат, робити всю хатню роботу, щоб Ягуся свої білі ручки не забруднила.

Амброжій закурив люльку, пускаючи дим у піч, і то поправляв головешки, то підкидав ще хмизу. Він раз у раз поглядав на жінок та щось міркував і зважував.

— Ну що, старости у вас були?

— Були, й не одні.

— І не дивно. Ягна у вас, як намальована. Ксьондз казав, що навіть у місті такої красуні не знайти.

Ягна почервоніла від задоволення.

— Так і сказав? Хай йому бог дасть здоров'я. Я вже давно збиралась занести на помин душі, але тепер занесу.

— Прислав би до вас один чоловік старостів та боїться трохи...— почав Амброжій тихо.

— Парубок? — спитала стара, намотуючи пряжу на веретено, що стукотіло по підлозі.

— Господар... перший на все село... родовитий... тільки вдівець.

— Чужих дітей колихати не буду!

— Діти вже дорослі, не бійсь, Ягусю.

— Навіщо їй старий... час є... почекає парубка, такого, що їй припаде до серця.

— Таких у нас досить; хіба на селі хлопців нема? Хлопці браві: цигарки курять, в корчмі танцюють, горілку п'ють і тільки до таких дівчат приглядаються, які мають землю й грошенята, аби було на що погуляти. Хазяї, сучі діти! До полудня сплять, а з полудня ополоником гній носять та лопатою поле орють.

— Такому на поневіряння Ягну не віддам.

— Правда! Недарма кажуть, що ви, Домінікова, на селі наймудріша.

— Та й від старого молодій втіхи не буде.

— А хіба молодих нема для втіхи?

— Старі ви, а в голові вітер віє,— суворо зупинила його Домінікова.

— Е... мало що скажеш, аби язик не задубів. Вони довго мовчали.

— Старий і шануватиме, і на чужі гроші зазіхати не буде,— знову почав Амброжій.

— Ні, ні! Тільки гріх з того вийде.

— Він би за нею землю записав,— вів далі Амброжій серйозно, вибиваючи люльку.

— У Ягусі і своєї досить,— відповіла стара не відразу і вже трохи невпевнено.

— Він більше б дав, ніж узяв.

— Правда?

— Та я ж не з вітру це взяв, не від себе прийшов.

Знову помовчали. Стара довго оглядала розтріпану куделю, потім послинила палець і почала витягати лівою рукою лляне волокно, а правою крутила веретено так, що воно кружляло по підлозі й гуло, як жук.

— Ну, що? Засилати йому старостів?

— А хто ж це такий?

— Ніби не знаєте? Он той! — і Амброжій показав у вікно на вогник, який мигтів за ставом у хаті Борини.

— Діти в нього дорослі, Ягусю кривдити не будуть, та й на свою частку землі мають право.

— Але свою він може їй записати. Чоловік він добрий, та й господар неабиякий. І побожний. Та й міцний ще,— сам бачив, як він цілий мішок жита завдав на спину. Вже там Ягуся все матиме, хіба тільки пташиного молока в неї не буде. І ще вам скажу: на той рік ваш Єнджик в солдати має іти, а Борина все начальство знає, міг би допомогти.

— Ти як думаєш, Ягусю?

— Мені все одно: накажете — піду. Ваша воля, а не моя,— відповіла Ягна тихо і, спершись лобом на прядку, бездумно задивилась на вогонь, слухаючи тихе потріскування сучків.

"Той чи інший — хіба не все одно?" — подумала вона і раптом здригнулась, згадавши Антека.

— Ну, то як же буде? — спитав Амброжій, підводячись з лави.

— Нехай присилає,— заручини ще не вінчання,— відповіла стара поволі.

Амброжій попрощався і пішов просто до Борини. А Ягна все сиділа нерухомо, мовчки.

— Ягусю... донечко... ти що?

— А нічого. Мені все одно. Накажете — піду за Борину, а ні — залишуся з вами... Хіба мені погано з вами, чи що?

Стара, не кидаючи прясти, тихо заговорила:

— Я ж про тебе турбуюсь, щоб тобі було найкраще... Це правда, він старий, але міцний ще, і людяний, не такий, як інші чоловіки... Шануватиме тебе. Панією будеш у нього, господинею... А як запис робитиме, вже я так його намовлю, щоб земля була біля нашої, під пагорком... Нехай хоч моргів шість запише... Чуєш, що я кажу? Шість моргів! А заміж тобі треба йти, треба. Нащо мають тебе оббріхувати, по всьому селу славити?.. Я кабанчика б заколола... А може, й не треба, може...— Вона замовкла й решту обмірковувала вже подумки, бо Ягуся мов не чула її слів і все пряла. Наче її нітрохи не турбувала власна доля — так мало вона думала про одруження. І правда, хіба їй погано було з матір'ю? Робила що хотіла, ніхто їй ніколи лихого слова не казав. Що їй та земля, багатство? Ніщо! А чоловік? Хіба мало хлопців бігало за нею; аби тільки вона схотіла — всі в одну ніч позбігаються.

Думки її тяглися, як нитка пряжі, і, мов ця нитка, снувалися все навколо одного: коли мати накаже, вона піде за Борину... Так, він навіть кращий від інших, бо купив їй стрічку й хустку... Звісно, і Антек купив би те ж саме, а може... й інші хлопці, аби вони мали стільки грошей, як Борина... Кожен добрий, і всі разом... як тут вибирати? Ні, хай вже мати міркує, щоб зробити якнайкраще.

Ягна знову задивилась у вікно на почорнілі, зів'ялі жоржини, які гойдав вітер, але зараз же забула про них, забула про все, навіть про себе, поринула в таке святе забуття, як мати земля осінньої мертвої ночі. Як ця свята земля, була Ягусина душа — і таїла в собі незвідані глибини, хаос сонних мрій — неосяжна й несвідома власної сили, могутня й безвільна, без бажань і прагнень, мертва і безсмертна. І як цю землю навесні, скоряв її кожен вихор, обгортав і ніс, куди хотів. Навесні землю збуджує гаряче сонце, запліднює життя, пронизує вогненним тремтінням, прагненням любові, і вона родить — бо так має бути; живе, співає, панує, творить, знищує — бо так належить. Існує — бо повинна існувати. І як земля, була Ягусина душа, як ця свята земля!

Довго сиділа вона мовчки, тільки зоряні очі її світились, мов тихі води весняного полудня. Отямилась лише тоді, як хтось відчинив двері в хату.

Вбігла задихана Юзя, підійшла до печі і, виливаючи воду з черевиків, сказала:

— Ягусю, завтра в нас капусту оббирають. Прийдеш?

— Прийду.

— В хаті оббиратимуть. У батька зараз Амброжій сидить, то я втекла, щоб тобі сказати. Будуть Уліся й Марися, і Вікта, і інша наша рідня... і хлопці прийдуть... Петрек обіцяв прийти із скрипкою.

— Котрий це Петрек?

— А Рафалів — вони за війтом живуть. Петрек цієї осені з солдатів прийшов і якось тепер так чудно говорить, що його відразу й зрозуміти не можна.

Нащебетавши повну хату, Юзька побігла додому. Знову залягла тиша.

Частий дощ стукотів у вікно, наче хтось кидав у шибки повні пригорщі піску. Вітер шумів і бешкетував у садку або дмухав у комин так, що жарини розсипалися в усі боки й дим валував у хату... Без упину туркотіли веретена.

Вечір тягнувся повільно й довго. Стара тихим тремтячим голосом почала:

"Всі щоденні наші справи..."

А Ягна й хлопці їй вторували так сумно, що навіть кури в сінцях на сідалах кудкудакали.

VII

Наступний день був так само дощовий і похмурий. Щохвилини хтось виходив з тої чи іншої хати і довго стурбовано вдивлявся в оповите млою небо — чи не роз'яснило десь?

Але нічого не було видно крізь темні хмарки, які пливли так низько, що чіплялися за дерева.

Дощ мжичив без упину, і опівдні перейшов у велику зливу. Наче хтось повідчиняв усі небесні лотоки — так тарабанило по дахах.

Люди сиділи в хатах і бурчали.